Шляхетський міф і скарга 1640 року: несподівана історія Потіївки на Житомирщині

Як виникла легенда про потіївських Осецьких

Для розуміння контексту варто звернутися до капітального дослідження історика Леоніда Тимошенка «Нариси з історії Потіївки…». У своїй книзі він описує дивовижний, майже столітній епос: як у XVIII–XIX століттях місцеві селяни (які носили локальні прізвища на зразок Харченків, Костюченків, Кисиленків, Лукашенків тощо) відчайдушно боролися спочатку з польською владою, а згодом — із російським царизмом за визнання свого дворянства. Вони вперто доводили, що насправді є шляхтичами роду Осецьких гербу Доленга. Мовляв, колись вони володіли цими землями з селом Осіча, але близько 1744 року уніатські урядники насильно приєднали його до Потіївки, відібрали грамоти й перетворили їх, як шляхтичів, на кріпаків. Ця затята боротьба за волю, що супроводжувалася бунтами, арештами, судовими процесами у самому Сенаті в Петербурзі та навіть масовими втечами селян «у біги» на Таращанщину, увійшла в історіографію як героїчна драма про втрачену панську честь.

Однак віднайдене першоджерело 1640 року змушує подивитися на витоки цього «шляхетського гонору» під зовсім іншим, значно колоритнішим кутом. Той стародрук свідчить про реальність, яка не сходиться з “офіційною” історією борців за шляхетські регалії: станом на середину XVII століття потіївчани були звичайними церковними кріпаками у власності Київської митрополії. І замість відстоювання «шляхетської честі» вони, під керівництвом заставного орендаря того митрополичого маєтку Вацлава Затиркевича, влаштували справжній економічний терор своїм сусідам — шляхтичам Тишам-Биковським.

Найіронічніше, що грабували вони сусідів на горбулівських, молодилівських та… осецьких землях того пана. Осіча — це село Заньки, назва якого згодом стала однією з основ для вигадування міфу про походження потіївців від «шляхтичів Осецьких». Селяни Потіївки, разом з облітківцями, масово вдиралися на чужий дідичний ґрунт, чинячи насильство та грабунки.

Що зафіксувала скарга 1640 року

Травень і червень 1640 року видалися для потіївських кріпаків особливо гарячими. 6 травня в урочищі Бокачі (де пізніше було однойменне поселення біля Потіївки) потіївські селяни, яких названо в документі, як веремійківських підданих, на чолі з якимось Яремою Севченком напали на пастуха Петра Чакана, отамана з села Молодилів. Чоловіка жорстоко побили кистенями та обухами, а отару з 30 овець і двох ягнят відігнали прямо до потіївського двору Вацлава Затиркевича, який на відріз відмовився її повертати. Того ж дня стався інший епізод: перестріли селянина Хому Латожненка, який рухався з Моделева через Потіївку, у справах до маєтку пана Немирича. Його побили косами та обухами й відібрали дорогі на той час «статусні» речі: армяк, лазурову шапку, підшиту лисячим хутром, та лазуровий пояс.

А 9 червня потіївці не посоромилися напасти на моделівських жінок і 12-річну дівчинку, які просто збирали ягоди в урочищі Бокачі. Нападники залякали їх і зірвали з них елементи традиційного одягу — плахти та «теремежки».

Окремим промислом потіївських нападників того року стало нищення чужого бджільництва — бортництва, яке на Поліссі приносило колосальні прибутки. Селяни в різних місцях масово рубали сусідські сосни й дуби з бджолиними роями, розколювали їх на частини й вивозили.

Дійшло до того, що потіївці зрубали бортний дуб, який належав селянину Сидоранченку. На цьому дубі містилися давні межові знаки — тобто нападники свідомо знищили офіційні межові дерева, щоб силою перекроїти кордони земель на свою користь! До цього додалися 200 возів викошеного чужого сіна з району урочища Нераж та «кінний рекет»: викрадення близько 40 сусідських коней із сіл Вирівка та Молодилів, яких Вацлав Затиркевич повертав лише за грошовий викуп.

Коли генеральний возний Кіндрат Кожлитович через певний час приїхав описувати збитки, він зафіксував розгромлені пасіки, побитих селян і викрадене майно. Як виявилося, усі ці дії потіївські селяни чинили не з власної волі, а за наказом адміністрації митрополита Петра Могили, виконуючи роль слухняного інструменту в руках церковних феодалів.

Від архівної справи до міфу про Осецьку шляхту

Мине сто років, і нащадки цих самих потіївських гречкосіїв, озброївшись сумнівними паперами, доводитимуть, що вони — вельможні Осецькі гербу Доленга, чиї шляхетські права сягають мало не княжих часів. Але архівний пергамент зберігає іншу правду: у 1640 році реальні Осецькі ще не носили кунтушів і шабель. Вони ходили на промисел з обухами й косами, а їхня «шляхетська присутність» на осецькій землі починалася з банального викрадення сусідських овець.

У книзі Л. Тимошенка про Потіївку змальовується грандіозний епос боротьби кріпаків за шляхетство, але саме документ 1640 року зриває покрови з таємниці цієї сили. Виявляється, що потіївські селяни не просто так узяли з повітря свій гонор, з яким згодом вперто обстоювали вигадані дворянські привілеї. Їхній бренд «Осецької шляхти» — це сублімована, викристалізована пам’ять про часи, коли їхні предки в XVII столітті тримали в страху всю околицю, підпорядковувалися лише далекому митрополиту, а на локальному рівні самі вершили, що хотіли, і міняли межі за допомогою коси та обуха. Ці випадки нападів потіївців на сусідів фіксувалися не тільки у 1640 році, а й у попередніх та подальших десятиліттях. Ось звідки береться генетична пам’ять майбутніх впертих бунтарів, які боролися за статус фейкової Осецької шляхти!

«Громада» і Веремійки: що зберегли місцеві назви

Окрім суто кримінального сюжету, ця судова справа несподівано розкриває таємницю походження знаменитого локального топоніма Потіївки, який дожив до наших днів. Зокрема, вона проливає світло на назву потіївського кутка „Громада“. Потіївка була головним поселенням у всьому маєтку київських митрополитів, бо саме тут розташовувався двір пана Затиркевича. Тож коли Вацлаву Затиркевичу потрібно було вирішити важливі господарські, судові чи інші питання, він скликав селян з усіх навколишніх митрополичих сіл та хуторів саме сюди на збори, тобто „збирав громаду“. Та частина Потіївки, що носить таку назву, є найдавнішим кутком села, де й збиралася велика селянська громада.

Ще один згаданий у документі географічний маркер — Веремійки (Єремійки). У тексті скарги фігурують „веремійківські піддані“ чи „село Веремійки“, що на перший погляд може вказувати на існування тоді цього населеного пункту поблизу Потіївки. Але документ 1614 року (ЦДІАК, ф. 11, оп. 1, спр. 80, арк. 546) свідчить, що села Веремійки вже тоді не існувало. Це було урочище на місці зниклого поселення. Справа 1640 року підтверджує, що ця місцина використовувалася для господарської діяльності: саме туди, подалі від очей законних господарів Тиш-Биковських, потіївські нападники звозили перерубані та розколоті сусідські бортні дерева з бджолами. Таким чином, колишнє село перетворилося на господарський вузол.

Архівні рядки вкотре доводять, що українські села дихають живою, часом заплутаною, але неймовірно захопливою історією

Василь Кисиленко
історик, Харків