У Малині 1,3 тисячі людей вимагають змінити правила порятунку при інсультах

Для жителів Малинської громади відстань у 40 кілометрів до Коростеня стала символом втраченого часу, який у випадку інсульту чи інфаркту вимірюється життями. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння малинців, стала смерть Галини Гальченко. Жінка померла на Великдень, 12 квітня 2026 року, так і не отримавши шансу на порятунок у рідному місті.

Наталія Гальченко, донька померлої, з болем згадує той день: швидка їхала до Коростеня понад годину, причому без проблискових маячків. У лікарні жінці з критичним тиском 205 почали надавати допомогу лише через годину після приїзду. “Я вважаю, що якби в Малині надавали хоча б первинну стабілізацію, маму могли б врятувати”, — переконана Наталія. Її історія стала поштовхом для масштабної громадської акції.

Активістка Олеся Рудицька ініціювала збір підписів, і за кілька днів — з 19 по 24 квітня — звернення підтримали 1 318 людей. Громада просить Міністерство охорони здоров’я та Житомирську ОВА перевірити роботу “екстренки” та розглянути можливість надання допомоги при гострих станах безпосередньо в Малинській міській лікарні.

Субота Онлайн звернулася за роз’ясненнями до профільних відомств. Поки люди вимагають змін, офіційна медицина апелює до стандартів та дороговартісного обладнання, якого в Малині просто немає.

“У Малині щомісяця фіксують лише 5–6 випадків інфаркту. У такому форматі лікарня не може працювати, бо не вистачить коштів на утримання фахівців та обладнання. Послуги централізуються у Коростені, де є все необхідне”, — пояснює заступник директора департаменту охорони здоров’я ОВА Віктор Лучків.

Чому Малинська лікарня не приймає «гострих» пацієнтів?

Директор закладу Михайло Драгомерецький відмовляється говорити на камеру, проте підтверджує: у лікарні немає МРТ, КТ та високотехнологічного операційного блоку. Ба більше — відсутні інтервенційні кардіологи та нейрохірурги. Без цього пакет медичних послуг від НСЗУ отримати неможливо.

Проте мешканці нагадують про стан доріг та реальний час доїзду. Наталія Ободзінська, яка п’ять років тому сама перенесла інсульт, згадує поїздку до Коростеня як суцільне катування: “Трясло так, що невістка ледве тримала мене на ношах. Брат на машині ззаду був готовий брати швидку на буксир, аби їхати швидше”.

Наразі звернення з 1318 підписами вже направлено до МОЗ та НСЗУ. Малинці чекають не на статистичні звіти про “ефективність централізації”, а на реальні гарантії того, що наступний пацієнт із підозрою на інсульт не помре в дорозі через погані дороги та відсутність елементарної стабілізації в рідному місті.

Боротьба за право на порятунок у Малині триває, а поки що кожна хвилина в очікуванні швидкої залишається для місцевих грою в рулетку зі смертю.