30 травня нинішнього року увірвалося чорним вороном і болем у гарну й дружну родину Нікітчиних із с.Полянок Баранівської міської тергромади Звягельського району. Під час складання іспиту з фізо, Володимиру Нікітчину, другокурснику Національної академії Служби Безпеки України, випускнику Полянківського ліцею Звягельського району, на стадіоні вузу 30 травня стало раптово зле.
Як стало відомо Суботі Онлайн пізніше зі слів родичів, у 19-річного юнака саме під час навчання відбулося погіршення стану здоров’я, а саме: під час складання кросу через ішемічну хворобу серця — це патологічний стан, при якому серцевий м’яз (міокард) не отримує достатньої кількості кисню через звуження або блокування коронарних артерій. Це найчастіша причина серцевих нападів, що вимагає своєчасної діагностики та постійного контролю з боку кардіолога.
Володі надавали невідкладну «швидку» меддопомогу лікарі, але, на превеликий жаль, його серце зупинилося в одній зі столичних лікарень у реанімації…
Фізо (фізична підготовка) — це обов’язкова складова військової підготовки для ряду військових підрозділів ЗСУ, служби в Патрульній поліції України та інших силових структурах. З-поміж ряду фізичних вправ з метою перевірки рівня фізпідготовки на фізо потрібно було здавати і нормативи на швидкість: біг 100 метрів або човниковий біг…
Про цю сумну подію на сайті Полянківського старостинського округу також повідомила староста Любов Ільчук. Зокрема, в дописі йшлося: «Шановні полянківці! 30 травня 2026 року чорна звістка прилетіла в Полянки. Раптово обірвалося життя світлого життєрадісного юнака Володимира Петровича Нікітчіна, 20.09.2006 року народження. Страшна і непоправна втрата для батьків, рідних всього селища.
Приносимо свої співчуття родині померлого.
Чин прощання розпочнеться 02.06.2026 року в будинку батьків із подальшим похованням на місцевому кладовищі.
Вічне спочивання дай померлому, Господи. А світло віковічне нехай йому світить завжди. Нехай спочиває у мирі вічнім. Амінь…»
Деталі й подробиці цієї трагедії, що сталася в родині Нікітчиних староста не повідомила, посилаючись на офіційні джерела й публікацію на сайті громади.
Журналісту “Суботи” про покійного вихованця Полянківського ліцею повідала педагог-організатор закладу освіти, вчитель біології Оксана Каліновська-Буркацька: «Володимир був старанним, відповідальним учнем. Він обіймав посаду Президента ліцею, користувався повагою серед однолітків та педагогів, брав активну участь у громадському житті закладу освіти. Його родина складається з тата Петра, мами Наталії, старшого брата Василя. Нині його батько і брат захищають державу, виконуючи свій військовий обов’язок. Нормальна і порядна родина. Таке велике горе спіткало цю родину. Щиро співчуваємо цій передчасній утраті сина і брата. Віна йому пам’ять».
Крізь біль у серці, важкість на душі та гіркі сльози батьки Вови Петро Володимирович та мама Наталія Олександрівна Нікітчини пригадали про свого дорогого синочка, рідну кровиночку. Батьки розповіли:
— Вова був людиною, яка вміла по-справжньому любити, співпереживати та підтримувати. Він завжди цікавився життям рідних, хвилювався за близьких і ніколи не залишався осторонь чужих проблем. До нього можна було звернутися за допомогою в будь-який момент, і він завжди знаходив слова підтримки чи спосіб допомогти.
Для своєї родини він був не лише братом, сином чи онуком — він був надійною опорою, людиною, на яку завжди можна було покластися. Його доброта та щирість відчувалися в кожному вчинку. Він допомагав не тому, що мусив, а тому, що мав велике й небайдуже серце.
Вова був творчою та талановитою людиною. Він писав вірші, через які передавав свої думки, почуття та бачення світу. У його рядках було багато щирості, мудрості та душевного тепла. Він любив навчатися, прагнув знань і впевнено йшов до своїх цілей, здобуваючи освіту в університеті та будуючи плани на майбутнє.
Його життя стало прикладом людяності, доброти та відданості близьким. Пам’ять про нього житиме не лише в наших серцях, а й у добрих справах, які він залишив після себе, у спогадах рідних і друзів, у його віршах та словах, які торкалися душі.
Попри молодий вік, Вова мав зрілий погляд на життя. Він прагнув знань, навчався в університеті, будував плани та мріяв про майбутнє. Його наполегливість, відповідальність і бажання розвиватися викликали повагу в оточуючих. Він був людиною, яка не боялася ставити перед собою цілі та впевнено йти до них.
Ось одне з побажань нашого синочка:
«Хочу побажати простого щастя та щасливого майбутнього
Побачити мирне небо над головою
Та зрозуміти, що рай знаходиться на землі тут та зараз
І створюють його люди навколо нас
Бо щастя не в грошах, успіху не в речах
А в людях, які приносять в життя моменти, щасливі та сумні
Люди, котрі не залишать вас у біді
Та розділять ваше щастя
Головне, щоб під мирним небом
З любовʼю, Вовчик!»
Дружина брата Вови Олена Нікітчина також дуже тепло відгукується про покійного рідного брата свого чоловіка.
–– Наскільки я знаю це було раптово, він ніколи на біль у серці не скаржився. Любив носити вишиванки, їздити на мотоциклі. Був радісним, веселим, комунікабельним, щирим і привітним. Любив дуже родину, друзів, людей і життя. Всім допомагав. Про совє особисте життя Володя з нами рідко ділився в повному обсязі, але дівчини він нібито не мав. Плани особливо не будував на майбутнє, але захоплювався життям в селі і мріяв про свій будиночок та якусь власну справу. Мав багато друзів, знайомих, з якими легко знаходив спільну мову, дружив, допомагав їм. До речі, він ніколи не боявся смерті й говорив про неї як явище, що чекає на кожного і нічого страшного в цьому не вбачав… Нам дуже важко й болісно говорити й згадувати про нашого Вовчика в минулому, бо він був для нас взірцем людяності, доброти, людської теплоти, щирості, доброти, людяності, щедрості й любові. Вічна пам’ять Володі в Царстві небесному. Ми його пам’ятатимемо завжди…
Гарні спогади про Володю залишили й його однокласники з Полянківського ліцею.
Юлія Шроль, однокласниця: «Вова завжди був веселим, позитивним хлопцем. Навіть в тяжкі моменти підтримував і знаходив щось хороше. Він завжди вмів викрутитися і знайти відмазку для вчителів не тільки для себе, а й для нас всіх. Якщо планували якісь події — Вова був першим, хто буде «за». Вова ніколи не вчив те, що не вважав за потрібне і обирав те, що було цікаве йому. Ніколи не мовчав і вважав, що систему завжди можна змінити – і Вова її змінював. Дуже любив спорт і втікати з уроків разом із нами… З самого садочка він був нижче за всіх нас і ми жартували про це з ним, а він казав: «Я ще виросту, от побачите!». Коли ми прийшли в 10 клас, він сміявся зі словами «а я ж вам казав!». Та для нас всіх він назавжди залишиться тим маленьким, активним Вовчиком, який так любив життя…»
Паламарчук Максим, однокласник: «Вова був добрим, компанійським, чесним. Я його таким запам’ятав, хоч ми і не часто спілкувалися, гуляли».
«Я пам’ятаю Вову доброю та світлою людиною, який завжди міг вислухати й підтримати. Він був щирим, прямолінійним і простим у спілкуванні. Його красива усмішка і добре серце було сповнене щирості та доброти. Таким він назавжди залишиться у моїй пам’яті — світлою, доброю людиною, яку неможливо забути», — повідала його однокласниця Полюшкевич Крістіна.
