Україна

«Наташу з мамою та дітьми досі не можуть поховати — не зібрали всі останки»: історія сім’ї, яку в Дніпрі вбила російська ракета

29 вересня внаслідок прямого влучення російської ракети у житловий будинок в Дніпрі загинула ціла родина: двоє дітей, їхня мама та бабуся. Від їхнього будинку не залишилося зовсім нічого — одні уламки. А тіла рятувальникам довелося буквально збирати по частинах… Розповідаючи про те, що сталося, мер Дніпра Борис Філатов повідомив, що батько дітей служить у ЗСУ. Коли йому сказали, що його сім’ї більше немає, він був у районі Лимана.

Того ж дня соцмережі облетіли фотографії німецької вівчарки на ім’я Крим, що сидить на місці трагедії. Поранений пес сидів на уламках будинку і плакав. Ми дізналися про сім’ю, яку в одну мить позбавила життя російська ракета.

«Діти сильно плакали, коли проводжали батька на фронт. Боялися, що його більше не побачать. Вони дійсно бачилися востаннє»

Василисі було 9 років, її братові Івану — 8. До того, як почалася війна, діти разом із батьками Наталією та В’ячеславом жили в центрі Дніпра. Переїхати в інший район до будинку матері Наталії Алли вирішили, коли почалася війна.

В’ячеслав Патлань та його діти

 Їм здавалося, що у приватному будинку буде безпечніше, — розповіла кума загиблої Наталії Шило Наталія. — Про те, що вони всією родиною туди переїжджають, Наталка повідомила мене, коли ми розмовляли 24 лютого. Батько Наташі та її брат залишилися у квартирі на дев’ятому поверсі. На жаль, у районі, де з того часу перебували Наташа з дітьми, не раз збивали ракети. Поруч не було жодних військових об’єктів, але Наташа якось розповідала, що рашисти ціляться в автовокзал, що знаходиться неподалік… Під час повітряних тривог вони з дітьми намагалися ховатися в відносно безпечному місці, дотримуючись «правила двох стін». Наташа розповідала, як діти сиділи в коридорі під ковдрами, молилися та просили у Бога прощення… Я просила її взяти дітей та приїхати до мене до Черкас. Але Наталя казала, що не може покинути батьків. Умовляючи її виїхати, я думала насамперед про те, що дітям так буде краще. Але я навіть у страшному сні не могла уявити, що прямо до їхнього будинку прилетить ракета.

Тут був їхній будинок

Про те, що трапилося, я дізналася від чоловіка Наташі Славіка. Ніколи не забуду його дзвінок. Я знала, що він перебуває в гарячій точці, і коли вранці 29 вересня він набрав мій номер і здавленим голосом сказав, що у нього все погано, я подумала, що його поранено. Я працюю в лікарні й того дня до нас мали привезти поранених з фронту. «Славіку, що з тобою трапилося?» — запитала. А він сказав: «Наташі і дітей більше немає». Сказав, що прямо до їхнього будинку прилетіла ракета. Я не повірила. Якраз перед його дзвінком побачила в новинах повідомлення про те, що російська ракета потрапила до житлового будинку у Дніпрі. Навіть бачила фотографії. Я знала, як виглядає будинок Наташі, і навіть подумати не могла, що мова про них. Це і не дивно, адже на фотографіях були одні руїни… Я продовжувала себе заспокоювати, що це неправда. Що вони не могли ось так загинути, що їх зараз знайдуть. Нехай постраждалими, але живими. Поїхала до церкви, поставила свічку за здоров’я. Молилася, щоб вони вижили… Тим більше, що в новинах спочатку сказали про 12-річну дівчинку, яка загинула. А Василісі тільки в грудні мало виповнитися десять.

У мене залишалася надія до другої години дня. А потім знову зателефонував Славік і сказав: «Дива не сталося». Він уже приїхав на місце, де був їхній дім. Мені страшно навіть уявити, що він пережив. Наташу з мамою та дітьми досі не можуть поховати через те, що ще не зібрали всі рештки. Славик був там, і все бачив на власні очі.

Зараз його на 10 днів відпустили додому. Потім він знову повернеться до ЗСУ. Славік пішов до армії добровольцем, як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення. Він не мав військового досвіду, до війни працював на заводі інженером. Спочатку його не взяли до армії. Але навесні, перед Великоднем, таки призвали. Наталя з дітьми дуже за нього хвилювалися. Він за першої нагоди намагався приїхати додому, щоб їх побачити. Приїжджав 1 вересня. На початку жовтня мусив приїхати знов… Наташа розповідала, що коли діти востаннє проводжали його на фронт, вони дуже сильно плакали. Боялися, що з татом щось трапиться, і вони більше його не побачать. Виявилося, що він справді бачилися востаннє…

«Пес Крим, який сидів на руїнах будинку — це собака сусідки, яка постраждала, але, на щастя, залишилася живою»

Ми з Наталкою постійно переписувалися, — продовжує Наталя. — Вона намагалася відволікати дітей від переживань. Допомагала їм з онлайн-навчанням, вони разом малювали патріотичні малюнки. Наташа за фахом архітектор. Вона чудово малювала і була дуже талановитою людиною. Для дітей ніколи не шкодувала ні часу, ні сил, присвячувала їм увесь свій час. Василина з Іваном були мені як рідні.

Ми дружили сім’ями останні 11 років. Познайомились у 2011 році, коли Наташа працювала у Черкасах. Сама вона із Дніпра. Тоді вона познайомилася зі Славиком. Коли вони вирішили одружитися, ми з моїм майбутнім чоловіком (однокласником Славика) були у них свідками на весіллі. А потім ми з Наташею одночасно дізналися, що вагітні. Моя Маша та її Василина народилися з різницею у десять днів. Ми стали кумами. За день до того, що сталося, моя дочка цілий день проговорила з Василісою по телефону. Вони переважно переписувалися, а тут дуже довго розмовляли… Коли я сказала доньці по те, що трапилось, вона спитала: «Мамо, чому саме вони?»

Діти та собачка Джек

Ми, напевно, й досі не можемо усвідомити, що Наталки з дітьми більше немає. Це не вкладається у голові. Я щодня прокидаюсь і ловлю себе на думці, що це був якийсь поганий сон, а вони так і живуть у тому будинку у Дніпрі. У домі, від якого залишилися одні уламки… До речі, пес Крим, який сидів на цих уламках, не їхній — це собака сусідки, яка постраждала, але, на щастя, вижила. У них спільне подвір’я, тож пес опинився там. Можливо, він не міг знайти свою хазяйку, тому плакав. У Наташі був один собака — маленький песик Джек, але він помер незадовго до цієї трагедії. Коли собачка захворіла, Наташа довго її лікувала, але це не допомогло. Діти дуже переживали, і Наталка навіть не стала говорити їм, що Джек помер — сказала, що його відвезли до лікарні, де він поки що житиме… Вона не хотіла, щоб діти, які й так переживають за батька, засмутилися ще більше.

Я розумію, що йде війна і, мабуть, безпечних місць в Україні наразі немає. Але я не розумію, чому ракета прилетіла саме до їхньої хати. Чому не в поле, не в сарай? Чому ці прекрасні діти, які мали попереду все життя, загинули? Чому я більше ніколи не зможу почути голос Наташі… Вона щодня писала про те, як підтримує українську армію, рахувала дні з початку війни. 28 вересня вона написала: Свої! — найкраще, що можна почути, як у небі пролітає літак. #ВірювЗСУ”. А вже наступного дня її не стало.

Для тих, хто хоче допомогти військовослужбовцю В’ячеславу Патланю, який втратив дружину, дітей та тещу, повідомляємо номер його картки: 4 149 499 345 969 206

Раніше ми повідомляли, що під ракетний удар під Запоріжжям потрапив волонтер, який під обстрілами постійно вивозив людей з окупованого Мелітополя.

В заголовку робота українського фотографа та ілюстратора Антона Хозяйкіна (так підписала авторство користувачка мережі Маша Монастирська).

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Джерело: fakty.ua

Схожі матеріали

Залишити коментар Facebook