Близько 400 людей, чиї рідні зникли безвісти, звернулися за допомогою до Регіонального координаційного центру підтримки та супроводу родичів за два місяці його існування у Житомирі. За адресою площа Корольова, 5 усі звернення приймає представниця офісу Уповноваженого у справах безвісти зниклих осіб за особливих обставин, регіональна координаторка Валентина Волкова.
За її словами, координаційний центр відкрили для допомоги рідним зниклих безвісти.
“Мої повноваження – це координація дій рідних, тому що люди у стресовій ситуації не знають куди бігти, до кого звертатися, – каже Валентина Волкова. – І я саме перебуваю на цьому місці для того, щоб координувати їхні дії, допомагати. Звернень кожного дня отримуємо багато”.
За словами Валентини, саме звістка про те, що рідна людина зникла безвісти, як правило, викликає паніку у родичів.
“Це дуже сильно лякає рідних і вони, як правило, не знають, як діяти, – розповідає Валентина Волкова. – Найперше, що потрібно зробити – це звернутися до військкомату, з якого призивалася людина, отримати сповіщення. У ньому чітко буде вказаний статус людини, тобто, чи він проходить службу, чи знаходиться у списках 200-их, 300-их, або безвісти зниклих. Проговорюємо певний алгоритм дій, якщо повідомили, що людина безвісти зникла. Після цього дуже важливо звернутися до поліції, написати заяву та здати тест ДНК. Потім потрібно подати заявку до нас. Після першого звернення ми з рідними зниклих безвісти завжди на контакті”.
Валентина Волкова каже, що такий Координаційний центр дуже потрібен для допомоги у пошуку зниклих в умовах війни. Вона сама з квітня займалася пошуками свого брата і нині чекає на нього з полону.
“У квітні я виїхала зі своїми трьома дітьми до Польщі, – розповідає Валентина Волкова. – Там і застала мене ця біда. Мені написали побратими брата, що його немає, що він загинув. І я пам’ятаю той момент, коли я просто впала на коліна. Я в чужій країні. Я не знаю мови. Мене немає поряд. І я не знаю, що мені робити. Після цього, звичайно, була депресія, паніка, але приходить момент, коли ти розумієш, що треба щось робити. Якщо він загинув, то я повинна зробити все, щоб його захоронити, як героя, щоб він не лежав десь там серед поля. Для мене це було важливим”.
І Валентина розпочала свої пошуки. Спочатку у телефонному режимі.
“Я знаходила побратимів, знаходила свідків. Сім місяців у мене не було достовірної інформації, що брат живий. Єдиним, чим я керувалася – це просто сон. Брат мені наснився і сказав: “Шукай. Я живий. Ти мене знайдеш. Тільки не вір нікому”.
Через сім місяців знайшли відео на платформі Telegram-каналу, де Валентина Волкова впізнала свого брата.
“Але він там не казав свого імені. І для того, щоб довести, що це, дійсно, мій брат, я сиділа чотири доби. Без сну. Без їжі. Я сиділа над відео. Власними силами його досліджувала. І мені це вдалося”.
Головне для Валентини, що її брат живий.
“Чекаючи брата з полону, ми об’єдналися з родинами тих же хлопчаків, які зникли з моїм братом, – розповідає Валентина Волкова. – Відкрили громадську організацію “Знайти і повернути. 57/34″. Тобто з цього почався такий вже масовий досвід. Ми відбудовували алгоритм дій. На той момент не було координаційних центрів. Я не знала, як діяти і саме через це пройшла абсолютно все. Нині я рідним зниклих безвісти кажу, що так, як я шукала свого брата, так буду шукати і ваших. Моє завдання – дати рідним зрозуміти, що вони не одні. Що є люди, які хочуть допомогти. Що є люди, які готові їх чути”.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
Джерело: suspilne.media