Вінницькі правоохоронці затримали підозрюваного у спробі вбивства вінницького підприємця більш ніж чотирирічної давнини. 26 січня 2018 року троє розбійників напали на чоловіка у спальному районі Вінниці. Залили очі сльозогінним газом, били, різали ножем, намагались застрелити. У відчайдушній сутичці важко поранений чоловік застрелив одного з нападників з його ж зброї. Решта, злякавшись, втекли.Згодом поліцейські затримали організатора нападу, який сам не брав у ньому участі За плечима у комірника-експедитора вінницького підприємства судимості за крадіжки, розбої, викрадання транспортних засобів, підробку документів, штампів та печаток. Востаннє був судимий у квітні 2008 року. Наприкінці того ж таки 2018 року затримали одного з уцілілих нападників — киянина, який раніше не мав проблем із законом. І ось настала черга останнього нападника.
«Двічі він тиснув на спусковий гачок, і звучало клацання. Набої закінчились»
— Останнього з підозрюваних у цьому збройному нападу затримали у київському готелі, — повідомили у відділі комунікацій поліції Вінниччини. — Спецоперацію провели працівники управління карного розшуку обласної поліції у взаємодії із першим управлінням Департаменту військової контррозвідки СБУ, Управлінням внутрішньої безпеки та штабом Сил Спеціальних Операцій.
Затриманий з 2018 року розшукувався за співучасть в умисному вбивстві у Вінниці та організацію та реалізацію замовного умисного вбивства на Київщині. Чоловікові вже оголосили про підозру та взяли під варту. Нині призначено ряд експертиз. Підозрюваному загрожує до 15 років позбавлення волі або довічне ув”язнення з конфіскацією майна.
Потерпілий вінницький підприємець Віктор Маліновський впевнений: на нього напала добре організована банда, яка «спеціалізувалась» на подібних важких злочинах…
— За більш ніж чотири з половиною роки після нападу я розумію — у мене був лише один відсоток вижити, — розповів «Фактам» Віктор Маліновський. — Тоді близько 21.45 я повертався додому. Поставив машину до гаража. Закрив одну створку дверей, почав зачиняти іншу. Побачив величезну людську постать. В обличчя бризкають газом. Мене засліпило та запекло перцем в очах, забило ніздрі, рота. Одночасно потягнули за одяг з гаража з усіх сил назовні. Я з останніх сил притиснувся до створки і відбивався. Бо розумів — нападників точно декілька, і якщо вони мене витягнуть — кінець.
Мене таки витягнули назовні й жорстоко лупцювали. Били по голові, тілу. Добре, що товстий капюшон від куртки на голові дещо пом’якшив удари. І ще я правою частиною тіла таки притиснувся до стіни гаражу. Аби не впасти та не знепритомніти від болю. І сам теж бив руками та ногами наосліп. Вже з повідомлень поліції я дізнався, що це мене калічили не лише руками-ногами, а й важким ножем-кастетом. Тому не дивуюсь, чому так було боляче. Мені тоді розбили тіло, розтрощили селезінку, що її довелось видалити.
— А як вам вдалось застрелити нападника з його ж зброї?
— Пам’ятаю, що на мене накинувся здоровань-нападник. Я затиснув намертво його руку обома своїми руками. Мене били по пальцях правої руки і розтрощили кістки. Але я не відпускав і сам бив, шкрябав, намагався вчепитись за одяг та шкіру. І от пам’ятаю, як щось гупнуло кілька разів. Наче уві сні. Саму зброю я тоді не бачив. Нині я вже розумію, що це були постріли. Що я стріляв зі зброї кілера. А потім клацання. Мабуть, набої скінчились.
А далі мене вже не б’ють. Наді мною постать стає на груди ногою і цілиться мені у голову. Пам’ятаю, як лякливо бігали очі вбивці, губи трусились. Бо не кожен зможе курку на юшку зарубати, не те що в людину вистрелити! Але він таки пересилив себе. Чи гроші остаточно розум затьмарили? Двічі він тиснув на спусковий гачок. Двічі клацав, бо набої закінчились. І він втік, ще більш перелякавшись. І знову тиша. Нікого ніде вже немає…
— Напад на вас стався у спальному районі Вінниці. Невже ніхто не чув пострілів?
— Коли злочинці втекли, я навпомацки побрів з останніх сил до будівельного майданчика неподалік нашого будинку. Там постійна охорона. Сто відсотків, що вони чули і звуки бійки, і постріли. Тим більше я ж кричав під час нападу, просив допомоги. Але не втрутились. Не викликали й «швидку допомогу» або поліцію. Поруч ринок, де завжди є поліцейські патрулі. Я теж ще просив охоронців викликати допомогу. Ті відповіли: «Не можемо, не маємо права покидати об’єкт». Поруч багатоповерхівки, приватний сектор. Звідти теж ніхто не зателефонував про біду. Бог їм суддя!
І ось я стою посеред подвір’я скривавлений, майже сліпий. Кров заливає обличчя, біль пронизує тіло. І бачу наче в тумані — коло гаражів їде темна машина із тонованим склом. І зупиняється коло мене. Думаю — це вже все, кінець. От тоді я вперше налякався. Але скло опустилось. Визирнув незнайомий мені водій: «Мужик, что случилось?» От цей небайдужий чоловік мене і врятував. Він першим викликав медиків та поліцію. Потім я взнав, що мій телефон дивом вцілів. Набрав дружину: «Мене щойно ледь не вбили!».
— Чи довго вам довелось лікуватись після таких тортур?
— Відразу три доби реанімації. Зашили голову та тіло, видалили селезінку. Увесь живіт був у трубках. На тлі побоїв почалась посттравматична пневмонія. Ніби одужував, але з’явилась важкість у легенях. Я задихався, не міг говорити. Я та моя родина щиро вдячні професорці Вінницького медичного університету, завідувачці кафедри хірургії, доктору медичних наук Марії Покидько, яка виявила симптоми цього захворювання під час планового огляду. Не знаю, чи пережив би я цю хворобу. А так її вчасно вилікували.
А ще ми вдячні лікарям та персоналу Вінницької міської клінічної лікарні швидкої допомоги, особливо хірургу Олегу Бершадському, моїм побратимам-«афганцям», самооборонівцям, майданівцям, друзям, рідним — усім, хто здавав кров, допомагав усім можливим. Ще довго я вчився заново ходити, володіти руками, ногами, тілом. Однак, наслідки побиття відчуваю й досі.
Вже на лікарняному ліжку я дізнався про організатора банди та трьох найманців-виконавців. Організатор хоч і безпосередньо не брав участь, але диригував злочином «від» і «до». Що я таки застрелив рецидивіста, який лише нещодавно вийшов з-за ґрат. Що тоді були три постріли. Він — родом з росії, але останнім часом мешкав на Київщині. Та інші дуже важливі подробиці…
«Організатор нападу сміявся мені в обличчя»
Віктор Маліновський вважає — чотири з половиною роки тому правоохоронці не розслідували резонансний злочин належним чином. Через це згаяли безліч неоціненного часу. Та, можливо, й людських життів.
— Організатору нападу на мене інкримінували незаконне поводження зі зброєю, розбійний напад та вимагання. Хоча спершу було відкрите й кримінальне провадження про замах на вбивство, — розмірковує Віктор Іванович. — До речі, я дізнався про це від преси, а не від слідчих. Бо видно було, що організатор спершу вірив у «краще». Він у клітці, вдягнений з голочки, поголений, чистий та охайний, вдавав, що нічого не розуміє. Сміявся мені в обличчя — «а хто ти, я тебе не знаю…» В тюремній камері увесь час скаржився, що «важко хворий» і потребує негайного лікування. Притому, що саме він за ґратами спершу двічі погрожував мені…
Але ж мені було достовірно відомо, як організатор зі своїм дружком — з яким вже відбували покарання, ретельно обговорювали, де знайти й вбити мене, бо, мовляв, я «40−50 штук баксов должен!» Хоча це нісенітниці! Я нікому грошей не винен. Як 24 січня вони прораховували напад у ресторані неподалік Вінниці. Знайшли собі й двох «помічників» з Київської області — спортсменів, які ладні були вбивати! Приїхали сюди крутим американським позашляховиком. Відпочивали у престижному приміському готелі. Ось вам й організована злочинна група! А потім саме організатор відвозив вцілілих нападників на Київщину. Хоча виправдовувався, мовляв, не знає їх. Вони просто попросили «підкинути»! Такий собі водій таксі?! Чи не займались вони раніше схожими злочинами, але уникали відповідальності?
У руці вбитого нападника так і лишився затиснутим ніж-кастет, яким мене калічили. Й після цього з організатора зняли важку статтю про замах на вбивство? Більш того, організатор навіть на момент вчинення нападу на мене «ходив» під ще однією статтею — раніше пограбував жінку, пригрозивши їй травматичним пістолетом, що переробив під бойовий. Але ця справа чомусь не передавалась до суду. Це не завадило йому вчинити черговий особливо важкий злочин. Кому і чому вигідно було тягнути стільки час? Бо лише зараз справа нападників врешті пішла до суду. Але організатора так і не судять за статтею про замах на вбивство з корисливих міркувань! Лише за вимагання і так далі. Хоча доказів у слідства про співпрацю ватажка із виконавцями були достатньо… На мою думку, втрутились якісь «вищі сили»…
— А чи знайшли вогнепальну зброю, з якою напали на вас?
— Злочинці її забрали. У матеріалах справи йдеться про «пістолет невстановленої марки». Але ми із моїм адвокатом припускаємо, що це був револьвер, що не викидає набоїв. Бо гільз на місці стрілянини не знайшли. Не стали ж бандити шукати самі їх у темряві на місці злочину! Організатор пояснював на допиті, що його товариш викинув цей «ствол» десь під Києвом. А нині в суді він заявляє, що ця зброя десь у нього «схована». Я впевнений, що зброя ще десь накоїла біди. Бо хлопці «в бігах» не зароблятимуть чесно на життя десь на заводі чи фермі й фірмі! Далі грабуватимуть, вбиватимуть! Що й довів приклад останнього затриманого.
У першому розбійному нападі на жінку цього злочинця теж фігурує пістолет-«переробка». Буцімто, ватажок десь придбав цю зброю у якогось друга… Я за фахом інженер-будівельник. Знаю достеменно, що людина, яка купу разів була судима та не має робітничої спеціальності, не зможе самостійно переробити зброю, щоб та стріляла. Потрібні верстати та неабиякі навички роботи з металом. Вони здобуваються й шліфуються роками.
Отже, десь діє або діяв підпільний цех із перероблення кримінальної зброї? А чи не з такої самої переробленої зброї вбивали мене? Скільки таких цехів викрили останнім часом, особливо після початку повномасштабної війни?
«Якби злочинців, про місцеперебування яких знали, затримали „по гарячим слідам“, це врятувало б ще не одне людське життя»
— Ще у 2018 році таки затримали ще одного нападника, а зараз, за чотири роки після нападу, — останнього нальотчика-утікача… Що вам зараз відомо про них?
— Перший затриманий — це саме той чоловік, який намагався мене вбити після загибелі свого товариша, — згадує Віктор Маліновський. — Найдовше на волі гуляв ще один кілер. За офіційною інформацією поліції та ЗМІ, останній утікач позбавив життя ще людину на Київщині. На жаль, ситуація очікувана. Бо втрачено цінний час.
Якби усіх цих злочинців, про місцеперебування яких знали відразу, але чомусь воліли «не бачити», затримали «за гарячими слідами», це врятувало ще не одне людське життя. Я кажу це з повною відповідальністю На щастя, після зміни керівництва поліції Вінниччини моя справа таки зрушила з «мертвої точки». Що і довело довгоочікуване затримання кілера-«бігуна». Ось мене вже знову викликають до поліції надавати покази та упізнавати затриманого. Тому я щиро вдячний вінницьким оперативникам, слідчим, експертам, які наново взялись за цю резонансну історію. Вже знову проводили відтворення у справі. Дуже сподіваюсь, що вони зараз таки відновлять справедливість.
Організатора злочину і першого виконавця вже судять. Було декілька засідань. Вони увесь час змінюють адвокатів, тягнуть час, намагаються збити з пантелику суд. Клопочуть, щоб їх випустили то під заставу, то на поруки. Поки що марно. І організатор знову сміється мені у вічі, що, мовляв, мене самого посадять за вбивство. Подивимось, хто сміятиметься останній. І я щиро вдячний за небайдужість судді Вінницького міського суду Євгену Бернаді по моїй справі, який дуже чесно, справедливо й принципово налаштований.
— Якщо відверто, ви й самі не вірите, що банда із кримінальників та спортсменів просто так би приїхала до Вінниці вбивати й калічити вас? На вашу думку, який мотив та версія цього злочину? Гроші, борги, десь комусь «перейшли дорогу» у бізнесі тощо?
— Відразу про цей злочин та про мене запускали безліч чуток та вигадок. Начебто, я маю «мільйонні борги», що я через це завжди ходив із бойовим пістолетом і так далі. Це нісенітниці, і я чудово розумію, з якою метою це робилось. Пліткували, що я колишній «афганець» і добре знаюсь на зброї. Так, я свого часу служив у Афганістані, звісно, стріляв з автомата на службі. Але власної зброї ніколи не маю і не мав. Я не мисливець.
Так, у мене є власні думки про цей напад. І подальші суди по цій справі вже за участю усієї банди мають бути дуже цікаві. Особливо, враховуючи те, що імовірний справжній «ляльковод» нападу на мене та інших злочинів залишився поза увагою. Чому я впевнений про «ляльковода»? Бо це вже не один важкий злочин за аналогічним сценарієм, що був скоєний у Вінниці та громадах Вінницького району протягом останніх плюс мінус п’ятнадцяти років. Наприклад, розбійний напад на колишнього керівника провідного навчального закладу, якого побили майже до смерті, але нічого не забрали крім нагородної зброї. Збіг? Випадковість? Не думаю. От що я можу сказати зараз вголос.
— А чи доводилось раніше особисто вам ризикувати життям, наприклад у Афганістані?
— В Афгані я служив техніком-механіком з обслуговування бойових літаків. Бував й під обстрілом…
Вдруге, коли ми повертались додому з Вірменії, де відбудовували житло після нищівного землетрусу. Їхали територією Грузії. І тоді саме спалахнув абхазо-грузинський конфлікт. Нас, простих українських будівельників, абхази взяли в заручники. Мені приставили до голови двоствольну рушницю. Я досі пам’ятаю очі абхазького бойовика, які палахкотіли ненавистю. Але командир цих бойовиків втрутився, вибив з рук підлеглого рушницю і не дозволив провести розстріл. І коли та рушниця вилетіла з його рук, то вистрелила вже в повітрі. Згодом усіх українців звільнили.
Крім Вірменії я будував житло переселенцям, які постраждали після аварії на ЧАЕС. Працював так на Київщині тощо. Отже, десь хтось за мене добряче молився…
Своєю чергою, у відділі комунікацій обласної поліції «Фактам» коротко пояснили, що стосовно одного з раніше затриманих вже скеровано до суду обвинувальний акт за статтею про замах на убивство з корисливих мотивів, вчинене групою осіб. Він перебуває у слідчому ізоляторі.
