Те, про що я розповім у цьому історичному дослідженні, – це моя цілком особиста думка, я її нікому не нав’язую, не претендую на істину. Але право розповісти про найбільш загальні, хай і суб’єктивні, роздуми дає мені те, що більшу половину свідомого життя я займаюсь дослідженням Радомисльської старовини і для мене нема нічого дорожчого, ніж правдива історія рідного міста.
Винокурне виробництво чомусь узагалі не досліджується академічними істориками та місцевими краєзнавцями. Можливо, тому, що про згубну звичку людей до горілки надруковано тони паперу всіма мовами світу. Про користь горілки не існує жодної книги українською мовою. Якби у горілки не було приємних якостей, то оковиту навряд чи вживало більше половини людства.
Як не дивно, першими спирт винайшли араби, тобто ті самі мусульмани, яким Коран забороняє вживати спиртне. Саме слово «алкоголь» має арабське походження і означає «дух» або «дурман». А ще – «найтоншу сутність усіх речей». Загалом багате слово! Арабський лікар і алхімік Робез, який працював у знаменитому Багдадському госпіталі, винайшов дещо спиртоподібне ще у 860 році. На Русі в той час правив варяг Хельгі – він же легендарний князь Олег.
Літописне поселення Мичеськ (зараз – вулиця Микгород, передмістя Радомишля.-Авт.) відоме ще до монгольської навали. З історичних свідчень відомо, що на слов’янській землі мед з’явився з незапам’ятних часів – дуже цінний цілющий продукт, який нерідко вживався як напій. Як стверджують казкарі: «І я там був, мед-пиво пив». У давні часи мед пили прісний, боярський, червоний, білий. Рецептів було багато, і в кожного майстра також був свій рецепт його виготовлення. А загалом технологія була такою: щільники розводили теплою водою і проціджували через сито, щоб відокремити мед від воску. Потім додавали хміль (пів відра на пуд меду) і варили до половини об’єму. Після цього виливали в мідну миску, охолоджували і кидали туди житній хліб, намащували патокою і дріжджами. Коли розчин починав бродити, його заливали в бочки, закривали і ставили в погріб, де витримували тривалий час.
У той час у технології приготування меду відбулося важливе удосконалення: пращури помітили, що якщо бджолиний мед, змішаний із ягідним соком, підігріти на вогні, процес бродіння піде швидше. Чекати десять років уже не треба. Варити мед потрібно швидко, як пиво, і відразу вживати. «Руси п’ють удень і вночі, – згадував арабський мандрівник Ібн Фадлан, – а іноді навіть помирають із кубками в руках». Міцність медовух могла бути різною, але не йде в жодне порівняння із сучасною горілкою. Нині не вживають медовух, а дарма. Наші пращури пили натуральні напої на кшталт медовухи, пили розбавлене вино, але ніколи не пили спиртних напоїв на зразок горілки, коньяку, бренді, рому: такі напої тоді взагалі не виробляли.
Схильність русинів бути постійно в «розслабленому» стані, їхню наркологічну залежність ще 180 років тому історик Дмитро Батиш-Каменський описав так: «Давнє хлібосольство і надмірне вживання міцних напоїв, постійно напідпитку поміж простого народу досі триває, особливо в Київській губернії. Сама природа, щедро роздаючи дари свої плодоносному цьому краю, виробляє безтурботність, млявість у жителях». Ще поселення Мичеськ та митрополичого містечка Радомисля не було навіть у проекті, давньогрецькі філософи стверджували: «Пияцтво – це добровільне божевілля».
1386 року Генуезьке посольство завезло спирт у Велике Князівство Литовське, під владу якого потрапила західна частина Київських земель. Поява в наших краях «вогняної води» призвела до жахливого падіння моралі. У давнину на радомисльських землях люди не знали поширених видів горілки, як у наш час перегінного «міцного» або спиртового напою, бо мистецтво перегонки було винайдено алхіміками в часи середньовіччя. Після відкриття перегонки спирту, або алкоголю, масу, яка перебродила, прямо переганяли, гріючи на вогні в кубах, а виділену суміш парів та спирту охолоджували в холодильниках, або змійовиках (мідних трубах), згущували (перетворювали з пароподібного стану на рідкий) або «перегін» безпосередньо вживали як напій. Цей спосіб називали винокурством вина. З того часу і з’явилася знаменита приказка: «Пройшов вогонь, воду і мідні труби». Перші частини перегонки можуть горіти, вони багаті на алкоголь і бідні на воду, тому їх називали винним спиртом, або просто спиртом. Розмішуючи спирт водою, отримували горілку. Простий люд теж виготовляв спиртні напої, але в меншій кількості. Тоді горілку справді називали просто «вином». У наші часи від тієї епохи вцілів напівжартівливий вираз «зелене вино», що позначає міцні спиртні напої.