«Ми з Вовою ще з першого класу були хорошими друзями, він завжди був веселим та позитивним! Саме найбільше що запамʼяталося мені це коли я хворіла Вова завжди був поруч , він знайшов час щоб приїхати до мене в лікарню та сидів біля мене навіть під час тривоги, він подарував мʼяку іграшку ” пес Патрон” я ще досі дивлюся на неї і згадую про Вову. Він завжди був чуйною людиною та якщо потрібна була якась допомога Вова завжди допомагав, а також він завжди міг підняти настрій в будь-який момент! Про Вову можна писати багато, у нас дуже багато було спільного, його дуже не вистачає», — пригадала однокласниця Дарина Черкавська.
- Ми не були близькими друзями, тому не можу сказати, що знала Вову дуже добре, але за роки навчання в мене залишилися про нього лише хороші спогади. Він запам’ятався мені як позитивна, відкрита та цілеспрямована людина. Добре навчався, любив спорт, був президентом школи, а згодом продовжив навчання в університеті. Особливо мені запам’ятався його патріотизм і небайдужість до своєї країни. Дуже сумно усвідомлювати, що людина, якій у вересні мало б виповнитися лише двадцять років, пішла так рано. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав, – Тихончук Олександра.
«Вова був не просто однокласником – він був моїм братом, людиною, з якою я виріс. Ми сиділи за однією партою і завжди підтримували рішення одне одного: ходити на спортивні секції чи втікати з уроків. Спали на уроці по черзі, щоб оберігати сон одне одного, та й в разі чого прикрити брата від злих поглядів вчителів. Контрольні завжди ставали спецоперацією по прикриттю та списуванню. Якщо комусь з нас приходила ідея – реалізовували разом. Ми ходили з ним на карате, разом з ним їздили на змагання і на атестацію поясів, Вова любив активний спосіб життя, памʼятаю як він бігав довше і швидше нас коли ми займались літом на стадіоні, хоча був найменшим з нас», — пригадав однокласник Віталій Жаріков.
«Памʼятаю Вову завжди усміхненим, сміливим, щирим, веселим, добрим, дуже було багато моментів і всі хороші, памʼятаю як ми гуляли до 6 ранку
Вова каже:
— Ідем до мене піцу їсти і чай пити.
З ним було завжди весело. Він ніколи мене не ображав, можливо трішки сварився, але ж ми не одні такі. Памʼятаю, коли Вовка допомагав і дрова порізати, і навіть гуску зарубати, і хату розібрати…Дуже багато що можна згадати і сказати доброго про нього…Він назавжди залишиться у моєму серці …Вовчику легких тобі хмаринок…», — сказала, крізь сльози однокласниця Ангеліна Репетун.
- Вова був дуже доброю, розумною людиною, щирою, веселою. Завжди як треба була допомога я знала, що звернуся до нього і він мені не відмовить, дуже начитаний та здібний хлопець, – Гулько Сабіна.
«Хороший друг людина, на яку можна було покластися. Надійний, Веселий з ним ніколи не було нудно. Щирий каже як є, нічого не скривав. Завжди підтримував і був поруч і в нормальні моменти, і коли важко…Вірний не зникав коли щось не так.
Справжній друг той, з ким можна було бути собою», — повідав однокласник Віталій Яворський.
У жалобі та вічній скорботі вся родина Нікітчиних, друзі, однокласники, земляки, знайомі належним чином за всіма духовними й християнськими канонами провели Володю в останню земну дорогу 2 червня нинішнього року. Поховали юнака на місцевому цвинтарі рідних Полянок…Тепер про нього нагадують оберемки живих квітів на могилці та портрет, з якого він у вишиванці завжди дивиться на всіх усміхнений та життєрадісний. Така воля Всевишнього. Вічна пам’ять Володимиру.
Субота Онлайн висловлює щирі співчуття рідним і близьким Володимира Нікітчина та закликає знайти сили й терпіння, щоб пережити таку несподівану, важку й передчасну смерть найдорожчої людини.
Усі фото надані Оксаною Каліновською-Буркацькою та родиною Володимира
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Богдан Лісовський
