Вони познайомились у… мобільній грі. Протягом трьох років лише про гру й розмовляли. І навіть не помітили, як із часом їхнє захоплення іграми переросло у кохання… Це історія 22-річного військового з міста Коростеня (Житомирщина) Сергія Костюченка та 23-річної Юлії з Харкова. Після того, як Сергія поранили на фронті, у київській лікарні пара одружилася. Щоправда, спершу Сергій хотів припинити спілкування з коханою. Адже залишився без правої руки… Проте Юлія дала зрозуміти, що це не причина для розриву стосунків.
Сергій зараз проходить реабілітацію у Національному реабілітаційному центрі «Незламні», що діє при Першому медоб’єднанні Львова.
— Я з багатодітної родини. Нас восьмеро у сім’ї, — розповідає Сергій, коли розпитую його про дитинство. У нього чотири сестри і три брати. Він — найстарший. — Мама все життя виховує дітей, а батько колись працював начальником охорони в банку, а потім відкрив цех, у якому виготовляв меблі. Ми з братами у дитинстві постійно там щось робили, допомагали батькові.
Коли закінчив школу, думав, як можу допомогти своїй сім’ї? І вивчився на барбера — чоловічого перукаря. Працював у барбер-шопі. А у 20 років підписав контракт із ЗСУ та вступив на службу до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Мріяв бути військовим, хоча у моїй родині військових більше немає. До служби в зоні ООС потрохи звикав, загартовувався. Щоправда, у повномасштабний наступ росіян не вірив…
— Поранення я отримав в районі Попасної Луганської області, 29 травня, — веде далі Сергій. — У нас було завдання, ми йшли в контрнаступ. Ворог намагався взяти нас у кільце. Їх було надто багато, — і авіація, і артилерія… Прилетіло й мені. Міна впала ззаду, під ноги. Мені ще пощастило, якби міна була потужнішою, то мене би навіть не знайшли… Відчув, що все тіло заніміло, а найбільше — рука. Обернувся і побачив, що руки немає. Вже не міг нічого зробити, просто лежав і чекав. Повз проїжджала машина ЗСУ. Один із військовослужбовців мене побачив… Тільки тоді я розслабився і знепритомнів. Прокинувся наступного дня в лікарні у Бахмуті, мені зробили операцію. Потім перевезли у лікарню в Дніпрі. Звідти — до Києва.
— Сергію, ти хотів би мати біонічний протез?
— Мені запропонували протези на вибір. Той, що я обрав, коштує близько 40 тисяч євро. У ньому є 14 варіантів руху. Можна налаштувати, як будуть згинатися пальці. Ним можна показувати жести, стискати руку у кулак. Протез уже виготовляють, має бути готовий через 2−3 тижні. Зараз ще проходжу реабілітацію лівої руки і лівої ноги. На лівій руці – нерви перебиті, треба працювати над рукою. Протеза бракує, але одягатися вже навчився. Налаштував себе так, що житиму повноцінним життям.
Розпитую Юлю — де познайомилася зі Сергієм? Вона з Харкова, за кілька днів до війни закінчила університет (міжнародне право). Вже знайшла роботу, але працювала лише три дні. Ситуація у Харкові ставала дедалі небезпечнішою, тож довелося поїхати з міста…
— Ми з Сергієм грали у мобільну гру. На нього випав рандомний вибір (усміхається. — Авт.).Три роки розмовляли лише про гру. А потім почали трішки більше спілкуватися, — каже Юлія. — Я навіть не помітила, як усе закрутилося… Рік тому зустрілися вперше. Сергій вже тоді служив в армії. Його на кілька днів командир відпустив у Краматорськ, і я до нього приїхала з Харкова. Вперше проходила блокпост. Переживала, щоб мене пропустили… Пізніше ми з Сергієм час від часу бачилися, але переважно спілкувалися телефоном та через соцмережі. А цього року одружилися — у київській лікарні.
— Коли Сергія поранили, він думав розірвати стосунки…
— Товариш купив Сергію телефон, ми зідзвонилися. А через кілька днів я приїхала до нього у лікарню. Весілля ми планували ще раніше, але думали зробити його після війни. Але я вирішила, що саме зараз час нагадати, що я не змінила свого рішення. Тому запропонувала Сергію одружитися тепер. Ми розписалися у київській лікарні (я оформила усі документи в РАЦСі). Нам товариші подарували обручки. Утім, повноцінне весілля плануємо зробити вже наступного року.
— Ваше спілкування про мобільні ігри плавно переросло у кохання…
— (Усміхається. — Авт.). Я закохалася не у зовнішність (не знаю, як Сергій), а у думки людини. У те, як він ставиться до життя, до різних життєвих ситуацій, які у нього принципи. Нам би дуже хотілося повернутися до Харкова, там у нас квартира. Але зараз це небезпечно. Дуже сумую за рідним містом…
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн