Генерали у копицях сіна та французи, що їли жаб: як у Радомишлі жили німецькі полонені

Радомишль — одне з найдавніших міст Полісся, де кожен камінь дихає історією. Але є одна будівля, яку знає кожен місцевий житель, — величний замок у центрі міста. Мало хто знає, що у 1944–1947 роках цей символ Радомишля був оточений високим парканом із колючим дротом і сторожовими вежами.

Замок знаходиться в ценрі міста, поки що не є пам’яткою архітектури національного значення. Увага краєзнавців та науковців до історії  та  пам’яток стародавнього  Радомишля стала  прикута ще на початку  60-х років ХХ ст. В численних історичних документах, в основному польських, детально висвітлюється історія міста та його передмість.  В XVIII столітті Радомисль розбудовувався як столичне містечко уніатської митрополії. Величний замок побудований, як резиденція уніатських митрополитів. Майже за 300 років в ньому розташовувались стільки різних установ, що важко перерахувати їх кількість. Гордість Радомишля – замок, найстаріший свідок радісних і сумних  подій в житті  радомишлян, наповнений легендами, містикою і історією.  Донедавна знаходилась ЗОШ №5.

У 1944 – 1947 роках в цій будівлі розташовувався табір німецьких військовополонених №110. Начальником табору призначено капітана державної безпеки на прізвище  Мазур.  У таборі знаходилось 1300 чоловік полонених, серед них – 600-800 угорців, словаків, поляків, 20 французів, з-поміж них – 5 жінок. Під час і після тої жахливої війни не всіх полонених відправляли до Сибіру, частину залишали в Україні, щоб своїми руками відбудовували зруйновані окупантами заводи, фабрики, будинки, мости. Кращого приміщення, ніж Радомишльський замок,важко було б знайти в напівзруйнованій країні. Значну територію огородили високим і міцним парканом, над яким протягнули ряди колючого дроту. По периметру паркану, в кутах, стояли високі сторожові вежі, на яких чергували  охоронці з автоматами. Начальником охорони табору призначено лейтенанта  державної  безпеки  Володимира Бубона. Одного разу, полоненим наказали спорудити огорожу навколо  табору, в одному місці (за стайнями) спеціально не прибили зо три штахетини. В листопадову ніч 1944 року група із 15 чоловік вчинила втечу. Очолював втікачів генерал-майор фон Бок, рідний брат відомого німецького фельдмаршала. Не  знаючи  напрямку і приблудившись в  полі  до  ранку, втікачі  змушені  сховатися у копицях сінаміж селами Котівкою та Філонівкою.   

Далеко, правда, втекти не  вдалось. Чекісти з Житомира, з пошуковими собаками затримали втікачів. Боячись відповідальності  за  організовану  втечу і підбурювання, самі  полоненні розповіли  про свого  командира. Будучи в полоні замаскувався радовим  німецьким солдатом. Генерал-майор фон Бок, командир дивізій СС, яка діяла  проти партизан. Подейкували, що фон Бока і групу німецьких генералів як військових злочинців, стратили в Києві у 1945 році. У таборі режим достатньо суворий, але для тих військовополонених, хто перебував у таборах у Сибіру, здавався б раєм. До того ж, після закінчення війни чимало полонених було розконвойовані, які могли вільно пересуватися містом. Після запеклих боїв кінця 1943 року, місто лежало в руїнах, майже  всі дороги  розбиті. Спочатку полонені  розбирали руїни і завали, згодом упродовж трьох років брали участь у відбудові і спорудженні промислових об’єктів. Виключно полоненими відбудовано  і розширено приміщення старої пошти, встановлено суконну фабрику, (котра після війни випускала вже ковдри, простирадла.-Авт.), меблеву фабрику (директор Калінін), пивоварний завод (директор Баранівський), ливарний завод ім. Сталіна (директор Біляченко), відремонтовано Райпромкомбінат (директор Дворцов), відремонтовано харчокомбінат (директор Герой Радянського Союзу Свєтлов) і пущено до експлуатації ці  підприємства. Відновили роботу міського водопроводу, а водонапірну башту, яка зазнала часткової руйнації, відремонтували та встановили нове обладнання. Водопровід за обладнанням, якістю води та економністю роботи вважався найкращим в області. Того ж року на водонапірній башті обладнали пост добровільної пожежної дружини. Однак, незважаючи  на героїчне зусилля  громадян міста і праці  військовополонених 1944-1945 рр. не вдалось  повністю відновити  роботу усіх підприємств. Полонені також брали участь у сезонних роботах і відбудові  сіл, наприклад, у Верлоці і Заболоті.

У лютому 1945 року в Радомиишльський  район  приїхала  комісія  з Донбасу, яка  оглядала ліси. Ці робітники в кількості 22 чоловіки, прислані з Донбасу для доставки  дерева  на  шахти  на відбудову, були  техніками –бракарами. Для  заохочування з робочої сили з місцевих жителів, привезли  потягом  на  станцію  Ірша багато  товарів, як  харчових, так і господарчих, а саме: сіль, муку, крупи, соняшникову  олію, цукерки, пряники, горілку, сокири, тафльоване  скло,  кухонний  посуд, ножі, ножиці, клямки, завіси, цвяхи. Вирубка лісу  для Донбасу в Радомишльському  районі почалася  1  квітня  1945  року. Заготовлене  дерево день і ніч  вивозили 5 машин до  станції Ірша.  На вирубку  дерев потрібно   мобілізувати близько 15 тисяч осіб з ближніх  районів Житомирської і Київських  областей. Спеціальні  агітатори їздили по  селах і  обіцяли, що усіх  лісорубів  будуть  на  місці  годувати, платити  їм  зарплату у  товарній  формі (промисловою продукцією). Спочатку близько 250  осіб зголосилися.  Але  коли  справа дійшла  до  розрахунку, то виявилося, що робітники не тільки  не  заробили, а й ще винні  за  одержані  дорогі промислові  товари. Та й годували їх украй  погано. Тому робітники почали  втікати додому. Районна  рада  змушена  була зобов′язати кожен  колгосп Радомишльського  району заготовити  певну кількість деревини (від 400 до 800 кубометрів). Колгоспне  керівництво тепер  примусово відряджало у  гарячу  пору своїх  працівників і це в той  час, коли робочі  руки були  вкрай  потрібні  у полі. На допомогу відправили військовополоненних понад 300 чоловік. Виконання плану заготівлі деревини сприяло тому, що з Донбасу на Радомишльщину стали надходити скло, цвяхи та інші будматеріали, яких так не вистачало для відбудови народного господарства.

Після закінчення війни начальником табору назначили капітана Андрія Івановича Бородько. Варто відзначити, кілька  разів поранений фронтовик, зумів погасити в собі ненависть до недавніх ворогів, зумів зберегти у серці доброту й порядність, не гублячи при цьому честі фронтового офіцера. За його керівництва табору не траплялося  випадків надруги над полоненими. Люди кажуть, що під час війни легше було загинути, ніж упродовж трьох років по-людськи ставитися до тих, хто приносив  нашому народу смерть, страждання і руїни. Їздовим у А.І.Бородько служив угорець Ласло Іштван. Вдвох їздили містом і районом витривалими кониками монгольської породи. Перед відправкою полоненних на батьківщину Ласло розповів своєму начальнику, що він – багатий угорський поміщик. Згодом А.І. Бородько отримав листа з Угорщини, в якому Ласло Іштван дякував йому за людське ставлення до нього і до інших полонених, зрозумів, що перебування у полоні докорінно змінили погляди на життя. На Батьківщині, в Угорщині, його призначили заступником міністра зв’язку. На різні роботиполонені ходили колонами лише з двома охоронцями. Ні в кого навіть на думку не спадалобажання втікти. У теплу пору року полонені взували в саморобні сандалі з дерев’яною підошвою. Колона простувала бруківкою, ранкову тишу порушували своєрідні стукіт і шкряботіння. Почувши те, жителі міста знали: шоста година – пора прокидатися. Повертаючись після  роботи німці голосно співали пісні. Місцеві не знали змісту пісень, і почали скаржитись. Та начальство табору  не забороняло  співати на марші, тому що в місті не вистачало майстрів та спеціалістів – майже всі радомишльські  чоловіки знаходились на фронті. 

У таборі проводили так звані культурні програми. Чимало полонених грали на різних музичних інструментах: серед угорців знайшлося кілька скрипалів. У недільні дні влаштовували імпровізовані концерти на другому поверсі (нині в цій кімнаті спортивний зал школи №5.-Авт.). Відчиняли вікна – і над Радомишлем линули чаруючі, неповторні мелодії. На тротуарі по вулиці збиралась  юрба городян, слухали   чарівні мелодії. Приходили в основному  молоді  дівчата. В той повоєнний час створювався своєрідний «розважальний майданчик». Траплялися і любовні історії. У табірному лазареті працювала лікарем молода жінка на прізвище Ніколаєва, яка закохалася в одного з полонених – високого, чорнявого угорця, колишнього офіцера. Ця пара ніби була створена одина для одного. Жінка наймала квартиру по Малій Житомирській, полоненного за зразкову поведінку розконвоювали, тож вільно приходив до  жінки в гості. В той жорстокий час народилось нещасливе кохання. Напевно, закохані й самі розуміли, що на спільне життя не було жодного шансу. Минуло місяців зо три, хтось «стуканув» у Житомир, приїхали чекісти розбиратися. Каруза кохання назначили таку: жінку, як військовозобов’язану, відправили в Манчжурію (в той час йшла війна з Японією.-Авт.), полоненого  до кінця строку наказали не випускати з табору.