У далекому 1618 році в Європі розпочалася війна, яку історики згодом назвали Тридцятирічною. Територія Німеччини стала чимось схожим на нинішню Україну – майданчиком для з’ясування амбіцій великих держав. На німецьку землю постачали зброю та найманців, надавали «дипломатичну» та «моральну» допомогу. Шведи опікувалися тими німцями, що сповідували протестантство, Папа Римський старанно підтримував німців-католиків. Поступово у війну втягнулася вся Європа – навіть Іспанія та Франція. Єдиною країною, яка виграла від цієї війни, виявилася Річ Посполита, яка регулярно постачала до Європи пшеницю. І свою, польську, і пшеницю з Київського воєводства, куди входили радомисльські землі, що належали польським магнатам. Пшениця з Польщі користувалась небувалим попитом, населення Європи скоротилося на дві третини. А в Польщі панував будівельний бум: європейці в особі відомого Боплана дивувалися розкоші, в якій жила шляхта.
Фото Руслана Целованського
Польська шляхта принесла на наші землі «вудку», виготовлену ще в XVI столітті. На польській мові горілка – «вудка», через «у» замість «о». І пішла гуляти в наших краях небачена раніше «вудка». Навіщо русинам імпортна дурниця потрібна, наче своєї медовухи не вистачало? Якась негідна шляхта завезла в Україну вудку – назву «горілка» надовго забуто, вона залишилась тільки в українському фольклорі. А українською горілка недарма називається «горілка», тобто «вогняна вода». До речі, польською «горілка» – «горзалка». Відтоді існує приказка: «Горя не знаєш – не зап’єш».
Польські магнати на радомисльські землі принесли не лише «вудку», а й євреїв, тому що польський король своїм указом видав монополію на виготовлення «вудки» – лише євреям торгувати спиртним у корчмах та інших питних закладах. Вудка була «пальним» тодішньої економіки Речі Посполитої, її рушійною силою. Через горло селян і ремісників у корчмах проходила не лише вогняна вода, а й величезні гроші. Контроль над потоками вудки на території України в ті часи був так само важливим, як сьогодні участь влади у розподілі кривавих дивідендів від транзиту російського природного газу та нафти. В ті часи почалося нестримне поширення євреїв на Правобережну Україну. До 1795 року на території Польщі, куди входив Радомисль, мешкало 60% усіх євреїв Європи. Жили вони замкнутими громадами, зі своєю релігією та традиціями, займаючись переважно торгівлею. Шляхта, ласа на спокуси, незабаром по вуха вкрилася павутинням боргових зобов’язань, позик, кредитів у євреїв, що швидко збагатилися.
Радомисльська земля, чи точніше, земля Руська, була порівняно мало населеною. Із «Реєстру димів у добрах Київської митрополії за 1789 р.»: «Дими у Радомисльському ключі: Радомисль – 184, Микгород -10, Папірня -15, Рудня-Кримська -20, Березці -20, Чудин -36, Межирічка -70, Рача Велика -35, Рача Мала -44, Краснобірка -23»… Варто відзначити, що у митрополичому містечку Радомислі, з невеликим населенням, знаходилось три корчми, які належали євреям. У «Білій Африці Європи» (так називали наші місця в «освічених» країнах континенту.-Авт.) місцеві жителі – русини спілкувалися між собою зрозумілою для росіян, хоча й «старовинною» мовою – «руською бесідою», або «руською». Після великої Руїни та розгрому Катериною II запорозької вольниці почала культивуватися етнонімічна невизначеність таких термінів, як «Русь – Росія», «русин – руський». В ужиток для визначення національності жителів новоприєднаних земель став вводитися колонізаторсько-асиміляторський термін «малорос». Крім того, мешканців принизливо називали «хохлами» та «черкасами». У Росії пам’ятали, що у 1612 року, в часи Смути, «черкаси» разом із поляками захопили Москву.
Дозвілля мешканців-русинів найчастіше зводилося до вирощування жита і пшениці, розведення свиней, випасу корів та виробництва домашнього сиру. Все тодішнє господарство русинських селян – натуральне, майже без винятків. Одяг – із домотканого полотна. Хата – збудована своїми руками. Сало росте на боках свиней у власному дворі. Огірки та капуста – на городі. Селітру для пороху – і ту добували власноруч! Кожен заробляв на хліб тим, що вмів. Тому й вийшло, що наша людина була і швець, і жнець, і на дуді гравець. А ринок починався в шинку, де сидів єврей-орендар, який одержав від польського шляхтича право гнати вудку і продавати простим мужикам. Невеликі гроші, отримані радомисльськими предками за рахунок продажу сільськогосподарської продукції, все одно спливали до шинку, а далі – в Європу, перетворюючись на панські палаци та костели. На бариші розважалися, як уміли, – здебільшого пили та закушували. Безперечним доказом залишилися численні портрети вгодованих польських магнатів у музеях західної України. А також картини радомисльських уніатських митрополитів у музеях Польщі. Частина доходів витрачалася на утримання реєстрових козаків, які мали специфічну уніформу: жупан – блакитний, шапка – червона. Це були найманці з русинських козаків Лівобережної України в кількості 40 осіб для охорони замку уніатських митрополитів у Радомислі. За часів уніатської митрополії на радомисльських землях (у межах сучасного Радомишльського району. – Авт.) знаходилося 43 корчми – у Березцях, Білій Криниці, Білківській Рудні, Великій Рачі, Веприні, Вирлооці (зараз – Верлок. – Авт.), Вирві, Гуті Вишевицькій, Вишевичах, Гуті Забілоцькій, Забілоччі, Заболоті, Заньках, Кичкирях, Котівці, Кочерові, Краснобірці, Кримській Рудні, Ляховій (зараз Осички. – Авт.), Макалевичах, Малій Рачі, Медівці, Межирічці, Миньківці, Мініному, Мірчі, Моделеві, Морогівці, Негребівці, Облітках, Папірні, Пилиповичах, Потіївці, Раївці, Раковичах, Русанівці, Ставецькій Слободі, Чайківці, Чудині, Юрівці. З книги нашого земляка професора Леоніда Тимошенка «Потіївка та її околиці у XVI–XIX століттях», опис корчми того часу: «Корчма в Потіївці посеред села стара, з дерева соснового, до якої в сіни двері на бігунках та на закрутці, з сіней у кімнату також двері і там же кахельна піч біла та піч пекарська, три вікна з простого скла, з кімнати в бічну кімнату двері на петлях, в ній вікно одне. Навпроти корчми два шпіхлірики з соснового дерева, покриті дранкою, до них двері із замками. За болотом нижче корчми винничка, так само з соснового дерева, дранкою покрита, до неї ворота з дощок і там печей три і начиння пивоварне орендарське».
Через ласку його королівської милості, польські магнати забороняли селянам та козакам гнати горілку. А ті обурювалися: земля рідна, тому, і горілка має бути нашою! Чому юдеям таке право надано польським королем, а нам ні? Козаки терпіли-терпіли і зрештою збунтувалися. 1648 року Богдан Хмельницький підняв повстання, щоб домогтися збільшення прав для козацтва в Речі Посполитій. Яке згодом кон’ютурні історики назвали «національно-визвольною війною». Особлово кровопролитною виявилась козацько – польська війна. Страшний клубок економічно-національних конфліктів, замішаних на небезпечному горілчаному бізнесі, просто не міг не перетворитися на зашморг для повішеного шинкаря, якого можна побачити у фільмі «Вогнем та мечем» польського режисера Єжи Гофмана. Дешева вогняна вода, монопольно продана селянам та козакам, перетворилася на той вогонь, що спалив єврейські корчми по всій Україні. Відтоді існує прислів’я: «Дешева риба – гірка юшка». А так начебто приємно починалося, коли вперше завезли «вудку» до наших країв із тієї ж цивілізованої Європи. Тут дуже доречна українська приказка: «Хто сіє вітер, той пожинає бурю».
Правду про часи тієї епохи зафіксовано в доленосному договорі Богдана Хмельницького з польським королем Владиславом IV. Один із головних пунктів історичного договору якимось чудовим чином багато років вдається українським історикам не публікувати навіть в історичних дослідженнях. Але ж цей рядок договору містить гірку правду і життєву істину. Відомий український академік Петро Тронько у черговій своїй монографії про цю епоху не став згадувати про це – мовляв, навіщо дражнити гусей! Однак генетичний страх перед гусаками, звичайно, не найкраща підмога у служінні правді історії. Договір Богдана Хмельницького з польським королем Владиславом IV передбачав неухильне виконання основної вимоги: «Про нежиття жидам по всій Україні». І цей договір було підписано. А цей факт з історії не викинеш. Він є, з ним нічого не вдієш. Багато хто хоче перегорнути цю страшну сторінку історії, забути, але вирвати її неможливо. Правда історії – річ окриляюча, але часто й руйнівна. У всякому разі, багато нинішніх ілюзій історія руйнує цілком успішно. Не бійтеся гусей! Замість того щоб вивчати радомишльську старовину, місцеві краєзнавці та солідні кон’юнктурні історики, про яких раніше не було чути, ґвалтують минуле нескінченними вигадками. Хмельничина була складним явищем, зазначу, що мала вона не лише ознаки соціальної, етнічної боротьби, а й ознаки війни громадянської. З польського боку воювали не тільки поляки, а й 40 тисяч русинських козаків. Заборонена історія – сумна правда.
З цього приводу відзначав відомий єврейський історик Дубнов у книзі «Коротка історія євреїв» (Національна історична бібліотека України, м. Київ): «У Польщі найвище стояв клас землевласників (шляхта), а найнижче – клас землеробів-селян; між ними євреї посідали середнє місце як торгово-промисловий клас… Євреї часто тримали в оренді шляхетські маєтки і таким чином набували тієї влади над селянами, яку мали пани. Стикаючись частіше з орендарем-євреєм, ніж з польським паном, русинський селянин вважав першого винуватцем своїх лих і прагнув помститися йому. Невдоволення, що довго накопичувалося, призвело врешті-решт до страшного повстання козаків і русинських селян в останній рік правління Владислава IV. На чолі повсталих стояв козацький сотник із Чигирина Богдан Хмельницький». Гетьман Богдан Хмельницький завжди називав себе за національністю не українцем (такого слова просто на той час не існувало. – Авт.), а русином. У незаангажованій та безпристрасній народній думі «Похід на Молдавію» чітко визначається національність гетьмана Богдана Хмельницького – «Наш гетьман Хмельницький Русин».
На радомисльських землях з давніх-давен проживала національна меншина – євреї. За даними єврейського перепису за 1789 р.: у Радомислі проживало 17 єврейських господарів, 7 гендлярів, 11 ремісників, 3 шинкарі, 17 комірників, 13 осіб прислуги, 1 підприємець-папірник, 1 челядник… Національності «жиди» та «жидівка» в Україні не існує, так само як немає національності «хохли» та «хохлушки». Із вуст сучасних кінчених у всіх відношеннях маргіналів слово «жид» звучить як образа всього народу. Важливо відзначити, що класики української літератури – Михайло Драгоманов, Павло Грабовський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка свого часу добровільно відмовилися від етноніма «жид» на користь нейтрального «єврей». Поет Тарас Шевченко мав свою думку, його слова в сучасних реаліях актуальні:
Жиди погані правлять нами!
А ми ще гірше ніж жиди,
Ми продали дідівську славу,
Жиди в ярмо нас завели.
Боротьба Речі Посполитої з гетьманом Богданом Хмельницьким тривала майже десять років, послабивши обидві сторони. Хмельниччина, звичайно ж, мала й негативні наслідки, бо принесла розруху й знелюднення краю. Більшість винокурних заводів було зруйновано. Поля, засіяні пшеницею, придатною для перегонки «горілки», знищено під час кавалерійських атак ворогуючих сторін. Стверджує народна мудрість: «За моє жито мене й побито». Територія знелюдніла, і на радомисльських землях настала гуманітарна катастрофа. За твердженням деяких істориків, вовків було більше, ніж людей. Тут доречно згадати пророчі слова поета Тараса Шевченка, які через сторіччя стосуються і нашого часу, хіба що додати слово розкрадають:
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Французький капітан артилерії Гійом Левассер де Боплан служив за наймом у війську польському, що перебувало в Україні. Повернувшись до Франції у 1650 році, він видав книгу під назвою «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що простяглися від кордонів Московії до меж Трансільванії. Разом із їхніми звичаями, способом життя та способом ведення війни». Гійом Левассер де Боплан зберіг людську гідність, прагнення до правдивості та справедливості. Ось чому він затаврував жорстокість панів-кріпосників, із симпатією поставився до пригноблених та експлуатованих русинських селян. Весь перебіг оповіді Боплана показує неспроможність тверджень шляхтичів про те, що вони несли на Схід «досягнення цивілізації». Уривок із книги: «…Взагалі слід визнати, що русинські селяни здатні до різних ремесел. Усі вони вміють добре обробляти землю, сіяти, жати, випікати хліб, готувати всілякі м’ясні вироби, варити пиво, робити хмільний мед, брагу, вудку тощо. Русини сповідують грецьку віру, яку по-своєму називають руською, дуже шанують святкові дні і дотримуються постів, які тривають у них вісім чи дев’ять місяців на рік і полягають в утриманні від м’яса. Вони настільки вперті в дотриманні цієї формальності, що переконують себе, ніби порятунок їхньої душі залежить від зміни їжі. Зате, я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як-то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали. Однак усе це тільки під час дозвілля, бо коли вони воюють або коли задумують якусь справу, то вкрай тверезі». Варто звернути увагу на слова французького капітана та його висновку: «Зате, я гадаю, навряд чи жоден інший народ у світі давав би собі стільки волі у питті, як вони, бо не встигають протверезіти, як одразу (як-то кажуть) починають лікуватися тим, від чого постраждали».
Радомисльські землі вподобала унійна церква. На той момент у поселенні 1714 року налічувалося лише 14 дворів. З опису документів архіву західноросійських уніатських митрополитів 1714 року (Центральний державний архів Росії, м. Санкт-Петербург): «24 грудня. Контракт між митрополитом Леоном Кішкою та хорунжим київським Казимиром Стецьким на оренду Радомисльського та Унійних ключів. Ключ Радомисльський з містечком Радомислем та селами Потіївкою, інакше Вереміївкою, Облітками, Забілоччям, Чудином, Межирічкою, Вишевичами, з Руднею Кримською. Віддані в оренду на три роки за 3000 злотих талерами битими, рахуючи вісім злотих у талер. Автограф-підпис митрополита Льва Кишки та його іменна печать». Упродовж кількох десятиліть поселення розбудовувалось. Із середини XVIII століття Радомисль став місцем постійного перебування унійних митрополитів.
Проводилася тотальна польська колонізація київських земель. Утворилася консисторія – орган управління справами митрополії. Як свідчать актові матеріали, у 50–90-х роках ХVIII століття Радомисль залишався невеликим поселенням із замком-резиденцією митрополитів (донедавна знаходилась школа № 5.-Авт.), митрополичим будинком із двором, де проживали митрополити, підземною кам’яною в’язницею неподалік митрополичого будинку, уніатською духовною семінарією (зараз – магазин «Оптика».-Авт.) на вулиці Великій Житомирській, 1/26, торговими лавками та пивоварнями, церквою Святої Трійці, яка вважалась кафедрою митрополитів (розібрана активістами-комсомольцями в кінці 30-х років минулого століття.-Авт.), торгівельними лавками, нечисленними помешкання жителів, кількома винокурнями та броварнями. Кількість пивоварень свідчить про те, що пиво у місті виготовляли ще в середині ХVIII століття. Вважається, що в Україні цей хмільний напій почали варити у Львові, починаючи з 1715 року. Можливо, у Радомислі пиво також виготовляли за львівськими рецептами. Не дивно, що що митрополича митрополія мала значні прибутки.
Завдяки тому, що митрополити у Свято-Троїцькій кафедральній церкві проповіді виголошували польською, а відправи здійснювали латинською мовою, місцеве населення – русини (етнонім, сформований від слова «Русь». – Авт.) не розуміли їхніх молитов, але добре засвоїли слово «аква віта» – латиною «жива вода». Наші пращури не могли вимовити таке складне словосполучення і почали називати вудку «оковита». Унійна церква також стала великим виробником вудки. Перша згадка про радомисльське пиво і вудку є в інвентарній книзі митрополичої єпархії Радомисля, 1774 рік (Центральний державний архів Росії, м. Санкт-Петербург): «Виходячи з маєтку вниз до винокурні, в кутку частоколу видно хвіртку, через яку йдуть до панської пивоварні. Зліва комора – для скринь з готовою вудкою. Ту комору з круглого соснового дерева зроблено у відворот, до неї двері з двома засувками і залізним ключем, усередині підлога з соснового дерева, там дві бочки з вудкою і цебер стоїть. Комора вимагає нового покриття. Виходячи від комори до річки Мики, зустрічаємо панську пивоварню, яка має ворота з соснових дощок на бігунках. Підходячи до пивоварні – праворуч четверо печей, у двох вліплено котли для варіння вудки, а у двох – буртаки мідні, що містять у собі десять коновок. Ліворуч уздовж стіни стоїть броварське начиння: діжок до затирки – 9, бражних – 2, для засипки солоду – 2, коновок – 4, цеберок – 2. Пивоварня вимагає перекриття».
Місцеве населення жило в постійному страху під час гайдамацьких повстань. Новим етапом гайдамацького руху став 1750 рік. Влітку на Радомисль нападали загони Івана Карандаша, Романа Колядки, які грабували шляхту та євреїв-орендарів. На Поліссі діяв загін Івана Подоляки. Тут він наводив страх на польську шляхту в районах Овруча, Базару, Іскоростеня. На початку жовтня 1750 року Іван Подоляка із загоном оволодів Радомислем. Про те, якою сміливою була операція, розповів сам І. Подоляка 20 жовтня 1750 року в Київському міському суді. За визнанням самого ватажка, семеро гайдамак пов’язали сорок осіб міської варти. Гайдамака – слово не українське, а тюркське і означає в перекладі «переслідувач». У своїй книзі «Шокуюча Україна» відомий український історик Михайло Чугуєнко пише: «Гайдамаччина – це стихійний бунт, у ході якого виявлялися злочинні нахили окремих представників дезорієнтованого натовпу, що давало підстави говорити про розбійницький характер усього руху загалом».
За Гетьманщини в Києві з’явилася рукописна кулінарна книга такого собі Івана Кулябки. У книзі на багатьох сторінках розписано, як робити «бішкокти з мигдалами» (бісквіти мигдальні), «марципани іншим манером», і сто способів виготовлення горілки в домашніх умовах, аж до «апельсинівки», яку цей учений називає «Алексир цитри»: «Цитронової шкурки фунт стовкти і намочити в горілці, поки буде жовта, і перегнавши цукру три фунти у вині, варити. То їй же цитронової верхньої шкурки обрізати, а мочити добре…» У тому ж трактаті видатний «природознавець» Кулябка описав, як робити горілку «Віттерейс» (у перекладі з німецької – «снігова погода» – Авт.) та самогон «особливих скутків», тобто вищого ґатунку з усіма «інгредієнціями на кріпильну горілку належними». Ця книга, яка переходила в освічених, шляхетних сімействах із рук у руки, чудово показує, якими насправді духовними запитами жила еліта. Вся душа її справді перебувала у шлунку поряд з цитронами та марципанами! Рано чи пізно райське існування мало закінчитися. Ніяка влада не існує вічно.
Польська «вудка» стала називатися горілкою, коли поляки втратили незалежність. Слово «водка» увійшло у світовий лексикон як найвідоміший російський бренд. У Російській імперії просто привласнили цю торговельну марку, підкоривши Польщу в результаті трьох її поділів за Катерини II. В результаті, як часто буває в історії, виграла Росія. Горілка в теперішньому вигляді з’явилася на наших землях, після третього поділу Польщі, коли митрополиче містечко було приєднано до Російської імперії і Радомисль набув статусу міста. З книги «Статистичні описи Київської губернії 1841 р.», автор Фундуклей (Національна історична бібліотека України, м. Київ.): «До приєднання західних губерній до імперії це місто разом із значною кількістю поселень, що належать до його округу, становило власність уніатських митрополитів, які мали в ньому своє перебування. Отже, Радомисль не був, подібно до інших Київських міст, вільним чи привілейованим місцем і не користувався Магдебурзьким правом. Після скасування уніатської митрополії 1795 року Радомисль надійшов до казенного відомства».
До міської скарбниці м. Радомисля у 1800 році у вигляді податків на право продажу різних спиртних напоїв надійшло 1 200 рублів від лавок, що стояли на Торговій площі (зараз – Соборна площа.–Авт.). Різні енциклопедичні джерела констатують, що «… за окладними книгами 1801 р. у Радомисльському повіті було купців-християн – 14, євреїв – 6; міщан-християн – 939, євреїв – 1 474». З опису Радомисля і повіту, виконаного в 1805 губернським землеміром Масловським (Рукописний відділ бібліотеки імені В.І. Вернадського. м. Київ.), вказується що в місті немає фабрик і заводів, крім цегляного та двох винокурень.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
