Сьогодні день народження світлої пам’яті Євгена Васильовича Концевича – одного із найвідоміших і найсвітліших житомирян нашого часу, письменника, дисидента, Почесного громадянина міста Житомира.
Євген Концевич, красень зростом до двох метрів, став інвалідом у 17 років через нещасний випадок, по-молодечому зухвало стрибнувши у воду зі скелі в Тетерів і важко порушивши хребта, він назавжди залишився прикутим до ліжка. Мріяв лікувати тварин, а став письменником – лікарем людських душ, травмованих лихою долею.
Радянські функціонери хотіли зробити з нього такого собі Павку Корчагіна, звісно, за умови, що служитиме комуністичному режимові. Однак служити Імперії зла він не захотів і протягом півстоліття стійко та гідно підтримував усе живе в українському суспільстві.
«Символом і легендою покоління шістдесятників», «дивовижною людиною, яка завжди всіх надихала», називав Євгена Концевича письменник, Герой України, академік Іван Дзюба.
Герой України В’ячеслав Чорновіл говорив про нього як про «людину величезної притягальної сили». «Житомир для мене – це, насамперед, Євген Концевич» – казав він мені.
«У нашому нестабільному, усе більш несправжньому світі, є маленький справжній острівець, який тримається загадковою силою», – сказав про Концевича політв’язень російсько-радянських таборів, письменник і філософ, президент Українського пен-клубу Євген Сверстюк.
«Це була одна із найдивовижніших і найяскравіших особистостей, з якою мені випало познайомитися і пробути довгий час у приятельських стосунках» – зауважував один із найвизначніших письменників покоління шістдесятників, лауреат Шевченківської премії, житомирянин Валерій Шевчук.
Людина надзвичайно тонкої душевної організації, міцний і надійний, скалічений тілом, але здоровий духом, мужній і світлий розумом Євген Концевич завжди, і у найважчі часи особливо, збирав у себе людей, яким небайдужою була доля України, людей шляхетних і талановитих.
До Житомира, на Другий Шевченківський провулок, 12, приїздили ті, кого пізніше назвали дисидентами, шістдесятниками. В його хаті були Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Надійка та Іван Світличні, Алла Горська, брати Горині, письменники, художники і просто Люди. До нього приходили і відходили із радістю, як від чистого джерела.
За Концевичем, 58 років прикутим до ліжка, і за тими, хто був у нього, в радянські часи невсипно стежило КДБ, прослуховували, провокували, погрожували. Від ГУЛАГу врятувало тільки інвалідне ліжко, бо посилати по тюремному етапу довелось би прямо на ньому.
В усі часи Євген Концевич, його дім і садиба були Духовним центром не тільки для житомирян, але й людей з усієї України. Твори, написані тут Концевичем, стоять серед чесних книг, що засіяли ниву добрим зерном, бо все, що він писав або говорив, виходило із його серця.
Все життєве багатство Євгена Концевича – лiжко-каталка, голуби i величезна бібліотека книг. I ще – кількаметровий вишитий рушник – єдиний не лише в нашім краю, а й у світі: узори на полотні вишиті з автографів. Тут підписи Надійки Свiтличної, В’ячеслава Чорновола, Євгена Сверстюка, Бориса Тена, Івана Дзюби, Людмили Дашкевич, Алли Горської, Михайлини Коцюбинської, Валерія Шевчука…
Серед людей, що розписалися на білому полотні «у Концевича», понад 30 лауреатів Шевченківської премії, понад 30 — депутатів Верховної Ради, три академіки, десятки кандидатів та докторів наук, письменників, художників, відомих людей. На рушнику, який ніколи не покидав житомирський дім Концевича – близько 500 імен, перше з який було вишите на початку 60-х Аллою Горською. Молода українська інтелігенція того часу поклала на рушник не просто підпис – долю України. Вишиту тюрмами, етапами, Сибіром, нескореним духом заради майбутнього.
Євген Концевич був лауреатом Всеукраїнської премії в галузі літератури імені Івана Огієнка, обласної літературної премії імені Василя Земляка, членом Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, духовним батьком журналу «Світло спілкування», нагороджений орденом «За мужність» – за нескорений дух і творчу звитягу.
Скалічений тілом, але потужний духом, прикутий до одного місця, але з умінням духовно здійматися в небо, як улюблені ним голуби, він був великою Людиною, єдина зброя якого – ясність душі, людська гідність і неймовірна витривалість. Він любив Україну спокійною любов’ю вдячного сина і залишив за собою слід на нашому зоряному небі. Унікальний приклад життя Євгена Концевича, героїзм його нескореного духу заслуговують глибокої поваги і високої шани.
І наш із Вами обов’язок – дати йому таку шану, зберегти правду і пам’ять про це героїчне життя, передати їх нащадкам для духовного наслідування і високого прикладу.
Віталій Мельничук
