Про те, що робиться у лікарнях із хворими на COVID-19 пацієнтами, пишуть, показують чи розповідають сьогодні дуже багато. Хоча, звісно ж, не все. Але за кадром суспільної уваги залишається багато історій і випадків поневірянь та страждань тих людей, які мають інші «болячки». Адже лікарні, поліклініки та навіть амбулаторії сьогодні набули статусу таких собі огбєктів, небажаних для відвідування.
Знову ж таки і начебто – через ковід. Особливо страждають від можливості отримати хоча б консультативну допомогу пенсіонери у віддалених селах. Сьогодні у селі, де проживає 50 чи трохи менше жителів, вже давно немає медичного пункту (так званого ФАПу). За логікою, туди, хоча б два рази на тиждень, має навідуватисяч фельшер чи медична сестра. Адже так звана «сімейна медицина» у селі – річ достатньо умовна.
Якщо є транспорт, яким можна дістатися до сімейного лікаря, то ц еще півбіди. А якщо немає? Пацієнт приречений відчути усі муки і поневіряння від того, що йому немає куди звернутися. По друге, жодного контролю за тим, що діється у сільській глибинці не ведуть новостворені громади.
Сілький (селищний) голова, як князь чи феодал, навіть поняття не має винести питання про стан медичного обслуговування дляобговорення на сесію. Аби депутати хоча б ДІЗНАЛИСЯ, що вони МОЖУТЬ і ЗОБОВЯЗАНІ зробити для своїх виборців. Якщо хтось хоче у цьому переконатися – візьміть протоколи сесійних засідань у своїх громадах хоча б за 2021-й рік. Там НІЧОГО немає про медичне обслуговування, про стан охоплення жителів громад «сімейною медициною». До речі, про це нічого конкретного вам не скажуть і у найвищих кабінетах обласного рівня.
Управління охорони здоровя Житомирської обласної адміністрації досі не має керівника. Це – після випадку із затриманням Миколи Суслика. Микола Петрович вже півроку ходить на судові засідання, а його місце у кабінеті начальника управління охорони здоровʼя Житомирської області поки що ВАКАНТНЕ. Чи то губернатор Віталій Бунечко чекає на остаточне рішення суду, чи взагалі не хоче, щоб у сфері медицини Житомирщини хтось керував, окрім нього.
Загалом ситуація виглядає, як різновид дуже цинічного геноциду, коли людина залишається наодинці із проблемами, які самотужки не може вирішити. Це, знову ж таки – про медицину та найнеобхіднішу допомогу жителям села, для яких навіть можливість поміряти тиск є проблематичною. А що робити, якщо люди мають хронічні недуги? Люди кажуть, хоч лізь у петлю.
А й справді, панове керманичі, які вирішують проблеми «великого будівництва», які зайняті висаджуванням стотисячного деревця, які активно впроваджують онлайн – навчання і, знову ж таки – онлайн – лікування. Можливо повернемося до старих звичок і правил, коли медсестра чи фельшер на селі були звичним і поширеним явищем. Коли сільський пенсіонер мав доступ не лише до пляшечки із зеленькою чи йодом, але й міг хоча б доїхати до кардіолога, лора чи гастроентеролога. Сьогодні все це – у минулому. А ЧОМУ? І СКІЛЬКИ ЩЕ ДОВГО ЦЕ ТРИВАТИМЕ?
Звісно ж, орієнтири вже визначені. Можливо керманичі громад чекають ПЕРЕПИСУ, аби точно знати, скільки ж того люду проживає на «підконтрольній» території? А можливо хтось очікує на кампанію із переселення людей в одне (велике) село, щоб лікар чи медсестра не сідали в автомобіль, або ж навіть на велосипед, аби дістатися до села за десять чи пятнадцять кілометрів. До речі, і велосипедів у медсестер, які ще не відвикли від стареньких пацієнтів (на щастя, є ще й такі «медички» ), також НЕМАЄ. НЕ кажучи вже про автомобілі. Памятаєте ще, як було «при ЮЛІ»? Ех, що там казати, память у наших чиновників, як у злісних неплатників АЛІМЕНТІВ. Погано із памятттю, а ще гірше – із совістю. І що тут робити, сказати важко!
Сидір Ковпак
