Два роки тому читець віршів Олександр Трохимчук із Озерного на Житомирщині почав публікувати на своєму каналі у YouTube відео з декламаціями поезії українських класиків і сучасників. Олександр каже, що у такий спосіб хоче популяризувати українську поезію не лише серед українців, а й серед іноземців. Тим паче, що останні зараз цікавляться нею навіть більше, ніж самі українці. За цей час на ютуб-каналі Олександра Трохимчука з’явилося більше сотні начиток віршів українських авторів.

З якими труднощами стикаються популяризатори української поезії в Україні; як обираються вірші для читання; про декламацію, яка прозвучала нещодавно на фестивалі на Мальті; про те, чому іноземці мають до української поезії значно більший інтерес, ніж самі українці, та чому вирішив видалити зі свого каналу відео з мільйоном переглядів – про все це і не тільки читайте та дивіться в інтерв’ю Олександра Трохимчука журналістці Суспільного Надії Олейник.

Чи пригадуєте період, коли у вашому житті з’явилась поезія? Може, декламували вірші в дитинстві?

У нашому домі не було традицій ставити дитину на стільчик, щоб вона випрошувала подарунки у Діда Мороза чи Миколая. Але декламація, напевно, з’явилася зі шкільних років – мені подобалося декламувати твори, і вчителі казали, що виходить дуже виразно. У студентські роки я теж був читцем поезій на різних святкових заходах або концертах. Тоді їх ще організовував нині покійний Володимир Шинкарук. І якось воно пішло само собою. Потім трапився карантин, перший локдаун і якось воно так склалося, що я спробував зробити одну декламацію – поезію Ліни Костенко. Мої знайомі послухали і сказали: “Продовжуй!”

З цього моменту і розпочався ваш канал на YouTube?

Канал розпочався значно раніше. Він нагадував такий собі вінегрет – там можна було послухати поезію, подивитися різні монтажні спроби. Тоді він ще не був персоналізованим, і в цьому, можливо, й була проблема. Але я спробував це вирішити.

А от чому, власне, ви вирішили створити канал на ютубі?

Просто стало цікаво, як воно: мати канал на ютубі, і як це – просувати якісь відео. Зрештою, сучасна людина повинна мати багато своїх представництв у соціальних мережах та якось себе просувати. І, напевно, канал створювався більше на перспективу – мовляв, колись знадобиться. Ну от це “колись” і настало.

Знаю, що в процесі ви свій тоді вже досить успішний канал почистили, видаливши всі ролики, не пов’язані з українськомовним контентом. При тому, що саме ці ролики зібрали вам значну аудиторію.

Це варто було зробити вже дуже давно, але чомусь не доходили руки. Якось думалося: це ж відео, які не несуть якогось негативного сенсу. Це могли бути якісь лірик-відео, якісь монтажні роботи на пісні українських артистів, але пісні російською. Там не було якогось поганого чи проросійського контенту – цього в мене не могло би бути в принципі. Але мені чомусь здавалося, що цьому теж є місце на моєму каналі. Ну і коли у тебе ролик набирає мільйон переглядів, то тобі стає дуже шкода його видаляти, бо, власне, на нього ж і прийшли люди. Стає страшно – раптом всі відпишуться в один день, а як потім набирати аудиторію? Вона не така велика – я не “мільйонник”, але, тим не менш, навіть тих дві тисячі підписників, які є зараз, вони збиралися тривалий час. Спершу було шкода, але я багато думав і вирішив, що, вочевидь, треба почистити канал від усього російського. Адже, якщо я вже маю позицію просувати все українське, то тоді я якийсь непослідовний – з одного боку, просуваю українське, а з іншого – заходьте і дивіться: у мене різні ролики на російськомовні пісні. Бо яка ж різниця? Але різниця є і вона принципова. Можливо, і повномасштабне вторгнення остаточно поставило крапку також у моєму усвідомленні того, що все, що ти робиш, мусить бути в прив’язці до українського.

Ви сказали, що боялися, що люди можуть відписатися. Як відреагували ваші підписники?

За великим рахунком, ніяк. Всі залишилися і навіть з’явилися нові. Набирати нових підписників вкрай важко і зрозуміло, що у нас люди трохи неготові до сприйняття поезії. Як в одному з інтерв’ю сказала Віра Агеєва: “У нас, українців, все-таки ще немає культури читання, а тим паче, слухання української поезії”. Якось не сідають у нас люди з томиком Лесі Українки ввечері за кавою, аби насолодитися поезією. Цього не було і до повномасштабного вторгнення, і навіть до 2014 року. Ця культура у нас зараз все ще формується.

Як ви вибираєте поезію для декламування? Чи є режисер у вашого каналу?

Сам собі режисер. Поезію добираю ретельно. Зокрема, зараз у мене триває другий сезон проєкту “Вірші у домашній футболці”, присвячений поезії сучасної війни або ж боротьбі українського народу за свою волю та самовизначення. Я декламую тут поезію переважно сучасних авторів і класиків – все це, власне, про боротьбу. Поезію обираю дуже ретельно: перед тим, як вивчити вірш і сісти в кадр, я роблю серйозний аналіз. Лише якщо у мене вже немає сумніву стосовно позицій автора, тоді вже так. Але так було не завжди. Коли я починав декламувати на ютубі – це було під час першого локдауну, – то доводилося трохи балансувати і поєднувати те, що хочеш читати ти сам, і те, що подобається людям. Був у мене момент, коли я читав Бродського – тоді ж було актуально “Не виходь з кімнати, не роби помилку”. Але це все, мабуть, робилося швидко, і я не проаналізував його біографію. А там біографія доволі цікава з позиції того, що ця людина була відвертим українофобом. Потім я, звісно, з соромом і жахом видаляв те відео, але так було. Це була моя помилка, і я її визнаю.

Підписники якось відреагували на це?

Та ні, реакції, як такої, не було. Навпаки, коли я вже все проаналізував і прикро вразився, то й сам багатьох переконував ще до вторгнення, коли люди поширювали його твори собі. Я говорив багатьом: “Навіщо ви це робите? Це ж відвертий українофоб”. Мені відповідали: “Але ж це геніальний поет”.

Як довго ви відпрацьовували майстерність декламування? Чи тут потрібно ще й театральне мистецтво?

Спершу все робилося за принципом “я художник – я так бачу”. Потім, коли закінчився перший локдаун, і ми змогли кудись виїжджати, я зрозумів, що цей підхід абсолютно неправильний. Вочевидь, потрібно вчитися. Я вирішив, що мені треба йти на заняття зі сценічного мовлення. І тоді я знайшов собі викладача. Це Владислав Попко, який свого часу викладав в університеті імені Карпенка-Карого. Владислав – актор, режисер, людина цілком фахова. Він мені дуже допоміг. Ми з ним займалися пів року, потім я зробив паузу, потім почалося вторгнення, а зараз трохи не виходить повернутися до безпосередніх занять. Хоча, декламуючи, я пригадую всі його поради, настанови, намагаюся слідкувати за тим, щоб все було правильно – і технічно, й емоційно. Не скажу, що вже досягнув якогось певного рівня, все ж таки навчання – це безкінечний процес, і не знаю, чи я його колись досягну. Адже щоразу відкривається щось нове, постійно з’являються нові твори, до яких треба підходити зовсім по-іншому. Ті твори, які я декламую зараз – це не стільки про літературу, як таку, скільки про рани в літературі.

Ви говорите, що не знаєте, чи досягли певного рівня. Але нещодавно вашу роботу оцінили за кордоном і ваша декламація прозвучала на Мальті.

Я взагалі не знав, що це станеться, але, коли сталося, мені було дуже приємно. Все почалося з того, що я просив переклад твору у Арта Артоняна – він є автором віршів, які прозвучали на Мальті, та автором переможної пісні Джамали на Євробаченні “1944”. Записуючи декламації для другого сезону “Віршів у домашній футболці”, я захотів продекламувати “1944”, але я робив ставку на україномовну лірику, тому англійською декламувати не міг. Наживо ми з Артом ще не бачилися, але маємо приятельські стосунки у віртуальному режимі, тому я йому написав: “Арте, може, у тебе є авторський переклад?” Бо перекладати самому навіть літературно – це не те, що зробить автор. Він відповів, що ці вірші ніколи не будуть перекладені, вони існують тільки в англомовному варіанті і ніяк інакше. А потім, коли я вже завершував начитку цього сезону, я побачив у нього в стрічці вірші “24 лютого потому…” і я взявся їх декламувати.

Як взагалі відбувається цей процес?

Коли йдеться про поезію сучасних авторів, то, обравши твір, я спочатку пишу його автору і прошу розповісти хоча б кількома словами, як і з якими емоціями він писав свій вірш. Арт мені розповів, і я начитав його вірш. Спершу це мало бути, як і решта творів, без жодного музичного супроводу. Але в один із днів я відчув, що супровід мені тут потрібен, оскільки це буде бонусна декламація, яку я опублікую вже після того, як вийдуть всі інші вірші цього сезону. Я зробив музичний супровід. Зазвичай, я не маю звички давати авторам слухати декламацію, але тут мені чомусь відчулося, що це особливий твір, і я скинув автору посилання. Він послухав і сказав: “Я вражений”. Через деякий час він мені написав, що під час фестивалю на Мальті він вмикав мою декламацію. Це було неочікувано і надзвичайно приємно. Нікого не хочу образити, але в українських авторів є така особливість: вони дуже вдячні тобі за декламування, але ніколи його не поширюють. Рідко коли автор поширює твій твір, декламацію чи відео. Не знаю, чому так відбувається. Тому тут, коли моя декламація прозвучала на Мальті на загал, то мені було навіть трохи ніяково. Плюс – Арт запитав, чи можна буде потім її поширювати, коли вона вже вийде на каналі. Я відповів: “Це ж твій твір, на цей запис ти маєш такі самі права, як і я”. Це приємно.

Чи бували у вашій практиці поезії, які ставали свого роду особистими викликами?

Були. Одна із таких – “Мамо, я убитий в Ірпені” Василя Головецького. Цей твір я готував довго. Планував записати цю начитку однією з перших, але записав, врешті, однією із останніх. Йшла важко в моральному плані. Десь на третій строфі не ставало голосу, але вдалося себе опанувати і записати. Ще один важливий момент: у нас люди дуже люблять тебе порівнювати з кимось. Неважко здогадатися, що були порівняння з Петром Авраменком. Хоча я – не Петро Авраменко і Петро Авраменко – не Олександр Трохимчук. Ми апріорі не можемо декламувати однаково. І справа не в тому, що Петро – професійний актор і режисер, а я – ні. Справа в тому, що ми на чуттєвому рівні робимо це по-різному. Я не знаю, як він підходив до декламування, як він собі це уявляв. Я собі уявляв, що душа зовсім молодого хлопця прийшла в одну із ночей до матері – так, ніби ця душа мусила сказати своїй матері, що його вже не має. І оце “пробач, прости”, яке там в рефренах цієї поезії є, воно вимірюється неспроста так, бо, коли ми просимо вибачення, ми ж робимо це тихо, ми не кричимо: “вибач!”

Ваші “Вірші у домашній футболці” – ви вже відзняли другий сезон чи процес ще йде?

Сезон вже відзнятий, зданий сам собі під ключ – зараз я його видаю, але паралельно записую бонусні декламації. Наприклад, на вихідних я завершив черговий бонус – вірші Людмили Горової, яку всі знають, передусім, завдяки віршам “Буде тобі, враже, так, як відьма скаже”, але я декламував дві інші її поезії. Готуючи її поезію, я звернувся до Людмили Горової за додатковим поясненням. Мене вразило те, що вона сказала: що “Привіт, світе, привіт” – це її погана спроба не перейти на крик. Цій поезії я робив музичний супровід. І зараз я продовжую робити бонуси до другого сезону.

У вашому творчому доробку є ще один проєкт – вірші Стуса. Це окремий проєкт, ви начитали 13 декламацій, але поки що зупинилися.

Так, той проєкт, який я замислював, став на паузу. Коли я втілював свій перший проєкт “Вірші у домашній футболці” під час локдауну, я тоді продекламував дві поезії Василя Стуса і зрозумів, що сам я, виявляється, дуже мало знаю про Стуса. Я знаю якісь факти його біографії, знаю його творчість, але я не на глибині – я слабко занурений в суть. Коли я став більше читати і більше ознайомлюватися, то зрозумів, що це абсолютно непересічна постать. Це людина, якою варто захоплюватися. І мені здалося, що я мушу цим зайнятися – обов’язково зробити так, щоб Стуса у ютубі було більше. Власне, так все і почалося.

Як вам вдалося так глибоко переживати зміст його віршів?

Дякую, що ви це почули. Не знаю, можливо, вони мені чимось близькі. Мені складно тут дати якусь оцінку самому собі. Мабуть, так відчувається і так виходить.

Чим у своєму доробку ви пишаєтеся або ж що, можливо, є знаковим для вас, і чому?

Так навіть і не скажеш. Мабуть, все ж, проєкт, присвячений Василю Стусу. Не те, щоб я пишався цим своїм проєктом, але, принаймні, я втілюю його абсолютно відповідально і можу бути спокійним, що роблю цю справу якісно. Мені дуже важливо кожну поезію, яку я декламую, будь-який твір, за який я беруся, не просто якісно зробити й емоційно подати, а ще й не зіпсувати. Є твори, на яких я робив по кільканадцять дублів, бо емоція здавалася мені неточною. Або ж навіть коли я неправильно вживав прийменник, я міг перечитати текст, бо автор написав так, і я не маю права в його твір влазити та щось змінювати. Деколи я змінюю особу – якщо це твір жіночий, я змінюю особу на чоловіче закінчення, але все-таки це не дуже правильно, бо автор написав так, і ти маєш продекламувати його так, щоб люди зрозуміли, що попри те, що це написано авторкою-жінкою, а декламується чоловіком, воно існує саме в такому варіанті. Не знаю, мабуть, я дуже самокритичний, аби пишатися своєю роботою, та, принаймні, мені не соромно за те, що я роблю.

Над чим працюєте зараз?

Зараз роблю бонуси до “Віршів у домашній футболці”. У цьому сезоні я поєдную різні творчі підходи, бо паралельно створюється і музичний супровід. Це теж окремий вид творчості. Коли я остаточно “зводжу” трек і коли я вже ним остаточно задоволений, то, зазвичай, наступає момент певного спустошення. Адже ти завершив роботу і розумієш, що це ж не просто твори – вони зараз всі, наче відкриті рани. От, наприклад, Маріанна Кіановська в одному зі своїх інтерв’ю озвучила таку фразу, яка мені дуже зрезонувала: “В жодній літературі немає такої поезії війни, яка є зараз у нас, бо жодна війна в поезії не була ще так проговорена. Але нам важливо на рівні літератури, поезії все-таки не зненавидіти – тобто поезія має бути в житті життєствердною, а не ненависницькою”. І от, власне, мабуть, такий підхід я теж наслідую в роботі, розуміючи, що те, за що я взявся, воно абсолютно непересічне.

На вашу думку, чи вплине міжнародна увага до ситуації в Україні на популяризацію в світі української літератури загалом та поезії, зокрема?

Вона вже впливає. Наприклад, так історично склалося, що завдяки інстаграму я маю досить багато іноземних друзів. З кимось спілкуюся від початку повномасштабного вторгнення, а з кимось – уже близько трьох років. Ще коли я втілював проєкт по Стусу, я наважився показувати це іноземцям, і вони були дуже вражені. Наприклад, декламацією “Я непомітно перейшов межу”, відеоряд до якої ми знімали у Водонапірній вежі. Хочу відзначити, що для мене є принциповим екранізувати ці поезії саме на Житомирщині. Не знаю, патріотизм це чи не патріотизм, але, принаймні, навіщо їхати кудись, якщо я можу просто вийти з дому і знайти прекрасні локації? І тут є моя прив’язка до Житомирщини, яка для мене дуже важлива. Повертаючись до іноземців – у них був великий інтерес. Дехто навіть просив розповісти про дисидентський рух. І це був виклик, бо ти мусиш якось в п’яти реченнях повідомлення коротко це розповісти, аби людина зрозуміла суть. Багатьох дуже дивувало, що моїх декламацій ніде немає у культурно-інформаційному просторі. Мене навіть перепитували, чи показують це на національному телебаченні. Я знизував плечима по той бік монітору, відповідаючи, що ні – мабуть, недостатньої ще якості контент або ж чи будуть люди його сприймати – не знаю. Вони відповідали, що це дивно. Але зараз у них великий інтерес до України. У мене є один знайомий, який за допомогою додатку вчить українську мову. А ще один іспанець мені сказав, що йому дуже хотілося б знати українську. Не знаю, може, це свого роду моя місія – просувати українське більше закордоном, ніж на рідних теренах. Ще я помічаю великий інтерес до України і в культурному сегменті. Так, зараз війна, і ми не можемо бути в інформаційному іноземному полі, але культурний пласт він приваблював і приваблює. Можливо, треба більше спроб і більше стукати у ці двері. Мені взагалі здається, що я більше працюю на іноземну аудиторію, ніж на нашу, бо у них я інколи бачу більшу зацікавленість.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн