За городом Миколи та Валентини Савченків із села Кишин Олевської громади — кладовище. Кілька місяців тому там поруч з’явилися могили двох їхніх дітей: військової медсестри Тетяни та командира міномета Романа. Третій син, Тарас, після поранення і загибелі брата досі залишається у війську.
Усі троє дітей Савченків пов’язали своє життя із захистом України. Про їхню службу, дитинство та життя родини після двох втрат Микола і Валентина розповіли Суспільному Житомир.
Тетяна понад десять років працювала військовою медсестрою. Роман спочатку готував їжу для військових у госпіталі, а після початку повномасштабного вторгнення перевівся до бойового підрозділу. Тарас став до війська ще у березні 2014 року.
Тепер неподалік батьківської оселі майорять два державні прапори. Коли матері особливо важко, вона йде до могил дітей і подумки розмовляє з ними.
«За нашим городом — їхні могилки… Важко, дуже важко».
Валентина Савченко пам’ятає Тетяну, Тараса і Романа малими — як вони разом бігали селом, гралися у жмурки й одного разу витоптали частину кукурудзи біля хати. Діти виросли дуже дружними: підтримували одне одного, ділилися останнім і допомагали, коли комусь із них було складно.
Тетяна змалку хотіла лікувати людей
Донька Тетяна ще в дитинстві робила уколи іграшкам і говорила, що стане медсестрою. У серпні 2015 року вона розпочала військову службу.
До 2018 року Тетяна працювала у військовому госпіталі в Сіверськодонецьку, згодом перевелася до Головного військового клінічного госпіталю у Києві. Після початку повномасштабної війни служила у військовому госпіталі в Білій Церкві.
Вона понад десять років допомагала пораненим військовослужбовцям. Коли приїжджала до рідного Кишина, лікувала батьків і сусідів, які зверталися до неї по допомогу.
«Медсестрою вона була від Бога», — говорить мати.
Навесні 2025 року через погіршення здоров’я Тетяна звільнилася із Збройних сил, лікувалася у госпіталях і санаторіях. У грудні того ж року дорогою додому в неї зупинилося серце. Тетяні було 33 роки. Після її смерті залишилася неповнолітня донька.
У будинку Савченків зберігаються нагороди військової медсестри та сімейні фотографії, на яких троє дітей ще зовсім юні.
Роман залишив госпіталь і перевівся до бойового підрозділу
Наймолодший у родині Роман із дитинства любив готувати. Він закінчив Житомирське вище професійне училище сервісу і дизайну за спеціальністю «кухар-офіціант-бармен». У 2015 році Тетяна допомогла братові влаштуватися до військового госпіталю, де він працював кухарем.
Мати пригадує, що син міг кілька разів сходити до магазину, поки варив борщ, а потім із гордістю казав, що його страва вийшла смачнішою за мамину.
Поруч із Романом на війні тривалий час була собака Луна, яку він підібрав маленьким цуценям. Під час холодів тварина спала з військовим у спальнику і зігрівала його. Після поранення Романа на Херсонщині та контузії собаки батько забрав Луну додому.
Після 24 лютого 2022 року Роман вирішив перейти з госпіталю до бойового підрозділу. Він воював під Сіверськодонецьком, Бахмутом, Вовчанськом і Херсоном, виконував завдання на Куп’янському напрямку.
27 лютого 2026 року командир міномета Роман Савченко загинув під час бойового завдання на Покровському напрямку. За словами матері, автомобіль, у якому їхали військові, підірвав ворожий дрон поблизу села Гуліве Донецької області.
«Якщо не ми, то хто?»
Середній син Тарас воює з 2014 року. Він служив у 95-й окремій аеромобільній бригаді, був у Слов’янську, Краматорську та Донецькому аеропорту. У 2015 році дістав поранення у Пісках.
Нині Тарас служить водієм в автомобільній роті: доставляє на передову продукти, воду та боєприпаси.
За словами Валентини Савченко, після загибелі брата та через інвалідність, отриману внаслідок поранення, син має підстави для звільнення зі служби. Проте залишати військо він не хоче.
«Якщо не ми, то хто?» — відповідає Тарас матері.
Микола та Валентина щодня приходять до могил Тетяни й Романа. Коли бувають у центрі Кишина або в Олевську, несуть квіти до портретів дітей на Алеях Героїв.
Там вони згадують трьох малих дітей, які колись гралися біля батьківської хати, майстрували іграшки й трималися разом. Двоє тепер залишилися на світлинах і пам’ятних банерах. Третій продовжує захищати Україну.
Історії захисників та їхніх родин мають залишитися в пам’яті.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
