Наша газета “Субота” вже неодноразово розповідала читачам про житомирського поета, заслуженого журналіста України Василя Головецького.
Він – автор 16 збірок поезій, прози та перекладів, лауреат багатьох літературно-мистецьких премій. Торік надзвичайний резонанс викликала збірка його фронтових віршів «Мамо, я убитий в Ірпені!», а відеоролик на слова вірша, що дав їй назву, мав у соціальних мережах кілька мільйонів переглядів. Цього року Василь здобув гран-прі у народному поетичному конкурсі «Рожева мрія» по темі «Війна і Перемога» і друге місце у всеукраїнському конкурсі на кращу поетичну книгу на патріотичну тематику імені Катерини Мандрик-Куйбіди.
– Василю, щиро вітаємо з цими незаперечними творчими удачами! Як ти їх сприйняв?
– Дякую! Якщо чесно, то я, мабуть, дивна людина: сприймаю всі оті рясні літературні конкурси, звання, регалії, нагороди, грамоти та іншу біжутерію, за якою дехто просто мліє, вельми скептично. Ніколи не ганявся за ними і не ганяюся й зараз! Зовсім не в цьому бачу покликання письменника. Тому не сприймаю тих, хто зі шкури пнеться, аби відхопити собі бодай якусь нагороду на конкурсі. Мій же орієнтир – відомі слова класика «Ціль творчості – самовіддача, але не галас, не хвальба»!
– Кажуть, що нині в Україні ти – чи не єдиний поет, який уже кілька років поспіль друкує свої вірші на особистій сторінці у Фейсбуці щодня. Нині вони виходять під рубрикою «Фронтовий щоденник».
– Єдиний чи ні – не знаю: я за псевдочемпіонством у літературі і за книгою рекордів Гінесса не ганяюся! Поезія – це не біг наввипередки і не піднімання штанги, це щось глибше і, якщо хочете, відповідальніше. Я пишу і друкую вірші щодня тому, що маю у цьому щоденну потребу. Душа цього хоче! Через те не розумію тих літераторів, які в час такої страшної війни безпомічно розводять руками: «Не пишеться, зникло натхнення!». В одному з інтерв’ю на цю тему відреагував на неї так: а якби на фронті, в окопі наш воїн сказав: «Щось нема сьогодні настрою, не стріляється»?! А якби наш волонтер сказав: «Сьогодні нічого не буду робити, зникло бажання»?! На моє переконання, якщо письменник зараз не пише, а відмовчується, то або війна його за живе не зачепила, або він злякався і не хоче виступати проти неї! На жаль! Так не може бути! Тому я себе змушую писати силою волі, хоч би як марудно було на душі! Я лікую віршами свою вщент зранену війною душу, яка принесла моєму народові, моїй родині і мені стільки страждань, принесла колосальні жертви і руїни!
– Відомо, що ти критично оцінюєш нинішній літературний процес в Україні. Чому?
– Про першу причину ми щойно говорили. Мені не подобається те, що багато моїх колег по перу, у тому числі іменитих, «розкручених», з початком війни немов води в рот набрали! І не оговталися й досі! Чи просто здрейфили? Дехто виїхав за кордон і вже звідти подає себе як великого бійця за Перемогу. Тобто потужної літературної відсічі гидотній війні я, на жаль, ще не побачив.
Так, віршів про війну багато, але переважна більшість з них, як не прикро, це одноденки, невправні «агітки», які до читача не доходять. В них мало душі, або взагалі нема її, а поезія без неї мертва. Переважає поверхова риторика, нерідко ще й неграмотна, невправна технічно. Є, звичайно, толкові майстри слова, зокрема й на Житомирщині. Є, безперечно, неординарні твори про війну, про криваве нашестя росії в Україну, які вражають, але в загальному «фронтовому валі» таких творів, як на мене, малувато. Письменники ще не об’єдналися в потужний загін, який допомагав би нашим героїчним Збройним Силам громити ворога переконливим художнім словом. Натомість, не припиняється дешева погоня за регаліями, відзнаками у різних конкурсах. Оце мене й непокоїть! Поки що українська воєнна література ще не визріла, але незабаром, я переконаний, вона вибухне!
– Ти маєш на увазі і Фейсбук?
– Звичайно! Тут особливо видно, яка дешева халтура процвітає на нашій поетичній ниві! Та й не тільки на ній! І не тільки це прикро! Мене, скажімо, тіпає, коли бачу в мережі ФБ безконечні фотки з хизуванням своїми «заслугами», самовдоволенням. Без кінця демонструються ті красоти далеко-далеко від війни, де хтось прилаштувався нині подалі від неї, як у Бога за пазухою! Дехто ходить павичем, до хмар пнеться. Ось кілька днів тому побачив такий «ура-фотозвіт» про те, як один із трудових колективів «відтягався», гуляв на Покрову, у День захисників і захисниць України. Десятки людей просто розкошували за святковим столом! А я, грішний, подумав: «Краще б вони скинулися не на коньяк і шашлик, а на ще одного дрона для наших хлопців!».
Зрозумійте: я зовсім не проти «колективних полян»! Але не треба виставляти напоказ. фото про такі гульки, козиряти ними! Чим хвастаються?! Що скажуть, побачивши такі самозакохані фото, закривавлені хлопці на «передку»?! Я переконаний, що зараз, коли на війні ллється кров, коли у Житомирі, Бердичеві, інших містах нашої області чи не щодня хоронять загиблих героїв, тотальні веселощі, розваги і гульки – це аморально! Це ніж у спину тим, хто зі зброєю в руках героїчно захищає нас від путінської орди. Не можна нам так поводись у час всенародної біди, не можна!
– Щойно в Житомирі завершився триденний літературний марафон «Відсіч. ДієСлово». Як би ти його оцінив?
– Добре вже те, що він відбувся! Добре, що участь у ньому взяли десятки не лише знаних, але й ще нікому не відомих літературних неофітів, початкуючих поетів, прозаїків та драматургів з усієї області. Приємно, що до «Відсічі» активно долучилася наша здібна творча молодь. Це той випадок, коли з кількості неодмінно повинна вийти хороша якість! Тому треба подякувати організаторам, хоча на їх місці у фіналі конкурсу я дещо все-таки зробив би по-іншому. Але головне, що марафон відбувся, що, слава Богу, не перевелися у нас ентузіасти, які сповна відаються непростим літературним клопотам. Як-от, мій давній друг, дитячий письменник Віктор Васильчук з Коростеня. На 21 жовтня він анонсував проведення в місті чергового, вже 17-го, всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», яким давно опікується. Дякую, друже, за твою справжню небайдужість! Оце і є патріотизм!
– Останні 5 років були для тебе були драматичними: один за одним пішли від тебе твої рідні, потім грянула війна… Чим лікуєш душу зараз, які плани, що на твоєму робочому столі?
– Готую чергову книгу. Але не хочу, щоб вона була такою трагічною, як фронтова «Мамо, я убитий в Ірпені!». Тим паче, що в мене є підстави для оптимізму, адже я – багата людина: маю вже 10 онуків і правнучку! Наймолодшому внучку Тимофію із Житомира ще нема й року, а внучок Орест і правнучка Емілія – майже його ровесники, так що мені, повірте, є про що писати, крім війни! Про це і буде у моїй наступній поетичній збірці!
– І насамкінець: чого побажаєш нашим читачам?
– Кілька днів тому я написав чотиривірш «Світлий хлопець»:
Якщо я ще живий, не вбитий досі,
Якщо світанки зустрічаєш ти,
То це тому, що ліг за нас в чорнозем
Той світлий воїн років двадцяти…
Нам усім треба постійно пам’ятати про вражаючий подвиг наших воїнів. Про ту небачену досі мужність, з якою вони захищають нашу землю і нас з вами на фронті. Жертви дуже великі, і ми просто зобов’язані пам’ятати про них щодня! Тому бажаю усім читачам і друзям «Суботи» віри! Незламної віри в те, що наша Перемога над ворогом буде неодмінно! Разом переможемо!
