Суботня інформація

“Не вірила, допоки його не обійняла”, – мама звільненого з полону Дмитра “Ореста” Козацького з Житомирщини

Азовця Дмитра Козацького з позивним “Орест” 21 вересня разом з побратимами звільнили з російського полону. Увесь період перебування Дмитра в полоні його мама Ірина Юрченко брала участь в акціях, організовувала фотовиставки Дмитра, розповідала про нього, робила все, аби її сина повернули з полону. Про те, як себе почуває Дмитро, його емоційний стан, перші слова під час зустрічі мама Ірина розповіла в інтерв’ю Суспільному.

Мама «Ореста» про зустріч після полону, Малин, Жиотмирщина, 25 вересня 2022 року

Ірино, це неймовірна подія, насамперед для вас і для всіє України. Знаю, що ви вже бачились з Дмитром. Які у вас емоції?

Останні сім місяців в мене не було ніяких емоцій. Син – то на “Азовсталі”, то в полоні. Я забула, коли я від душі посміхалася. Ці два дні я просто не знаходжу місця від щастя. Мені так хочеться передати ці емоції іншим мамам, жінкам, хто чекає своїх рідних з війни, з полону, дуже хочу, щоб вони як найшвидше теж мали такі позитивні емоції, як і я.

 

Ірина Юрченко. Малин, Житомирщина, 25 вересня 2022 року

 

Ірино, ви вже бачили Дмитра. Як він, як його здоров’я?

Так, я бачила Дмитра. Нам дали дозвіл зустрітися, обійнятися, помовчати, поплакати. Десь перші пів години він був такий – ніби Діма, але і ніби не з нами. А потім він почав говорити, говорити, говорити. Він нам розповідав, що їм в полоні чотири місяці забороняли взагалі спілкуватися, вони не мали права спілкуватися між собою, мала бути тиша. І в нього, знаєте, такі емоції. Я кажу: “Ой, хмара. А він – небо”. Діма потроху повертається до життя.

Він схуд в два рази, ці плечі, ручки. Я розумію, в яких вони були умовах, як це психологічно і фізично було важко. Ми бачили хлопців, вони всі просто схудлі. Зараз їх перевіряють лікарі, вони повністю проходять обстеження. Я думаю, що там майже всім потрібні лікування, реабілітація. І я б дуже хотіла, ми обговорювали це з усіма службами, що коли вони повернуться додому, їм буде надана психологічна допомога, психологічна підтримка та реабілітація.

Перші світлини Дмитра, після повернення додому, на них в нього дуже світла посмішка. Людина повертається з такого лиха з такою світлою посмішкою.

Так. Це було для нього велике щастя. Я йому кажу: “Діма, тебе хочуть бачити рідні, друзі”. А він мені каже: “Зараз я хочу бачити лише вас. Мені потрібний час, щоб прийти до тями, а потім я буду з усіма спілкуватися. Але зараз хочу бачити вас”.

 

 

Він на зустріч до нас з донькою як завжди прийшов з квітами. Я була вражена, наш Діма залишився Дімою.

Особисто я і багато хто в Україні про звільнення полонених дізналися 21 вересня вночі, ближче до опівночі почали з’являтися перші фото. Як ви дізналися?

Я була на роботі, ми були ще в рейсі, але вже їхали в Київ здавати зміну. Це був вечір, і за пів години до дзвінка мене почало трусити. Якось так тяжко стало, і я подумала – боже, ну хоча б якусь звістку мати, я так давно його не чула. Потім я взяла себе в руки. І тут раптом дзвінок, незнайомий номер, я піднімаю слухавку і якийсь чоловічий голос каже: “Добрий вечір, я знаю, що у вас скоро день народження”. Я кажу: “Так, а з ким я розмовляю? “. І в цей момент розумію, що це – мій син. Я йому: “Діма, де ти, як ти?”. А він мені: “Мамо, в Україні, я звільнений, нас обміняли. Я довго говорити не можу”. В мене було оціпеніння від щастя. Я почала кричати, що я його люблю, і він казав, що теж нас любить.

Я потім просто розплакалася. Прибігаю до колег: “Мого сина звільнили!”. Пасажири почули і почали до мене підходити: “Це ваш син, його звільнили?”. А я сама не вірю. І я не вірила до тих пір, поки його не обняла.

Ось ця фотографія, вона була завжди зі мною.

 

 

Я тут написала псалом 90, я його постійно читала. Це така молитва-оберіг. І коли мені ставало тяжко, я дивилася на фото, на цю усмішку і говорила: “Діма, я відчуваю, що тобі там дуже боляче, а ти так посміхаєшся до мене”. І мені ставало легше, і ця фотографія їздила завжди зі мною. Я її вчора взяла з собою на зустріч з Дмитром.

Ірино, з часу евакуації азовців, з періоду полону і до звільнення дуже великий і важкий шлях пройшли родини. Яким цей шлях був?

Це був шлях спочатку невизначеності, потім ми думали, що робити. Я спочатку сама зі своїми рідними створювала дописи в соцмережах: “Допоможіть”. А потім ми почали об’єднуватися: матері, жінки, діти. Я ходила на акції азовстальців, познайомилися з людьми, які теж боряться за звільнення. Бо вже була дуже складна ситуація на “Азовсталі”, пекельна просто, вже там не було ні води, ні ліків. І ми всі об’єдналися: разом влаштовували виставки, робили розголос, проводили брифінги, нам допомагала влада, ми кричали на увесь світ. Це те, що я могла робити – не давати забувати про це.

Ми бачили ваші спільні фото з Катериною Поліщук, “Пташкою”. Як загалом звільнені азовці, ви бачили їх, в якому вони емоційному стані?

Вони схудлі, виснажені, але такі натхненні. Немає в них такої озлобленості, злості. Так, вони борці, вони військові, вони мають боротися, захищати, але це люди з світлою душею. Я побачила Катю “Пташку”, яку я бачила на фотографіях. Це світліша людина, ніж на відео.

 

 

 

Зараз Дмитро проходитиме певний час реабілітацію, розкажіть, які зараз плани у Дмитра?

Нас відразу попередили, ще як вони потрапили в полон, що їм буде потрібна реаблітація після “Азовсталі”. Це було 82 дні пекла. Полон теж був не медом. І нас попередили, що вони залишаються. Їх обстежать медики, лікарі, психологи, визначать, кому яка потрібна медична допомога. Їх забирають на лікування, на реабілітацію, і ми будемо чекати, коли нам буде можливість знову з ними побачитися.

Я хочу, щоб жодна одна мама, жодна одна родина не зневірювалися, не опускали руки. Ми – українці і ми маємо триматися. І я каже – моя боротьба не закінчилася, я буду теж разом із іншими боротися до звільнення останнього полоненого і до нашої перемоги. Всі разом ми переможемо!

 

 

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook