Україна

“Покажіть мені тазик “Бум-Бам-Літу”

Замість шансону в маршрутках варто ставити вірші

– Маю хорошу новину. Наступного року в поетичній серії “Зона Овідія” вийде моя третя збірка Long Play. Отже, поезія ще комусь потрібна, – каже В’ячеслав Левицький. Зустрічаємося на вулиці Городецького в Києві.

У вас є тезко – футбольний воротар. Майже вашого зросту й віку. Вас ніколи не плутали?

– Був такий випадок. Позаторік переміг у конкурсі “Кримський інжир” і брав участь у його презентаціях. Спершу на сайті BookForum виставили інформацію про мене з фото тезка-футболіста. Але все швидко виправили. Є ще один В’ячеслав Левицький, пісню якого можна знайти на Soundcloud. Мені вона подобається.

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ, 33 роки, поет і літературознавець. Народився 6 березня 1988 року в Києві. Батько – історик, мати – психологиня. Закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук. Працював молодшим науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України. Упорядник і співперекладач збірки-білінгви ”Бум-Бам-Літ”: антологія білоруської поетичної революції”. Неодружений. Захоплюється малярством. Перечитує твори Грицька Чубая, Ігоря Калинця, Тараса Федюка й Василя Герасим’юка. Слухає музику Леонарда Коена, Жака Бреля та гурту TonqiXod. Подобається фільм ”Невинні чародії” Анджея Вайди. Улюблена страва – галицький сирник, напій – какао. Живе в Києві
В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ, 33 роки, поет і літературознавець. Народився 6 березня 1988 року в Києві. Батько – історик, мати – психологиня. Закінчив Інститут філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Кандидат філологічних наук. Працював молодшим науковим співробітником Інституту літератури імені Тараса Шевченка Національної академії наук України. Упорядник і співперекладач збірки-білінгви ”Бум-Бам-Літ”: антологія білоруської поетичної революції”. Неодружений. Захоплюється малярством. Перечитує твори Грицька Чубая, Ігоря Калинця, Тараса Федюка й Василя Герасим’юка. Слухає музику Леонарда Коена, Жака Бреля та гурту TonqiXod. Подобається фільм ”Невинні чародії” Анджея Вайди. Улюблена страва – галицький сирник, напій – какао. Живе в Києві

Що вам ближче – футбол чи музика?

– Друге. Замість фізкультури у школі часом гуляли з хлопцями в рок-магазин “Перехрестя” на Кловській площі. У старших класах із приятелем навіть мали свій гурт. Я писав тексти. Наївно хотіли поєднати психоделічний стиль і викличний підлітковий поп-рок. Але гурт існував переважно в наших фантазіях. Хоча на касеті лишився запис акустичного альбому, а деякі пісенні тексти ввійшли в мою першу збірку віршів.

Вас називають амбасадором білоруської літератури в Україні. Звідки любов до сябрів?

– Моя перекладацька творчість продовжує поетичну. Беруся за переклад текстів, що суголосні моїм. Коли навчався в університеті, в Україні друкувалося чимало білоруської літератури. Від Василя Бикова в перекладах Олександра Ірванця до молодої поезії. Сучасну українську поезію я відкривав одночасно з білоруською. 2006‑го, після презентації антології “Зв’язокрозрив / Сувязьразрыў”, ця література стала частиною мого життя. Імпонувала “інтелігентно-панківська” енергетика Андрія Хадановича, якого почув тоді наживо. Був вражений його збіркою “Листи з-під ковдри”. Потім полював за його новинками. Відтоді білоруська література для мене – одна з найцікавіших у Європі.

Цьогоріч до 25‑ліття мінської літературної формації “Бум-Бам-Літ” видавництво “Люта справа” видало однойменну антологію революційної білоруської поезії. Чому взялися за її впорядкування?

– Гонорару з того не мав. Взявся, бо ця поезія досить експериментальна. Пронизана розкутою мовою, вишуканою іронією, інтелектуальна й водночас ненав’язливо етична. Ламали канони радянської літератури. Це була шокова терапія для тогочасної білоруської культури. Самим фактом існування ці люди надихали наступні покоління на художні експерименти й розвінчування стереотипів.

Вірші розширюють світогляд

Коли впорядковував збірку, хотів, щоб написані 20–30‑річними експериментаторами 1990‑х вірші зазвучали голосами їхніх нинішніх ровесників. Пари автор – перекладач добирав так, щоб між ними виникала певна хімія. Здається, не помилився – більшість “бум-бам-літівців” здружилася зі своїми перекладачами. Скажімо, білоруска Ганна Тихонова й українка Ірина Сажинська. Обидві – поетки й художниці. Для себе обрав Віктора Жибуля. В нього трапляються паліндроми (вірш, що читається однаково вперед-назад. – Країна). Люблю викличні завдання.

Про що пишуть бум-бам-літівці?

– Про людей, які прагнуть спершу зрозуміти, а потім випередити свій час. Автори особливо чутливі до життя міста. Не цураються фантасмагоричних сюжетів. Небайдужі до подій, що їх неможливо сприймати без чорного гумору.

Незадовго до пандемії коронавірусу та епідемії диктатури в Білорусі я встиг побувати в Мінську. Тоді добряче здивував працівниць Музею історії білоруської літератури. Вони заохочували мене відвідати експозицію про давню словесність, а я заявив: “Покажіть мені тазик “Бум-Бам-Літу”. Мінські постмодерністи зазвичай починали свої виступи з бумкання в тазик. Звідси й назва руху. Тепер ця посудина зберігається в музейних фондах.

Звідки ваше зацікавлення білоруським прозаїком Володимиром Короткевичем?

– В аспірантурі я досліджував київський літературний урбанізм. Згодом шукав нові імена для висвітлення цієї теми. Повість Короткевича “Каштанове листя” прочитав в оригіналі. Почав шукати інші його твори про Київ. Захопився автором, який так експресивно пише про Печерськ і Хрещатик. 1944‑го він певний час жив у своїх дядька й тітки на нинішній вулиці Хмельницького. Тут утверджувався його урбаністичний і навіть національний світогляд. У Києві він став сформованим білорусом. Навчався на філологічному факультеті університету імені Тараса Шевченка. В аспірантуру не взяли, бо не був комуністом. Так зламалася його наукова доля.

Правопис має консолідувати суспільство

Пам’ятник Володимиру Короткевичу стоїть у Києві біля посольства Білорусі. Якось він їхав восьмим трамваєм, який сполучав університетський квартал і Чоколівку, де був студентський гуртожиток. Стипендії Короткевич не отримав і вирішив добратися зайцем. Але кондукторка висадила його. Щойно це сталося, трамвай зійшов із рейок. Було багато постраждалих. Коли цю історію почула дружина Короткевича, сказала: “Та тобі, гаспиде, там і пам’ятник за життя мали би встановити!” Письменник відповів: “Краще б він стояв у київському подвір’ї моїх дядька з тіткою”. Майже так і сталося.

Ви планували літературну екскурсію київськими місцями Короткевича. Пандемія не завадила?

– 2020‑го білоруська поетка Марія Мартисевич запропонувала долучитися до мандрівного фесту Короткевича. Йшлося про літературні екскурсії в Мінську, Вільнюсі й Києві – містах, де він бував і жив. Я взявся за організацію. Сформувати коло людей, які знали Короткевича, допоміг Михайло Слабошпицький. Він був із ним знайомий.

Для масової офлайн-екскурсії карантин став перешкодою. Із представниками київського офісу телеканалу “Белсат” ми зробили відеоверсію цієї кількагодинної мандрівки. Проморолик є на ютюбі.

2014‑го ви казали, що на перехресті Хрещатика й бульвару Шевченка замість Леніна має стояти пам’ятник поету-футуристу Михайлю Семенку?

– Бо він, як ніхто, відчував Київ. Написав про це місто багато віршів. Це поет Розстріляного відродження. За СРСР тривалий час був вилучений із класиків і не охоп­лений офіційним вивченням у школах та університетах.

Ви переклали вірші Богдана-Ігоря Антонича російською. Навіщо?

– 2010‑го прочитав про конкурс Бібліотеки української літератури в Москві. Подумав, добра ідея – донести російською мовою поезію нашого чільного модерніста. Став одним із переможців.

Молода українська література вривається в західноєвропейський простір

Свого часу я перекладав із російської вірші Бориса Пастернака й Наталі Горбаневської. Та з початку російсько-української війни згорнув будь-які діалоги з російськими колегами. Взявся за переклад кримськотатарської поезії. Є білоруси, яким теж потрібна наша підтримка. Ці жести солідарності важливіші.

Ви досліджували київський текст в українській поезії початку ХХ століття. Чим відрізняються столичні вірші зразка 2020‑х від 1920‑х?

– Закоріненість у міський простір і його драматичне проживання та переживання Євгена Плужника мені перегукуються з поетичним світом письменниці й кінорежисерки Ірини Цілик. Рефлексування родинних історій надає особливої інтимної інтонації її віршам. Колись знайшов спорідненість між віршем Василя Герасим’юка “Листя впало, зникли імена…” і поезією Максима Рильського. Василь Дмитрович був здивований. Я спостеріг у ньому київську деталь, якої інші не помічали.

Навіщо людям поезія?

– Вірші – це розширення світогляду. Є думка, що поезія має очуднювати дійсність. Дехто вважає, що вона повинна видобувати найнезручніші історії з цієї реальності. Думаю, істина охоплює обидві версії. Йдеться про розширення меж. У сприйнятті світу, доланні забобонів і стереотипів.

Недавно відбулася акція читання віршів у літаку. Чому вас не було серед поетів, які декламували свою поезію?

– Якби була пропозиція, не відмовився б. Якщо це добре сприймається пасажирами, то чому ні? Чим це гірше за російські мильні телесеріали в міжміських маршрутках? Чому жоден мер не спробував зобов’язати водіїв маршруток ставити записи віршів замість шансону?

За яких умов українська культура має шанс стати цікавою світу?

– Вона цікава світу. Нещодавно Олександр Михед видав репортажну книжку німецькою мовою. Катерина Бабкіна здобула літературну нагороду Центральної Європи Angelus. Як можна цьому не радіти? Молода українська література вривається в західноєвропейський простір і почасти творить його.

У вас є іронічний вірш “Прощання з правописом”, де ви називаєте стару його версію посіпакою червоних директорів і попихачем злочинної влади. Чи досконалий і об’єднавчий новий?

– Правопис має консолідувати суспільство. Як редактор часто бачу реакцію колег на нові мовні норми. Іноді це несприйняття й заперечення від незвички. Доводиться займатися мовною медіацією, згладжувати конфлікти. Кажу їм: “Це ж класно, що пишемо “проєкт”, як “суб’єкт”. Тут немає нічого складного”.

Як любите відпочивати?

– Найкращий мій відпочинок – зміна діяльності. Крім творчості, стежу за художніми виставками й театральними виставами. Пандемія обмежує можливості, але останнім часом вирвався на виставку “Футуромарення” в Мистецькому арсеналі й на потужний проєкт “Фокстроти” Сергія Жадана та Юрія Гуржи.

Коли працюєте, любите слухати музику?

– Люблю творити в тиші. Але музика подобається. Маю рецепт від осінньо-зимової депресії – концерт Шопена, а потім одразу MTV Unplugged гурту Nirvana.

Є люди, яких вам бракує?

– Нещодавно пішло чимало моїх учителів і старших науковців, спілкуванням з якими я дорожив. Боляче сприйняв смерть Михайла Барбари. Я прихильник “Мертвого півня” і всієї львівської рок-школи.

Рецепт від депресії – концерт Шопена, а потім одразу MTV Unplugged гурту Nirvana

Що запитали б, якби зустріли його зараз?

– Поговорив би з ним про польську поетичну пісню як феномен, який він не раз згадував в інтерв’ю. Хотів би знати, які виконавці були важливі для нього. Адже він умів самобутньо аранжувати вірші. Послухав би про Львів періоду появи “Мертвого півня”. Як поєднувалася консервативність міста з авангардизмом.

Від чого можете розплакатися?

– Емоційно вразив фільм польського режисера Павела Павліковського “Холодна війна”. Це історія кохання піаніста й вокалістки, які намагаються втекти з Польської Народної Республіки. Він покидає країну, а кохана лишається й пристосовується до соціалістичного світу. Виходить заміж за іншого. Але й після численних випробувань кохання не зникає.

Любите готувати?

– Більше люблю смачно поїсти. Хоча в дитинстві був не проти кулінарних експериментів. Нещодавно до рук потрапила книжка “Гавелова кухня” Міхаеля Жантовського. Це збірка улюблених рецептів першого президента Чехії Вацлава Гавела. Там згадуються картопляні кнедлі з солодкою начинкою. Хочу якось приготувати.

Знає ціну доброму гумору

– Про В’ячеслава Левицького я чула, ще коли він був студентом. І не тільки тому, що з ним навчався мій молодший брат. Про нього розповідала професорка Тамара Гундорова, яка вже знала про наукову діяльність В’ячеслава, – каже літературознавиця Ярина Цимбал, 44 роки. – Тому, коли вперше побачила й почула його на конференції, вже ніби трохи й знала. А потім з’ясувалося, що в нас спільні наукові інтереси. І це було щастя, бо не кожному в науці таланить знайти однодумців і спільників.

Спершу нас поєднували дослідження з літературної урбаністики. Згодом на обрії виринув метр футуризму Михайль Семенко, а за ним – загадковий Віктор Домонтович. В’ячеслав може безкінечно говорити про 1920-ті в наукових дискусіях, на київських вулицях і в краківських кав’ярнях. Він ретельний дослідник і дотепний співрозмовник, який знає ціну доброму гумору.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Популярні новини