Новина про переможців конкурсу «Вчитель року», яка народилася після церемонії нагородження у стінах Житомирської ОДА, промайнула блискавкою у стрічці новин і нікого не зачепила. Або – майже нікого. А дарма.
Насправді конкурс «Вчитель року», який запроваджений Указом Президента України ще всередині 90-х років минулого століття, вже давно перетворився у анахронізм епохи, яка вимагає динаміки, креативу, але найголовніше – розкутого у своїх методичних замислах вчителя-класовода чи вчителя – предметника. Натомість конкурс «Вчитель року» у сучасному його вигляді перетворюється на багатосерійне випробування для вчителя, який отримує доручення чи призначення «захищати честь чи імідж навчального закладу». І далі пішло-поїхало: відкриті уроки, створення власного сайту, презентації педагогічного досвіду, телевізійний «ролик» для подання до журі. У що це перетворюється для вчителя і зокрема – його сімейного бюджету – питання окреме. Але одразу ж виникає інше питання – а кому він потрібен, той конкурс? Учням чи їх батькам? Дуже сумнівно. Але кому він може ще сподобатися чи видаватися за потрібне? Цього не скаже ніхто.
Ну, а провести церемонію нагородження конкурсу «Вчитель року» неважко. Приходьте у приміщення Житомирської ОДА, піднімаєтесь до малої зали і потрапляєте на урочистості. Зачитуються прізвища переможців, вручаються грамоти і подарунки і далі всі дізнаються, що переможці конкурсу «отримують право» захищати честь області на 3-му чи 4-му (нехай навіть на 5-му) етапі конкурсу «Вчитель року». Знову ж таки – у онлайн – режимі, в умовах локдауну чи червоної зони. І нікого не цікавить така особлива деталь: а скільки діток серед міських і особливо – серед сільських школярів мають в Україні реальну можливість навчатися у тому, вже трохи забалаканому, онлайн – режимі? А було б цікаво дізнатися чи провести конкурс серед областей, або – серед громад України стосовно налагодження інтернет – покриття чи інтернет-звязку там , де ще поки що живуть українські діти. А ми кажемо – «ВЧИТЕЛЬ РОКУ». Як ото було колись – «молодой гвардеец пятилетки». Ще не забули?
Сидір Ковпак
