Щороку в Україні пропадають сотні людей, доля багатьох так і залишається невідомою. Немає ні знайдених тіл, ні будь-якої іншої інформації про місцезнаходження зниклих. З початком повномасштабного вторгнення кількість українців, які безслідно зникли, різко збільшилася, адже багато хто загинув унаслідок бойових дій, був страчений окупантами і похований у безіменних могилах, залишився лежати під руїнами пошкоджених будинків. Але коли масово починають зникати люди на мирних територіях, досить далеко від епіцентру бойових дій, це закономірно викликає паніку серед населення.
Останнім часом засоби масової інформації рясніють заголовками про чоловіків призовного віку, викрадених серед білого дня працівниками військкоматів. Їх силоміць заштовхують в автобуси, відбирають особисті речі і відвозять у невідомому напрямку. Уже відомо про кілька таких випадків, тож цілком логічно, що низка загадкових зникнень мешканців міста Бердичева, що розпочалася наприкінці грудня минулого року, спричинила чимало чуток і пліток серед місцевих мешканців.
Першим зник Зелений Максим Миколайович 1985 року народження, який 3 грудня пішов з дому в невідомому напрямку. Слідом за ним 17 грудня зник безвісти 26-річний Антоненко Сергій Олександрович. У новому році низка зникнень продовжилася. Цього разу 5 січня пішов з дому і не повернувся Ставицький Владислав Ігорович, 1995 року народження. 7 січня зникло одразу двоє чоловіків: 48-річний Колесник Андрій Сергійович і 72-річний Гончаров Олександр Опанасович.
Усі зниклі – жителі міста Бердичева та його околиць. Незважаючи на те, що поліція збилася з ніг, посилено розшукуючи зниклих бердичівлян, на думку деяких рідних і близьких, правоохоронні органи не повною мірою займаються пошуками. Нам вдалося поговорити з мамою одного зі зниклих чоловіків – Максима Зеленого.
Зниклий Максим – простий роботяга, у якого не склалося особисте життя
Ось що розповіла 59-річна Берещанська Світлана Іванівна. Її синові Максиму зараз 38 років, вона виховувала його разом із вітчимом, який з двох років замінив хлопчику батька і ставився до нього, як до рідного. Наразі Андрій виконує поставлені завдання в зоні бойових дій, почав служити ще 2015 року, за останні два роки лише 2 рази зміг відпроситися у відпустку. Тривалий час Максим проживав у місті Києві, мав навіть дружину та дитину. Але 2020 року він розлучився, і відтоді в його житті все пішло не так. Останні кілька років він жив разом із мамою в Бердичеві, хоча їздив на роботу в Житомир: працевлаштувався маляром по металу, але, як і багато хто, працював неофіційно.
Світлана Іванівна розповідає, що 2020 року, коли син повернувся з Києва, то почав сильно пити. “У мене чоловік якраз повернувся у відпустку. Побачив це, і взяв йому відношення у свою частину. Думав, що там Максим за розум візьметься. Так він прослужив трохи менше року, зайшов у конфлікт із комбатом, і кинув військову службу. Проблем із законом до цього не мав, тільки ось зв’язався, мабуть, із поганою компанією. Я не кажу, що у мене син ангел, але він завжди говорив на мене виключно мамусик. І ніколи так надовго не пропадав. Він знає, що у мене серце, я хвилюватися буду. У нього раніше два дуже хороших друга було, вони з училища дружили, так зараз вони служать. Де він собі нових друзів знайшов – не уявляю. Наркоманом мій син ніколи не був, хоча я “травичку” в нього один раз все-таки знайшла”, – каже вона.
Утім, неприємності з правоохоронними органами у Максима все-таки були. Ще 2005 року він став жертвою міліцейського свавілля. 19-річного хлопця неправдиво звинуватили в крадіжці собаки, після чого його кілька годин жорстоко били у відділку невідомі особи в цивільному, у присутності міліціонерів. Про цей випадок навіть писали бердичівські ЗМІ, змінивши, щоправда, ім’я потерпілого. Звісно, винних тоді так і не знайшли. Однак мати не пов’язує події майже двадцятирічної давнини з нинішньою пропажею сина.
Подробиці зникнення і “неофіційні” пошуки
Максим Зелений зник ще в неділю, 3 грудня 2023 року. За словами Світлани, того дня вона встала рано вранці й пішла до церкви, а коли повернулася, син усе ще спав у своїй кімнаті, прилягла й вона. Коли прокинулася, Максима вдома вже не було, але жінка не надала цьому значення. Подумала, може, пішов кудись у справах. Спробувала йому зателефонувати, але телефон був поза мережею. Додому того дня чоловік так і не прийшов. По-справжньому тривога охопила материнське серце наступного дня, коли їй зателефонували з незнайомого номера.
“У понеділок я поїхала на ринок, а тут мені телефонують із невідомого номера. Представилися з поліції. Запитали, чи Максим Зелений мій син, я сказала що так. Запитували чи він зараз удома. Сказала, що ні – попросили передзвонити, як з’явиться. Питаю, що накоїв? Не сказали. Буквально за півгодини після дзвінка телефон сина увімкнувся, прийшла смска, що він з’явився в мережі. Але поки я поставила сумки, поки взяла в руки телефон, поки передзвонила, він уже знову став поза доступом. І так донині. Щодня мені дзвонили з поліції, то один, то інший номер, був навіть наш дільничний офіцер поліції. Він нас знає, у листопаді я писала йому заяву, бо Максим поводився надто агресивно. Дільничний сказав, що мого сина активно шукають працівники поліції – але неофіційно”, – розповіла вона.
Не маючи жодних звісток про сина, Світлана Іванівна 11 грудня сама написала заяву в поліцію про зникнення. У неї взяли тест ДНК, поговорили, пообіцяли допомогти. Але на цьому, як стверджує жінка, все закінчилося. За тиждень вона знову прийшла в поліцію, де їй сказали, що внесли інформацію про зниклого до реєстру, що вони працюють, але результатів поки що немає.
“Попросила зробити роздруківку дзвінків і геолокацію, де востаннє був зафіксований мобільний телефон. Сказали, що це так швидко не робиться, і займе 2 місяці. Слідча чомусь говорила зі мною на підвищених тонах. Коли я прийшла ще через тиждень, то працівник поліції мені взагалі сказала, що вона його по притонах шукати не буде. При всіх почала кричати, що мій син наркоман, що я йому по барабану. Хіба можна так розмовляти з батьками, які намагаються розшукати свою дитину?” – обурюється схвильована жінка.
Троє з п’яти зниклих бердичівлян уже знайдені, місцезнаходження ще двох досі невідоме
Оскільки слідча почала уникати надмірно “надокучливу” жінку, вона була змушена записатися на прийом до начальника Бердичівського районного відділення поліції. Сергій Рудницький прийняв її прихильно, ставився добре, але теж зазначив, що геолокація нічого не дасть. Натомість доручив підлеглим підняти роздруківку телефонних дзвінків Максима, щоб дізнатися, з ким він спілкувався перед своїм зникненням. Результати мають прийти з дня на день.
Проте вбита горем мати не надто сподівається на результативність поліції, тому розпочала самостійні пошуки зниклого сина. Для цього вона дала публікацію в соціальних мережах, попросивши, щоб із нею зв’язалися батьки інших зниклих чоловіків.
“Зі мною зв’язувалася мати Ставицького, але його вже знайшли. Де – не знаю, вона не розповідає. І мама Колесника мені дзвонила, що зник останнім. Йому 48 років, його теж нещодавно виявили. Тільки мого сина і ще одного зниклого чоловіка – 26-річного Сергія Антоненка знайти не можуть”, – плаче Світлана Іванівна.
Старший інспектор з комунікації Бердичівського районного відділу поліції Ірина Кучерук погодилася прокоментувати ситуацію нашим журналістам.
“Протягом минулого тижня оперативники кримінальної поліції Бердичівського райвідділу встановили місцезнаходження трьох місцевих мешканців (28-ми, 48-ми та 72-річних чоловіків, які пішли з дому в січні поточного року). Ці громадяни об’єктами злочину не стали і самостійно повернулися до місця свого проживання. Публічно розголошувати подробиці своєї відсутності вони відмовилися”, – заявила вона, додавши, що їхнє зникнення ніяк не пов’язане з мобілізацією.
Зниклих чоловіків тримають у рабстві та змушують зніматися у стрімах, де над ними знущаються за російські донати
Таку версію озвучила мама зниклого Максима Зеленого, оскільки після публікації в соціальних мережах вона отримала багато анонімних повідомлень, що в Бердичеві проводять інтернет стрім, де силоміць утримують людей і знущаються з них за гроші, зокрема й за рублі.
“Сама я зайти туди не вмію, у мене є родич, який подивився одну трансляцію. Так каже, що він усю ніч не спав, був шокований тим, як там жорстоко хлопця на камеру побили”, – плаче жінка.
Найімовірніше, йдеться про популярного у вузьких колах бердичного блогера, відомого під прізвиськами Турик і Квадрат. Його Ютуб-канал “Малюк і бригада” а також ще кілька аналогічних платформ шок-контенту. Турик обирав собі жертви серед асоціальних верств населення. Це були малозабезпечені люди, колишні ув’язнені, алкоголіки чи наркомани. Їх блогер називав “конями”, ось під час стрімів кожен охочий глядач за певну грошову винагороду (донат) міг замовити, як саме познущатися над жертвою. Нещасних обмотували харчовою плівкою, били шлангом, обливали зеленкою, гасили об них цигарки.
Незважаючи на заяви блогера, що всі учасники його стрімів – актори, які добровільно дали згоду на участь у “шоу”, це було далеко не так. Відомого щонайменше про два випадки, коли стрими виходили з-під контролю і його учасники помирали просто в прямому ефірі. Одній із жертв заливали глід, а ще один чоловік помер від передозування невідомою речовиною. Ще одного, за чутками, забили до смерті.
У поле зору поліції Турик потрапив 2019 року, побивши на камеру ветерана АТО – подія набула широкого суспільного резонансу, однак блогеру вдалося уникнути покарання. Хоча подейкують, цим він підняв рейтинг свого каналу серед російської аудиторії, адже переважно глядачі стрімів були саме з російської федерації. Трохи згодом до квартири блогера під час прямого ефіру увірвалися співробітники поліції, коли чергову жертву били до втрати свідомості. До цього чоловік, до речі, перебував у розшуку як зниклий безвісти.
Турику і двом його спільникам було висунуто звинувачення в незаконному позбавленні волі або викраденні людини, проте він продовжує знімати відео вже на своїй власній сторінці в Ютуб щоправда тепер вони нешкідливого характеру. Але в місті подейкують, що підпільні стріми все ще проводяться, і приносять чималий прибуток. Так це чи ні, дізнаємося, коли знайдуться зниклі Сергій і Максим.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Антон Семашко