В ніч з 3 на  4  серпня 1943  року партизанський загін під командуванням Івана Хітриченка звільнив Радомишль  від  німецько-фашистських  окупантів на  одну ніч. Відступаючи підірвали міст через річку  Тетерів.  Після визволення міста через  річку  переправлялися  поромом, що для місцевих  створювало  багато  незручностей.

Виключно військовополонені в 1947 році  збудували новий  міст через річку  Тетерів (довжина 280 метрів). Прорабом будівництва працював радомишлянин Микола Михайлович Березюк. В той  післявоєнний  час вартові з автоматами цілодобово з обох сторін охороняли моста. Однією з  характерних властивостей  Тетерева в районі  Радомишля  є  часті  повені, через що  розмиваються  піщані  береги. Це, зрештою, скінчалось для  містків  сумно. Спочатку  будували дерев’яні  мости, проте  ці  конструкції зносило  водою. Часто  не могли  витримати  весняних  сезонів,  коли  тане лід.  Доводилось  раз у раз ремонтувати, чи  взагалі заміняти  новим мостом. Зрешто, заради більш  надійного, місцевою владою вирішено  створити  капітальний  постійний  міст. Для запобігання  руйнування  моста  від  криги, – встановлено споруди – трапецієвидні  баласти. Функціонував  цей  міст до  1963  року, коли  почалось спорудження  нового  залізобетонного, який  існує  і нині.    Міст побудований,  військополоненими розібрали і  перевезли  в містечко  Брусилів, існує  і в наш  час через річку  Здвиж. А про  виразні  конструкції споруди  нагадують  лише  старі фото.

В голодному 1947 році  Україну накрила страшна посуха. Що може бути страшніше, якщолюди пухнуть від голоду, бо немає  що їсти. В той  час Міжнародний Червоний Хрест та організація ЮНРА надсилали продуктові  посилки полоненим з багатьох країн світу, навіть з Аргентини. Склад знаходився в приміщенні відомому радомишлянам,  як «угловий магазин».Розповідали, серед надісланого добра були консерви в яскравих етикетках, яких місцеві не бачили і в найкращі часи. Усе те обліковувалось і розподілялось під суворим контролем адміністрації табору.  Прогодувати 1300 чоловік не допомогли б і сотні посилок з міжнародного Червоного Хреста. Капітану А.І. Бородько та підлеглим довелося докласти всіх зусиль, щоб врятувати життя полонених (організували кілька бригад, кожна – лише з одним конвоїром, ішли в ліс заготовлятикропиву; інші їздили в села на різні роботи.-Авт.). У Забілоччі голова колгоспу А.Х. Близнюк виділив кілька ділянок буряків. Ще недозрілі коренеплоди йшли у спільний котел. Легше було французам, котрі вживали в їжу жаб’ячі ніжки. Француженки платили по 50 копійок за жабкурадомишльським хлопчакам. Справжнє милосердя проявив до табірників настоятель Свято-Миколаївської церкви Калінін –фронтовий офіцер, кавалер двох орденів Вітчизняної війни. Якийдомовився з адміністрацією табору, щоб полонені виготовили корзини з лози і поставили їх у храмі. Радомишляни, котрі приходили на службу Божу, клали в ті кошелі хто що міг. Хоча  яка то була їжа: шматочки хліба, лушпайки, морква, буряки. Але все ж – поміч. Радомишляни в тяжку годину стають милосердними. Факт зостається фактом: жоден полонений у таборі військовополонених № 110 не помер з голоду. Настав час і полонених відправляли на батьківщину, багато хто з них плакав і дякував «панові Андрієві» за турботу і людське ставлення до них. Звичайно знаходились і непримиренні есесівці. З вантажних машин погрожували кулаками і кричали, що колись повернуться і «різатимуть більшовиків дерев’яними пилками». В Житомирі таких відібрали і послали на перевиховання до Сибіру. Варто відзначити,  що останні німецькі військовополоненні, які утримувались в таборах у Сибіру,  повернулися  до Німеччини лише  в 1955  році,  після  угоди Микити Хрущова з канцлером ФРН Конрадом Аденауером.

З 1944 по 1947 рік у Радомишльському таборі військовополонених від старих поранень і хвороб померли 13 німців і 4 угорці. На старому, закритому для поховань Радомишльському православному цвинтарі сиротіють 17 могил (на знімку 60-их років). У моєму архіві є тека під назвою «Цілком таємно. Документи по кладовищу німецьких полонених, м. Радомишль, 1959-1965 рр.». Є фото могил, план їх розташування і список прізвищ людей, котрі там поховані. Десь же, можливо, є діти, онуки, брати і сестри тих  людей. Під час загарбницької війни солдати були військовими злочинцями, а померли військовополененими. Минули літа. Жертви минулої страшної війни заслуговують  на  прощення.

Джерело: Субота Онлайн

Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль