Гарячі новиниКрик душі

Три громади Бердичівщини провели в останню путь морпіха Миколу Ярмолюка

Воно й не дивно, адже в котрий раз довелось переконатись, що поділ на ці громади дуже умовний і неприродній. Місто та села, що його оточують давно утворюють справжню Бердичівщину, де живуть люди, пов’язані тісними сімейними та родинними зв’язками.

Микола Ярмолюк народився 11 лютого 1987 року в селі Райки. Його родина жила «на посьолку», як тут називають район двоповерхових будинків, збудованих для працівників місцевої колонії.

Навчався в сусідньому селі, в Швайківській середній школі, останній в районі, де залишились справжні уроки трудового навчання, і де випускникам разом з атестатом давали посвідчення про здобуття професії водія.

Після школи, в 2004 році відслужив строкову службу та повернувся на Бердичівщину. Незабаром одружився, в сім’ї з’явилась донечка, а згодом – ще одна.

Родина жила разом з батьками дружини в селищі Мирному під Бердичевом, яке зараз адміністративно відноситься до Райгородоцької громади. Ось і виходить, що народився в одній громаді, жив в другій, працював в місті, тож і зібрались провести його в останню путь жителі цих трьох громад, які б мали, по суті, бути одним спільним територіальним утворенням.

Працював Микола Ярмолюк і в рідних Райках водієм «Камаза» на приватному підприємстві, і в магазині «Фокстрот» в Бердичеві продавцем-консультантом, і на виробництві меблів в компанії «Форест». Потім спробував долі на заробітках в Іспанії, але повернувся та знову став меблевиком.

Любив Коля і риболовлю, і тихе грибне полювання, але найбільше він любив бути зі своїми донечками – гратись, вчити, виховувати.

До лав ЗСУ був мобілізований 10 березня 2023 року та потрапив до новостворюваної окремої бригади морської піхоти. Офіційно його посада називалась водій 1 відділення протитанкових ракетних комплексів роти вогневої підтримки морської піхоти, а звання він мав не солдата, а матроса.

І це звання навіть більше відповідало дійсності в останні кілька місяців, коли їхній підрозділ зайняв і утримував плацдарм на лівому березі Дніпра. Водіїв тут поки що не треба було, адже десантувались морпіхи на гумових човнах, щоб потім окопуватись в місцях, де навіть землі немає.

Буквально два тижні тому сумна звістка прийшла до родини – помер батько Миколи. Його відпустили на похорон, і сім’я могла з ним побачитись кілька днів. Мама просила не їхати назад, адже після поранення Микола міг вже продовжити лікування, але він сказав: «Я не можу покинути побратимів. Я йду туди, щоб нога окупанта не ступила на нашу рідну землю, щоб тут у вас було мирно…».

Дев’ятого грудня він повернувся у військову частину, а вже тринадцятого грудня героїчно загинув поблизу села Кринки на Херсонщині…

Родина прийняла рішення про поховання Миколи на міському кладовищі, адже сюди з Мирного навіть ближче ніж до будь-якого сільського цвинтаря. Тож саме тут, на військовому секторі сьогодні знову звучали військовий салют, Гімн України, і загиблий Герой зайняв своє місце серед небесних побратимів.

 

 

 

 

 

 

Джерело: Ріо Бердичів

Схожі матеріали

Березень 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031