Українців змушували вбивати своїх земляків, аби вижити
Батьки навчили працювати, поважати людей і боротися за своє майбутнє. А ще – любити рідну землю. Батьківська школа – найдорожчий мій університет.
У дитинстві жив у гармонії з природою. Любив тварин, а вони – мене. Коли ми з батьком орали землю, коней не підковували. Адже вони ставали мені на ноги. Я вів коня, а батько йшов за плугом і казав: “Отак треба працювати”.
У нашій родині всі співали. Я навчився цього раніше, ніж почав ходити. Від батька перейняв степові українські пісні. На Василя, на старий Новий рік, батькові друзі рано приходили його вітати. Сонце тільки сходить, а вони співають: “Добрий вечір тобі, пане господарю”. Сідали за стіл, батько пригощав яблучним вином – 100-літрова бочка стояла в сінях. Хата пахла золотим ренетом.
Під час Першої світової Австрія мобілізувала батька на фронт. Але він не хотів воювати за цю країну, здався в полон росіянам. Потрапив у табір під Києвом. Звідти втік – поклав речі на голову й переплив Дніпро. Зупинив бричку київського магната, на якій їхав український магнат, і став його фірманом.
Після утворення Української Народної Республіки батько записався в її армію. Але тужив за дівчиною, яку лишив у Стопчатові на Івано-Франківщині. Попросив сотенного відпустити додому. А це 700 кілометрів, включно із лінією фронту. Той відповів: “Їдь куди хочеш. Але повернися з двома кіньми”.
Австрійська поліція арештувала батька як утікача з армії. Відвезли у Відень і засудили до страти. Виконати присуд мали у Львові його однополчани. Привезли поїздом, посадили в карцер. Через очко побачив друга Юрка Скригунця, який караулив у коридорі. Батько був закоханий у його сестру – Параску. Постукав і сказав: “Я – Базь Павличко, мене завтра розстріляють. Відчини”. Але Юрко відповів: “Як я тебе випущу, то й мене розстріляють”. Та батько не здався: “У мене є право на передсмертну просьбу. Скажу твоїй сестрі, що це ти мене прирік на смерть”. Юрко відчинив. Батько вихопив у нього карабін і ключі. Відкрив усі 70 камер в’язниці.
Це сталося 18 листопада 1918 року. У Львові вже проголосили Українську державу. Батько влився в Українську галицьку армію й почав воювати з поляками. Але УГА програла. Він повернувся додому. Сховав у стрісі карабін й одружився з Параскою.
Мої брати Микола, Петро й сестра Марія співали в церковному хорі. Коли мені було 7 років, залучили до участі в Шевченковому святі в Народному домі. Мені дали слово, і я прочитав “До Основ’яненка” та “Заповіт”.
Батько був змушений віддати мене до польської школи. За це отримав гроші на навчання старшого брата Миколи й роботу. Він керував дорожною бригадою з п’яти хлопців, які будували дорогу з Яблунова до Коломиї. Микола закінчив гандльову (торговельну. – Країна) школу і згодом став відомим на весь район бухгалтером.
Учителька пані Вебер змушувала читати віршик “Хто ти є? – Поляк малий. – Який знак твій? – Орел білий”. Я відмовився. Сказав, що я українець. На це почув зухвале: “Ти не українець, ти русин!” Я заперечив. Вона відміряла 20 ударів залізною лінійкою по моїй руці. Та спухла. Я втирав сльози образи. Та вчителька укріпила моє українство.
Ночами в нашій хаті переховувалися повстанці, а вдень батько був змушений приймати совєцьких негідників і солдатів. Вони знали, що бандерівці десь поряд. Постійно проводили обшуки на подвір’ї, але нікого не знаходили.
1944-го брата Петра катували німці. Хотіли, аби сказав, що не хоче вільної України. Він відповів, що помре за неї. Його розстріляли. Це зробив чоловік із Чернівців, який служив у гестапо. Українців змушували вбивати земляків, аби вижити.
Моя поезія почалася з образу розстріляного брата.
Керівництво УПА сподівалося, коли совєцькі війська на території Німеччини зустрінуться з американськими, то останні підуть їх захищати. Була надія: якщо втримаємо оборону, діждемо перемоги. Навесні 1945-го прийшли до хати люди з нашого села і сказали батькові: йдуть більшовики, УПА потребує допомоги. Мав 16 років, як мене з п’ятьма хлопцями взяла під опіку бандерівська боївка. У нашій сотні “Спартана” було 250 людей. Мали автомати й кулемети. У мене була “десятизарядка”. Давала сильну віддачу, била в плече.
Мене могли вбити безліч разів – і поляки, й москалі. Передовсім у повстанській сотні. Наш рій із 12 бійців біг кілометрів 5–6. Сотенний зупинив. Сказав: “Зараз тут буде польське село. Ви стрілятимете в небо, а я з поляками поговорю”. Виходить їхній командир, сотенний до нього: “Я вам третій раз кажу: виїжджайте до Польщі. Ви помагаєте росіянам, а ми – боремося проти них. Якщо не підете, ми вас розстріляємо”. Це була наша маленька перемога – поляки більше там не з’явилися. Коли ж наша сотня пішла наступом на Печеніжин, мені доручили стояти на чатах із двома ракетами – червоною й зеленою. Якби йшли москалі, мусив випускати червону. Сидів у кущі глоду й чекав. Наша сотня знищила всіх енкаведистів, які там були. Дав зелений сигнал, що нікого немає.
У сотні “Спартана” взяв псевдо “Дорошенко”. Відчував зв’язок із козаччиною.
Мої побратими були прості хлопці, які знали тільки “Отче наш” і “Заповіт”. А я вчився в гімназії, то відредагував текст гімну ОУН “Зродились ми великої години”.
Ми стояли над Прутом. Коли нас оточили російські танки й літаки, надійшов наказ від керівництва розпустити сотню. “Спартан” зібрав нас: “Хто повертається додому, руки вгору”. Із 250 людей підняли 25. Решта мала йти в підпілля. Наш ройовий “Сорокатий” залишився в бункері. А до нас підійшов сотенний: “Здати зброю – і марш до школи. Ідіть у комсомол, але пам’ятайте, де ви були”. Я довго не хотів цього робити, проте він вирвав зброю з рук і кинув на купу.
Коли прийшов додому, мати плакала й молилася за “Спартана”.
Восени 1945-го мене заарештували. Три приїжджі енкаведисти – єврей Цукоркін, українець Діденко й росіянин Соснін. Мені “шили” керівництво молодіжною організацією, так званою дитячою сотнею УПА, якої ніколи не існувало. Доніс сусід, якого притиснуло НКВД. Він вигадав: Павличко нами керував. Соснін вийняв паркетину з підлоги. Бив мене по шиї, по руках, закладав пальці в двері, лякав вогнем. І я зізнався в тому, чого не було. Спитали, яке мав псевдо. Вигадав – “Граб”. Папери підписав через “е” – Павлечко. Щоб, якби раптом довідалися про моє повстанство, сказати, що то інший чоловік.
Відвезли у в’язницю у Франківську. Допитував генерал із Москви. Просив розповісти правду. Сказав: усе, що говорив раніше, – брехня, результат тортур. Мене випустили. Трьом енкаведистам дали три місяці тюрми.
На смерть Сталіна я відреагував віршем “Коли помер кривавий Торквемада”. Коли цензура зрозуміла, що проґавила, тираж збірки “Правда кличе!” знищили й вилучили з продажу. Мене розпинали на всіх зборах. Павло Тичина мене боронив: “У Франка є збірка “З вершин і низин”. Оцінюймо Павличка по вершинах”. Підтримав мене на прохання Олеся Гончара, який відчув, що я в небезпеці.
Наш медовий місяць із Богданою почався на Закарпатті. Це був 1957 рік. На другий день після шлюбу сіли в автобус і поїхали в Мукачево. Дружина мала там знайомого, який, здається, був директором гуртожитку. Купалися в Латориці. Довкола – ні душі, а ми з дружиною цілуємося на білих каменях. І вода омиває ноги.
1953 року з другом Олексою Щирицею вирушили шукати, де похований Богдан Хмельницький. До Чигирина на Черкащині під’їхали автобусом. Далі пішки до Суботова понад річкою Тясмин. Дійшли до церкви – замкнена. Стали шукати священника. Приходимо до його хати, а він дрова коле: “Хлопці, ніколи не відкладайте важливої справи на завтра”. Пів року тому до нього приходила старша жінка та казала, що знає місце поховання гетьмана. Він відповів: “Не можу зараз. Прийдіть за тиждень”. А наступного дня жінка померла.
У 1930-х комсомольці зруйнували майже зогнилу церкву. Її сини встигли винести звідти дві домовини. Одна – з прахом Богдана, друга – з останками його сина. Закопали десь у приярку. Згодом хлопців арештували – й вони пропали в тюрмі. Але встигли показати матері місце перепоховання. Того дня ми з Олексою обійшли всі суботівські долини й пагорби, але нічого не знайшли.
1966 року з Іваном Драчем поїхали до Нью-Йорка. Бачилися з живою легендою – поетом, сотником армії кулеметником УНР Євгеном Маланюком. Зустріч влаштував Богдан Рубчак (український письменник, представник модернізму в українській поезії 1960 років, член Нью-Йоркської групи. – Країна). Ми знали, що в делегації є кагебіст і наше побачення з “буржуазним націоналістом” зафіксують. Але погодилися. В ресторані нас повели до маленької зали. Маланюк запросив до столика. Показав рукою на стіни – дав зрозуміти, що треба говорити тихо, слухають.
Я наважився почати розмову: “Пане Маланюк, я читав, що ви були ад’ютантом Василя Тютюнника (український військовий діяч, полковник генерального штабу армії УНР, командувач Дієвої армії УНР 1919 року. – Країна), це правда?” Він скипів: “Ніколи не був нічиїм ад’ютантом! Я – полковник армії Петлюри!” Розмова не складалася. Я похвалив його вірші, де Україна називається степовою Елладою, а Маланюк назвав Рубчака цікавим з-поміж нью-йоркської групи поетів. Своїми запитаннями він пробурював дірки в наших головах. Питав думки, чи перемелють українську мову й культуру московські ставленики, вкраїнські вожді? Я відповів: “Не все зерно, посаджене в нашу землю, пропаде. Найкраще – проросте”.
1972 року зателефонував один із найкращих закарпатських прозаїків Іван Чендей. “Я в Києві, на Хрещатику, вийди на хвильку”. Відвів мене й тихенько мовив: “Маланчук (Валентин Маланчук – секретар ЦК КПУ з ідеології. – Країна) просив передати, що твоя квартира прослуховується”. Мене хотіли упокорити, закрити рота, щоб замовк навіть у своїй хаті.
Петро Шелест, який був найбільш проукраїнським із тодішнього керівництва, викликав до себе. “Усі кажуть, що ти – націоналіст. Якщо не облишиш цього, тобі доведеться виїхати з Києва. І я тебе більше не боронитиму”. Я погодився, але попросив залишити головою Спілки письменників Олеся Гончара. На це почув: “Ніколи. Гончар такий самий, як ти”. Незабаром Шелеста зняли.
1991-го хотів, щоб прийняли Акт відновлення, а не проголошення незалежності. Щоб ми не відмовлялися від 73 років української державності. Та в проукраїнській частині парламенту була половина вчорашніх комуністів, без їхніх голосів ми не ухвалили б рішення. Тому мусили. Це була субота. Кравчук хотів перенести голосування на понеділок. Я сказав: “Став негайно. Бо я тебе задушу!”
Моя донька Соломія пішла далі, ніж я. Так і має бути. Була професоркою, вивчила досконало англійську мову й літературу. Порівнювала її з українською. Казала: “Тату, годі перекладати. Пиши своє. Оповідання, п’єси, сценарій”. Я послухав її, але пізно.
Радий, що в Києві є вулиця Соломії Павличко, вона на це заслужила.
Найважливіша моя книжка називається “Іван Франко”. Вийшла 2018-го. Це збірка статей і виступів про нашого генія. Він показав, що все міняється, але є дві незмінні речі – правда й національна гідність. Що держава не може мати всю повноту влади. І кожна нація має право на свободу. Мусимо зробити йому пам’ятник і культурно-меморіальний центр там, де зараз арка дружби невідомо яких народів. Я почав збирання коштів. Якщо ми нація, а не холопи, то пам’ятник буде.
Вважаю себе українцем, європейцем і письменником. Мій шлях був непростий. Я ризикував, знаючи, що балансую на межі. У мене був провідник – любов до України.
Усвідомив свій український вектор, коли зрозумів, що радянська влада – це не щось надзвичайне, як думалось у молодості, а чуже, злочинне й брехливе. Тішуся, що 1991-го я був одним із тих, хто ніс синьо-жовтий стяг у Верховній Раді. Згадував своїх батьків, які вірили в самостійну Україну, але не дожили до неї.
