Якщо ви маєте бажання допомогти зібрати кошти на лікування для Marina Lobanovskaya, то це сюди:
5375 4141 2920 1595 Моно
4149 6090 0564 4168 Приват
27 січня 2020 року я пішла на плановий УЗД-огляд. До того три місяці лікувала мастит і вирішила прийти перевірити, чи все в порядку. Заходжу, лягаю, а тут лікар різко каже: «У вас рак! У вас точно рак! Я точно це бачу!». Я була в повному нерозумінні — що взагалі сталось? Кому це він каже?
Я взагалі не пам’ятаю, як вийшла з того кабінету — просто випала звідти. Що я знала про рак? У мене в сім’ї ніколи ні в кого не було онкологічних захворювань. Усе, що я знала про рак — це смерть. Більше нічого. Мене одразу направили до іншого лікаря.
Про підозру не розповідала нікому з рідних, допоки не зробила біопсію і точно не з’ясувала, що пухлина злоякісна. Я сама з Житомира, тому спершу звернулась до Житомирського онкодиспансеру. Але це максимально гнітюче місце, де хочеться просто лягти і померти. І всі, хто там працюють, тобі обов’язково нагадають, що тобі вже час. Як зараз пам’ятаю ці запитання на кожному кроці: «Боже ти така молода! Як так вийшло?» — ніби я цю хворобу десь підчепила. Кажуть: «Ну не переживай, 5–6 років усі живуть». Я, як почула про ці 5–6 років, кажу: «Рєбята, дайте мені сфотографувати мої аналізи, я піду до іншого місця».
Подруга порадила мені лікаря в Києві — Бабенко Костянтина Петровича, онкохірурга. Він взяв слухавку вночі, проконсультував мене, а наступного дня я вже приїхала до Мамологічного центру в Києві. Коли я туди зайшла, мені одразу захотілось жити. Там мені розповіли, що насправді рак — це не так страшно, що у мене ще не кінець і навіть не початок кінця. Мені запропонували лікуватись в умовах клінічних досліджень. Я мало що про це знала, тому подзвонила своїй подрузі, Наді. Вона дуже прогресивна лікарка, відстоює вакцинацію, бере участь у різних конференціях. Вона сказала, що це чудова можливість, і я погодилась.
Один з препаратів у моєму протоколі лікування — герцептин. Оригінал коштує 50 тисяч за одну дозу, а мені потрібно таких аж 18. В умовах клінічних досліджень його дають абсолютно безкоштовно. Я жодного разу не пошкодувала про своє рішення, тому що всі — від медсестри до лікаря ставляться до тебе, як до рідної — навіть складно це передати. Поки я крапалась, мені медсестра навіть каву пропонувала принести. Я залишилась там лікуватись, наразі мені лишилось пройти ще три таргета герцептином, і лікування закінчиться.
Також в межах лікування необхідно було зробити операцію. В таких випадках все більш поширеними є органозберігаючі операції, але у мене так не вийшло — довелося повністю видалити груди. В мене просто не було шансів їх залишити, це було би дуже небезпечно. Після частини хімієтерапій і операції мені робили КТ, і зараз також постійно роблять обстеження. Все добре, раку вже немає.
Я завжди кажу все дуже відкрито, тому мені не було складно розповісти про діагноз рідним і друзям, лише бабусі. Я боялась, що вона сильно переживатиме. Я росла з бабусею, вона найближча людина, яка у мене є. Але потім я зрозуміла, що хвилювалась дарма — бабуся максимально мене підтримує і проводить зі мною дуже багато часу після хімії.
Ще дуже боялась показатись лисою дочці. Я її до цього готувала — спочатку зробила каре, а потім поїхала і зістригла все волосся. Я дуже боялась, що вона мене не впізнає, але вона підійшла до мене, поцілувала в голову і сказала, що я найкрасивіша.
Найважчою протягом лікування була перша депресія. Втрата волосся, сплеск усіх емоцій — для мене це було дуже страшно і складно. Важко було навчитись думати по-іншому, перебудувати своє мислення на те, що рак — це не смерть. Я постійно над цим працюю, іноді починаю забувати, тоді роблю собі встряску і знову згадую.
А от видалення грудей далось мені значно легше, ніж я думала. Я боялася втратити одну грудь, думала, що буду нежіночною, несексуальною. Взагалі ні! Все класно, жодним чином не відчуваю себе від цього погано. Я легко можу дозволити собі ходити в обтягуючій майці.
Мій «улюблений» стереотип — «Рак — це заразно?». А ще коли йдеш, а люди тебе бачать і ховають очі униз, бояться на тебе дивитись — а раптом ти скажеш, що у тебе щось погано? Як же вони будуть? Ще один стереотип — «Не розповідай, бо наврочиш». Чому це я не можу нікому про це розповідати? Бо я зроблю незручно людям, які це почують. Вони не знатимуть, що мені сказати, як підтримати, які слова використати. Але цьому потрібно вчитись. Та, слава богу, на роботі та вдома мене оточують класні люди, які вміють думати і не кажуть мені таких речей.
З моєю лікаркою, Анною Хмель, мене познайомили вже на першій хіміотерапії, вона мені безумовно одразу сподобалась! Вона молода, дуже прогресива та розумна. Коли Анна мені починала пояснювати, що, куди і чому, я розуміла, що в надійних руках. Після першої хімії, коли я вже поїхала додому, вона мені ще сто разів подзвонила і спитала, як у мене справи, як я почуваюсь. Коли мене почала накривати перша депресія, я їй дзвонила, верещала у трубку, а вона мене заспокоювала. Ми можемо говорити і про хворобу, і про дітей, і про вакцинацію — дуже близько спілкуємось. Вона прекрасна.
Тим людям, які лише зіткнулися з діагнозом рак, я би порадила, в першу чергу, оточити себе правильними, найближчими людьми, які стануть командою підтримки. Це друзі та родичі і, авжеж, це лікар, якому ти будеш довіряти. Шукайте свого лікаря, шукайте додаткову думку — тільки так вдасться обрати правильний адекватний шлях.
Друге, що я би порадила — не налаштовувати себе на боротьбу в дусі: «Давай, ти переможеш цей рак». Ніхто ні з ким не бореться, дуже не люблю цей вислів. Рак — це просто хвороба, яка виникає у вашому організмі і яку вам під силу вилікувати.
Третє — повірити в себе і свої сили, зрозуміти, що ти одужуєш не заради дітей, не заради мами чи когось ще, а тільки заради себе. І лише коли ти будеш ставити себе на перше місце, то і вони будуть щасливі, адже ти будеш поряд.
Після лікування я не планую далеко наперед. Мій перший план після закінчення лікування — просто відсвяткувати це. В мене немає глобальних цілей, є єдина мета — бути щасливою, і все, що знадобиться для цього робити, я буду робити. Мій принцип — не відкладати життя на завтра. Якщо я щось хочу, то я отримую це зараз. Якщо я не можу це зараз отримати, я про це забуваю. На менше не погоджуюсь. Хочу просто жити, усміхатись і бути щасливою.Я знаю — все відбувається не просто так. Коли все почалося, я тільки-но змінила роботу. Протягом лікування моя компанія і колеги максимально мене підтримували та з глибоким розумінням ставились до всіх моїх станів. Коли всі пазли склалися, я зрозуміла, що знаходжусь там, де повинна, і у мене є абсолютно все: сім’я, друзі, колеги. Мені просто потрібно закінчити цю історію і почати писати нову.
