По-звірячому жорстоке вбивство захисника Донецького аеропорту 23-річного Івана Євчука шокувало всю Житомирщину. Понівечене тіло з великою кількістю переломів, забоїв та біля двох десятків ножових поранень жителя Хорошівської громади знайшли на узбіччі сільської дороги неподалік від Паромівки. Це трапилося 7 років назад, але досі його вбивці не знайдені.
У Івана були зламані ребра, нога і щелепа, голова була повністю синя і опухла від побоїв, вуха порвані. Кисть правої руки дуже опухла, мабуть, його пристібали кайданками, а потім били бітами чи металевими палками. На тілі не було живого місця від нелюдських катувань. Встановлено, що Іван помер від больового шоку та великої втрати крові. Його, скоріше за все, викинули побитого із машини у рів біля дороги ще живим, і він якось зміг виповзти на дорогу, де і помер. А місце, де його знайшли, було все залите кров’ю. Катували його у ніч на 29 квітня 2016 року. Тіло побачила місцева жителька, яка ранком наступного дня проходила в тому місці. Іван був міцний і сильний, через що мав позивний “Кабан”, він завжди міг постояти за себе, і тому його спочатку, мабуть, чимось оглушили…
Іван міг тисячу разів загинути на війні, але доля його берегла
Іван Євчук – боєць славнозвісної 95 десантно-штурмової бригади, “кіборг” Донецького аеропорту, який пройшов крізь пекло боїв за Дебальцеве та Слов’янськ, не раз опинявся у засідках та виживав у, здавалося б, безвихідних ситуаціях, а ще виносив поранених та загиблих побратимів під час Іловайського котла. Він тисячу разів міг загинути, але доля його берегла і Іван повернувся додому у рідне село Дворище, що у п’яти кілометрах від Хорошева. І тут, на мирній території, далеко від війни, він загинув мученицькою смертю від катувань своїх же українців-нелюдів. Досі ніхто не знає, за що так вчинили з молодим чоловіком і хто саме це зробив.
Ваню не брали в армію через плоскостопість, але він зробив все, щоб служити
Кореспондент “Суботи” приїхав у село Дворище і зустрівся з мамою Івана – Тетяною Євчук, щоб більше дізнатися про її сина.
В одній з кімнат будинку батьки зібрали дорогі для них речі, які залишилися від сина: військова форма, прапор 4-ї роти “Ведмідь”, де він служив, нагороди і, звісно, фотографії, на яких син живий і здоровий. У момент приїзду батько був на роботі і мати погодилась на розмову.
– Ваня був шебутний і веселий хлопчик, наш маленький помічник, – згадує Тетяна Юр’ївна. – Зі своєю рідною сестричкою, яка старше на 4 роки, вони жили дуже дружно. Поблизу нашого дому ріс каштан, і старші хлопці, бувало, вилізуть на дерево і зверху дражнять маленького Ваню. Тоді він взяв лопату і поніс її до каштану. Я його запитую: “Що ти будеш робити?” А він каже: “Зараз викопаю каштан і хлопці не будуть туди лазити, а коли виросту, то знову посаджу каштан і сам буду на нього вилазить”. Він гарно вчився, і в школі його любили. Одного разу він прийшов у школу, і діти побачили в його портфелі яблука та почали просити: “Дай яблуко”. Так він роздав все, що було, хоча зібрав їх у колгоспному садку, тому що у своєму дворі яблуні тоді ще не росли, як у більшості дітей у класі. Але він не поскупився, бо завжди міг останнє віддати, якщо комусь було треба. Після закінчення школи Ваня вчився у Житомирському автодорожному коледжі. А потім його відмовилися брали в армію через вроджену плоскостопість. Але він сам поїхав в обласний військомат зі всіма документами і добився таки, щоб його взяли. Служив у внутрішніх військах в Криму у спецпідрозділі “Тигр”. Після початку війни у 2014 році Вані принесли повістку, і вже на другий день він пішов у військомат. Його направили у 95 десантно-штурмову бригаду. Дуже скоро Ваня опинився на сході у зоні бойових дій.
Побратими знали, що Ваня ніколи не кине пораненого
– Пам’ятаю, як ми із телевізійних новин дізналися, що його рота потрапила у засідку і триває бій, – продовжує Тетяна Юр’ївна. – Сталося так, що два БТР-и поїхали за водою, і хтось із місцевих “здав” їх маршрут. Тоді Вані дивом вдалося вибратися живим. Вночі він подзвонив і сказав: “Я цілий, але моїх хлопців вже немає”. Він пройшов Дебальцеве, Слов’янськ, допомагав евакуювати з Іловайського котла загиблих і поранених. Одного разу він подзвонив і каже: “Зі мною не буде зв’язку 10 діб”. Вже потім ми дізналися, що в цей період він захищав Донецький аеропорт. Там ротації проходили кожні десять діб. Його побратими мені потім розповіли, що командир роти зібрав солдат і сказав: “Євчук їде у Донецький аеропорт, тому що володіє всією стрілецькою зброєю. А хто поїде з ним – вирішуйте самі”. І одразу виявилося чимало охочих, тому що хлопці довіряли Вані і почували себе поряд з ним, як за кам’яною стіною. Вони знали, що він ніколи не кине пораненого і завжди захистить. Один з побратимів Тарас Ткалич, який воював з Ванею у 4-й роті, сказав мені: “Тільки завдяки Вані я залишився живий і ще половина нашої роти. Під час бою командир кричав, щоб він не ліз під кулі, а Ваня все одно рвався вперед і виносив поранених з поля бою”.
Іван повернувся додому з контузією та зламаним переніссям. Він страждав від головного болю і дуже високого тиску, тому лікувався у військовому шпиталі.
Івана покликали із машини, він підійшов і більше не повернувся
– Ваня завжди намагався заробити грошей, – продовжує мати. – Ще перед армією він вирішив підзаробити на будівництві зварювальником. На ці гроші ми йому зробили проводи і їздили в Крим на присягу. А перед весіллям своєї сестри знову поїхав на заробітки, щоб допомогти влаштувати свято. Після повернення з фронту знайомі йому розповіли, що є робота охоронця на якійсь фірмі в Олевському районі, яка видобуває бурштин. Там добре платять. В ті часи був справжній бум, пов’язаний з видобутком бурштину. І він поїхав. Працював через тиждень-два, але де саме ми не знаємо. Взагалі він про роботу нічого нам не розповідав.
Увечері 28 квітня Іван мав приїхати додому, але довго не міг знайти транспорт. Нарешті поїхав в машині з іншими хлопцями, які його довезли до Хорошева. Коли приїхали у селище, годинник показував половину першої ночі. Іван подзвонив своєму знайомому і попросив під’їхати до нього у Хорошів та відвезти додому. Знайомий приїхав, Іван поклав свої речі в його машину, і тут вони побачили, як під’їхав якійсь автомобіль та зупинився на перехресті приблизно у 200 метрах від них. В цю мить Вані подзвонили і попросили підійти до авто для розмови. Мабуть, дзвонив хтось із знайомих, тому Іван погодився. Він попросив товариша трохи зачекати і пішов до тієї машини. Назад він вже не повернувся. Товариш, який його чекав, потім розповів, що в темряві не побачив, що це була за машина. У першій годині ночі телефон Івана вже не відповідав. Додому він не повернувся.
Які мотиви вбивства?
Мотиви вбивства досі невідомі. Можливо, все трапилося через його роботу. Адже з незаконним видобутком бурштину у ті часи було пов’язано чимало смутних недобрих подій. Чи таким чином з ним розправилися вороги з окупованих територій за його відданість країні? Це повинно встановити слідство.
Старший солдат Іван Євчук – учасник бойових дій, був нагороджений відзнаками Міністерства оборони України “За військову доблесть” і “За зразкову службу”, а ще медалями “За вірність українському народу” і “За єдність України. Він також нагороджений посмертно Нагрудним знаком “За оборону Донецького аеропорту” від Всеукраїнської спілки учасників бойових дій в АТО “Побратими України”.
На будівлі школи, де вчився Ваня, відкрили меморіальну дошку
– Тоді, коли Ваню вбили, він офіційно вже не перебував у військовій частині, тому ніяких компенсацій чи пільг по закону не передбачено, – говорить Тетяна Юр’ївна. – Але хлопці з його бригади нам допомагали і навіть пропонували фінансову допомогу, та мені було незручно її прийняти. Декілька років поспіль побратими, а також староста села Дворище забезпечували нас дровами на зиму. Адміністрація Хорошева теж виділяла гроші на закупівлю дров нашій сім’ї. Спасибі за це велике. Я звернулася з проханням до голови Хорошівської громади, щоб дозволили фотографію сина помістити поряд зі світлинами воїнів, які загинули у зоні бойових дій. І сесія проголосувала “за”. Ці світлини розміщені в Хорошівському будинку культури. А на будівлі рідної школи, де вчився Ваня, відкрили меморіальну дошку від бойових побратимів. Всі в нашому селі пам’ятають Ваню, бо він був добрий, веселий, відповідальний та щирий…
Обласна газета “Субота” звернулась до Головного управління Нацполіції у Житомирській області з офіційним запитом щодо слідства по цієї справі. Коли отримаємо відповідь, одразу повідомимо свого читача. Вбивці повинні бути знайдені і покарані.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Ігор Сидоренко
