Україна

«Як я без руки котушку на вудочці крутити буду»: історія оборонця Маріуполя, що вижив після полону

«На своєму особистому досвіді, своїм прикладом ти показуєш, що життя не закінчується», — запевняє військовослужбовець з Сумщини Михайло Вернигора, який зараз очолює службу соціальної роботи і ділиться рецептом стійкості зі своїми побратимами, що пройшли полон та пекло війни.

А досвіду у Михайла чимало: у важких боях чоловік бився за Маріуполь, втратив кінцівку, виживав в бункерах «Азовсталі», пережив полон та обмін.

«Росіяни тотально знищували Маріуполь»

Михайло Вернигора у війську ще з 2007 року. Після строкової служби чоловік підписав контракт і вступив до лав Національної гвардії. З 2014 року Михайло ніс службу на Донецькому напрямку поблизу Маріуполя. Втім, незважаючи на тривалий військовий досвід і близькість до лінії зіткнення, чоловік зізнається, що великої війни не очікував.

«Навіть спостерігаючи за тим, що відбувалося напередодні вторгнення у ЗМІ, до останнього все одно не вірив», — каже Вернигора.

24 лютого 2022 року Михайло знаходився у складі зведеної батальйонної групи, яка несла службу на блокпостах і охороняла військові опорні пункти.

«Ми відпочивали і перший приліт був десь недалеко від нас. Щось тяжке було, може навіть авіабомба. Було дуже гучно, і ми в чому були, в натільній білизні як спали, так підстрибнули і побігли в укриття. Єдине, що встигли взяти, це зброю і боєприпаси», — пригадує Вернигора перший день широкомасштабного вторгнення.

Українські сили були стягнуті до Маріуполя і зайняли оборону.

«Маріуполь умовно був розділений був по секторам оборони, і мене відправили до сектора, який знаходився у мікрорайоні Східний», — розказує військовий.

Михайло Вернигора

Мікрорайон Східний — околиця Маріуполя, яка і в період АТО часто потерпала від обстрілів окупантів, а в дні наступу росіян ця місцевість стала справжнім пеклом.

«Дуже гаряче було. Росіяни розраховували на швидке взяття Маріуполя. Техніку спочатку вони не заводили, а просто було тотальне знищення в місті всього, що можна за допомогою артилерії та авіаударів. А з літаками у нас не було чим боротися. Засобів ППО там не було. І російські літаки себе дуже вільно почували в небі і нас крили всім. Все, що в них було, все летіло в нас», — каже Вернигора.

Так тривало декілька днів, а потім росіяни пішли на прорив важкою технікою.

«Вони зайшли дуже швидко зі сторони Бердянська і фактично на початку березня ми опинилися в повному кільці», — пригадує чоловік.

І не дивлячись на те, що бліцкригу на сході у росіян тоді не вийшло, армія окупантів давила на оборонців Маріуполя 24 на 7 не рахуючись з втратами.

«У них є такі бомжі, мобіки, які не вміють воювати, і вони їх кидають як м’ясо. Спочатку заходить перша група такого м’яса, потім друга, третя, четверта. Ці групи виснажують хлопців на позиціях, а потім вже заходить більш підготовлений особовий склад і працює зовсім інакше. Це також свого роду тактика: тактика втрати людських життів. Але так вже вони воюють», — каже Вернигора.

«Ми виконали наказ»

На початку квітня Михайло отримав поранення.

«Вже були бої в приватному секторі. Наприклад, йде вулиця приватним сектором завширшки 10−15 метрів: права сторона будинків наша, а через дорогу переходиш і вже противник там знаходився. В один із днів таких боїв, ми займали позиції на наступній вулиці. Ворога там не повинно було бути, однак була закинута ДРГ. Ми заходили в один з будинків, я тільки просовуватися почав, ліву руку всунув в дверний отвір, і одразу отримав автоматну чергу. Близько 5−6 куль влучило в мене і всі в ліктьовий суглоб. Його повністю роздробило», — розказує чоловік.

Часто, після поранення і успішної евакуації, для багатьох військових бойові дії завершуються і ними опікуються вже лікарі. Та у випадку з Михайлом цього не сталося, адже Маріуполь був в оточенні і відійти на безпечну територію не видавалося можливим.

Після поранення Михайла евакуювали в бункери «Азовсталі», де знаходився госпіталь, який серед військових отримав назву «Залізяка».

Госпіталь «Залізяка» 

«Там сконцентровані були всі тяжкі поранені, що вже не могли тримати зброю, і хірурги, які проводили операції», — пояснює чоловік.

Саме в бункерах «Азовсталі» Михайлу і ампутували кінцівку. Чоловік каже, що іншого виходу не було.

«В тих умовах не можна було врятувати руку. Поранених в бункері було в середньому 200−250 чоловік. Були такі люди, які за 86 днів оборони Маріуполя, отримували поранення, потрапляли в госпіталь, підліковувалися, рана за 2−3 тижні якось затягувалася, і людина поверталася на позиції і знову отримувала поранення і знову потрапляла до госпіталю, а потім знову йшла на позиції», — каже Вернигора.

Однак людський ресурс швидко танув, а надати підкріплення оборонцям Маріуполя було неможливо, адже окупанти контролювали небо.

«Клаптик землі, який залишався під нашим контролем, і то не на 100%, це був тільки завод „Азовсталь“. Все решта було підконтрольне рф», — пояснює нацгвардієць.

Тому в Києві приймають рішення зберегти життя військових і вийти з міста.

«Ми виходили за наказом головнокомандувача. Нам прийшов наказ: „Припинити оборону Маріуполя, скласти зброю“. Ми його виконали», — каже чоловік.

Звірячі умови полону

Та вихід з оточеного ворогом міста міг бути тільки один — в полон. Михайло опинився в полоні в травні 2022 року і потрапив до сумнозвісної колонії № 120 в Оленівці. Нагадаємо, що саме в цій колонії в липні минулого року окупанти стратили більше 50 полонених.

Умови утримання були звірячі.

«Для порівняння: в бараку, що розрахований на 100−150 чоловік, знаходилось 600 чоловік. Ліжок не було, були матраци, які лежали на підлозі, тай то на всіх цих матраців не вистачало. Такого поняття як умивальник взагалі не було. На 600 чоловік два туалети на вулиці. Зранку, коли тобі треба просто сходити в туалет, треба вистояти чергу в 150−200 чоловік. Вранці і ввечері годували якоюсь запареною січеною крупою, солі там не було, а в обід давали якусь водичку де плавала якась капустина та й все», — пригадує Вернигора.

На щастя, тортур до Михайла не застосовували. Чоловік каже, що йому просто пощастило. Втім, постійні допити були звичною справою.

«На тому етапі у них основна ціль була — дискредитація полку „Азов“. Вони шукали якісь злочини, які б вони могли інкримінувати „Азову“. Навіть не шукали, а вигадували злочини. Наприклад, мені дали папірець А4, де було написано, що „Азов“ підірвав драмтеатр в Маріуполі (16 березня 2022 року ВКС росії здійснили авіаудар по драмтеатру Маріуполя, який слугував прихистком для сотень мирних мешканців — Авт.). Ви підтверджуєте це? Я кажу — ні», — каже військовослужбовець.

Крім того, був постійний моральний тиск з боку окупантів.

«Вони розказували, що вже давно взяли Київ. Але у нас у бараці якимось дивом провезли радіоприймач, і він ловив українські хвилі. І ми частково чули правдиву інформацію», — пояснює Вернигора.

Оскільки чоловік опинився в полоні вже без руки і не міг виконувати ніяких робіт, окупанти відпустили його в першій хвилі обміну.

«На обмін нас відправляли два рази. Перший раз зібрали всіх з ампутаціями в одному місці і сказали, що ми поїдемо на обмін. А потім ввечері зайшов росіянин і сказав, що обміну не буде. Наступного разу нас знову зібрали ввечері і сказали на обмін. Ну ми вже після того першого разу якось не вірили. Та вранці нас підняли, всіх обшукали і посадили в автобус. Міняли нас на Запорізькому напрямку», — розказав нацгвардієць.

Михайло з родиною

Рівний рівному

Зараз чоловік вже освоїв протез та пройшов фізичну реабілітацію.

«Мені в Польщі поставили першочерговий протез, а зараз я чекаю на компоненти для більш удосконаленого протезу», — пояснює військовий.

А от у психологічній реабілітації у Михайла не було потреби, бо чоловік каже, що не сприйняв ампутацію як закінчення життя.

«Я дуже сильно полюбляю риболовлю, і перша думка після ампутації у мене була, коли я відійшов від наркозу: як я тепер котушку на вудочці крутити буду», — жартує чоловік.

Ба більше, з червня Михайло вже повернувся на службу і сам допомагає тим, хто на грані зневірення у свої сили.

«У військових частинах створили службу соціальної роботи, і я є начальником цієї служби. Вона спрямована на допомогу рідним полонених, звільненим після полону хлопцям і допомогу сім’ям загиблих. Так, ми не можемо тримати зброю в руках, але ж потрібно і на цьому напрямку комусь працювати. На своєму особистому досвіді, своїм прикладом ти показуєш, що життя не закінчується, а навпаки продовжується, і можна себе знайти у будь-який момент», — підкреслює військовий.

В перемозі України чоловік не сумнівається.

«Саме основне те, що ми на своїй землі. Це наше! Якщо ми зараз не переможемо і не виборемо своє, то ми як народ взагалі зникнемо», — резюмував Михайло Вернигора.

Отримати допомогу українцям з інвалідністю можна на сайті організації EnableMe Ukraine. Ви можете поставити запитання експерту та отримати безкоштовну допомогу у спільноті EnableMe.

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Схожі матеріали

Лютий 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
26272829