Більше року Герой вважався зниклим безвісті, але в грудні цього року результати ДНК-експертизи підтвердили його загибель.
Цілий рік і три місяці вважався зниклим безвісти житель Олевська В’ячеслав Бочковський – вчитель англійської мови місцевого ліцею, який воював за рідну землю на передовій в районі Бахмуту та на Харківщині. І лише недавно – 14 грудня – результати ДНК-експертизи підтвердили його загибель. Тіло доставили у закритій труні, тому рідним тяжко повірити у його смерть.
В’ячеслав Бочковський у перший день повномасштабної війни, не роздумуючи, пішов у військомат, хоча йому було вже 48 років. Він по-справжньому любив Україну, завжди був її патріотом, причому не на словах, а на ділі. Віддав своє життя, захищаючи ті принципи і ідеї, за якими жив. 20 грудня жителі Олевська проводили свого Героя в останню путь. Попрощатися прийшли численні учні, колеги, друзі, всі, хто його знав, поважав та любив. У В’ячеслава Бочковського залишилася дружина і двоє дітей.
В’ячеслав міг бути чиновником, але вирішив, що робота з дітьми – його призначення
Журналістка обласної газети “Субота” приїхала до Олевська, щоб докладніше дізнатися про життя людини, кожний крок якої підтверджує неймовірну відданість своїй країні.
– В’ячеслав Бочковський – вчитель англійської мови в місцевому ліцеї, голова профспілкового комітету, певний час працював керівником апарату Олевської райдержадміністрації, – розповідає Алла Гаврилюк – заступниця начальника відділу освіти, молоді та спорту Олевської міської ради. – Але, відпрацювавши чотири місяці на державній посаді, він зрозумів, що його призначення – це робота з дітьми, і повернувся до рідного ліцею. Ми всі приголомшені його смертю і постійно згадуємо цю прекрасну людину.
Коли я зверталася до нього щодо перекладу документів з англійської чи на англійську мову для співпраці з міжнародними фондами, він охоче брався за роботу, і моє питання, скільки треба заплатити за роботу, його дуже ображало. Всі переклади він робив безкоштовно. Взагалі він брався за будь яку роботу, якщо це було потрібно для спільної справи. Він із тих вчителів, які живуть за правилами і ідеями, про які розповідають своїм учням. Чесний, відвертий і щирий з людьми.
Алла Гаврилюк розповіла, що коли В’ячеслав Бочковський пішов на війну, вони вирішили зібрати гроші йому на бронежилет. Дали об’яву у “Вайбері” і буквально за три години зуміли зібрати суму, якої хватило не на один, а на два бронежилети. Один відправили В’ячеславу, а другий – іншому воїну-земляку. Люди відгукнулися на об’яву дуже оперативно, тому що любили і поважали В’ячеслава Бочковського.
Ось що розповів товариш В’ячеслава – Юрій Ковалінський:
– Таких людей, як В’ячеслав, я більше не зустрічав. Він все життя вірив в Україну і любив її щиро і віддано. Він був депутатом Олевської міської ради.Коли в 2014 році на Донбасі почалися бойові дії, В’ячеслав дуже прагнув прийняти участь в АТО. У 2015 році він прийшов до мене і каже: “Я був у військоматі, вирішив йти в армію. Якщо потрібно, напишу заяву і складу повноваження депутата”. Йому тоді вже було 42 роки, він мав дружину і двох дітей, був вчителем в школі, але боротьба за вільну Україну для нього була понад усе…
В’ячеслав розфарбував свій кабінет у сині та жовті кольори
– Практично все життя В’ячеслава Бочковського пов’язано з нашим ліцеєм №3, – говорить директорка закладу Раїса Бабич. – Він сам тут учився, а після закінчення Житомирського педінституту повернувся до нас і працював вчителем англійської мови багато років. Був порядною, чесною, доброзичливою і відповідальною людиною. Як голова профспілкового комітету завжди реагував на всі звернення людей, письмові чи усні. А ще був душею колективу. Жоден корпоратив не відбувався без його шашликів на природі. Крім того, він постійно організовував екскурсії по різним визначним місцям країни, тому що добре знав їх історію. Свої уроки він проводив на високому рівні і діти його любили.
– У нас в ліцеї часто проводилися змагання між учнями і вчителями, і В’ячеслав Бочковський завжди брав в них участь, – говорить Оксана Ковальчук – заступник директора з навчально-виховної роботи молодших класів. – А ще ми з ним були задіяні в численних заходах як ведучі, і він завжди одягав вишиванку. Не тому, що це стало модно, а тому, що він до мозку кісток був патріотом України. Навіть свій кабінет розфарбував у сині і жовті кольори.
В’ячеслав з 2014 року постійно рвався на фронт
Рідний брат В’ячеслава Бочковського – Олександр – вже багато років займається волонтерством. У 2016 -17 роках він воював на сході в складі штурмового батальону “Айдар”. А у 2022-му весь час, поки В’ячеслав знаходився на передовій, він приїздив до брата і забезпечував воїнів всім необхідним для протистояння ворогу.
– В’ячеслав старше мене на п’ять років, – розповідає Олександр Бочковський. – Він завжди і в усьому був для мене прикладом. Наш дядько – Станіслав Слама, який співав в житомирському гурті “Поліські соколи”, зародив в наших душах ростки патріотизму. Ми із захопленням слухали його красиву українську мову і вона була для нас, як пісня. Це був поштовх для подальшого розвитку і вивчення мови та української історії. Згодом брат поступив на філологічний факультет за спеціальністю “англійська та українська мова та література”.
– Ми обидва брали участь у революції гідності, – продовжує Олександр. – А потім на сході почалася війна. В’ячеслав дуже рвався на фронт, але у нього не було військової підготовки. У 2015 році його викликали у військомат, він пройшов медкомісію і був направлений у військову частину на Хмельниччину, де пройшов навчання. Але на фронт тоді так і не потрапив, про що дуже жалкував. А 24 лютого, коли почалося повномасштабне вторгнення, він вже о дев’ятій ранку прибув у військомат. Вже потім мені хлопці розповіли про те, як саме він потрапив на передову. В’ячеслав пройшов медкомісію і стояв на вулиці в очікуванні рішення – куди саме його направлять. Поряд стояв автобус, який повинен був везти хлопців на передову. Двері автобуса були відкриті і зсередини хлопці запитали: “Тебе куди направили?” А він каже, що поки не знає. І вони йому запропонували: “Стрибай до нас в автобус”. Він заскочив та поїхав, адже на той час вже мав військову підготовку. Так він потрапив у 30-ту окрему механізовану бригаду, яка воювала на Донбасі. В’ячеслав приймав участь у боях в селищі Зайцеве Бахмутського району. Я, як волонтер, до нього приїздив багато разів, привозив необхідні для військових речі, передавав посилки із дому. Згодом В’ячеславу дали 5-ти денну відпустку, а потім направили на передову у Харківську область. Там було справжнє пекло: безперервні обстріли та ворожі дрони над головами… Я декілька разів приїжджав до нього, але мене навіть на позиції не пустили. Більше я брата не побачив…
Через півтора місяці В’ячеслава разом з побратимами з Харківщини перекинули знову під Бахмут, де одразу відправили у бій. Сталося так, що його взвод потрапив у засідку…
Тіло ховали у закритій труні, тому в глибині душі є маленька надія, що В’ячеслав живий
– 21 вересня 2022 року з В’ячеславом пропав зв’язок, – згадує Олександр. – Потім його дружині прийшла звістка про те, що її чоловік у бою пропав без вісті. Командир В’ячеслава написав мені наступне: “Вибач, ми не вберегли твого брата. Він загинув у бою, але тіла забрати не вдалося”. Брат загинув в результаті розриву артилерійського снаряду. Тоді разом з ним загинуло ще декілька побратимів. Це сталось на окупованій території у Бахмутському районі, тому одразу забрати тіла хлопців було неможливо. Але, мабуть, потім відбувся обмін тілами загиблих. Щоб тіло можна було ідентифікувати, спочатку взяли зразки ДНК у мене, а потім ще у сина В’ячеслава. Результат аналізів показав, що тіло належить В’ячеславу. Ми ховали брата у закритій труні, тому досі якось не віриться, що це він. Дехто з родичів сподівається, що може це якась помилка і наш В’ячеслав живий і знаходиться десь у полоні. В глибині душі живе маленька надія, але… чудес не буває.
Донька постійно запитувала, чи є якась звістка про зниклого тата
Дружина В’ячеслава Алла працює в олевському дитсадочку. Син Віталик навчається в Житомирському університеті імені Івана Франка на історичному факультеті, а донька Марійка – в Бердичівському педагогічному коледжі на відділенні “Музичне мистецтво”.
– Для всіх нас це страшна втрата, але мені більше всього шкода доньки В’ячеслава, якій лише 16 років, – продовжує Олександр. – Дитині дуже боляче, вона весь рік і три місяці, поки тато вважався зниклим безвісти, запитувала мене, чи немає якоїсь звістки про нього? Дівчинка була дуже прив’язана до батька і ніхто його не зможе замінити.
– Я часто згадую один випадок, – каже наприкінці Олександр – На початку війни ми з товаришем приїхали у Зайцеве під Бахмутом – пригнали машину для бойової частини, де служив брат. Там Слава попросив мене: “Якщо мене не стане, піклуйся про мою сім’ю”. Мабуть вже тоді він розумів, що шансів залишитися живим дуже мало…
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
