Ця історія вражає, надихає та одночасно приводить у відчай. Житомирянин Ігор Жуковський пішов захищати Україну в перший день війни, у серпні минулого року отримав тяжке поранення ніг і дивом зумів вирватися з лап смерті. Але коли все страшне, здавалося, було позаду і Ігор почав робити перші кроки на милицях, його життя раптово обірвалось. Не витримало серце. Йому було лише 26 років. Звістка про його смерть – як блискавка серед ясного неба. Ігор помер 16 січня цього року у реабілітаційному центрі Бучі, чого ніхто не міг передбачити. Жахлива і несправедлива смерть. Вона наздогнала його і не дала здійснитися головній меті – скоріше стати на ноги і повернутися на фронт до хлопців, яким зараз дуже складно. Саме про це він постійно мріяв під час лікування.
Під час АТО Ігор мріяв потрапити у десантно-штурмові війська
Журналістка обласної газети “Субота” зустрілася з мамою Ігоря – Наталією Жуковською, яка працює вчителькою географії у Житомирському ліцеї №3. Жінка каже, що тільки робота допомагає їй триматися за життя.
– Дивно, але я і тепер відчуваю запах сина, його дотик, немов він десь поряд, – ділиться Наталія Володимирівна. – Постійно згадую його слова, його посмішку, його вчинки. Пам’ятаю, як я його маленького водила у гімназію №3. А коли підріс, перевела у школу № 27, тому що наш будинок знаходиться поряд з нею. Ігор завжди любив читати, у дитинстві писав вірші. Був дуже активний, позитивний і часто посміхався. Після 9 класу вступив до житомирського медичного інституту і здобув спеціальність стоматолога – гігієніста або помічника лікаря. Це був 2016 рік, на сході країни вже два роки тривала АТО, а Ігор мріяв служити в десантних військах. І хоча він не дуже відповідав усім критеріям фізичної підготовки – був невисокий, худорлявий, як тепер кажуть “геймер”, але таки добився того, що його взяли у 82 бригаду десантно-штурмових військ, яка дислокувалася у Краматорську. Він підписав контракт на три роки і був щасливий. Спочатку служив як стоматолог, а потім як парамедик. Під час стрибків з парашутом він отримав травму. У Ігоря була роздроблена п’ятка, в яку лікарі вставили металеву пластину. Після закінчення контракту Ігор повернувся додому, але через кілька років почалося повномасштабне вторгнення…
“Кожні сто метрів визволеної землі – мінус десять штурмовиків”
– Ігор пішов захищати країну у перший день війни, – продовжує Наталія Володимирівна. – Його вірні друзі – Діма та Іван теж пішли за ним, хоча у них взагалі не було ніякого військового досвіду. Ігор потрапив у штурмову бригаду, яка відноситься до полку “Азов”. Бої точилися у районі Краматорська та Бахмута. Він спочатку виконував роботу парамедика з позивним “Аспірін” , доки не трапився один жахливий випадок. Сталося так, що два його побратими пішли на зачистку території посадки та потрапили у засідку. Їх почали обстрілювати та в одного з хлопців влучила ворожа граната. Він був сильно поранений і волав про допомогу. Але командир не дозволив Ігорю та іншим хлопцям підставитися під ворожі кулі, і пораненого бійця тоді не врятували. Його тіло вдалося забрати з посадки лише через кілька днів. Ігор настільки сильно переживав цю втрату, що перестав їсти і спати, потім відмовився від посади парамедика і став штурмовиком. А кожен штурм – це у кращому випадку контузія і поранення. Одного разу смерть вже майже наздогнала Ігоря, але він дивом залишився живий. Тоді він підвернув ногу, відстав від своїх, прямо над ним бурхотів ворожий дрон, а Ігор закотився у якусь яму, де сам собі вправив коліно. Рашистський дрон-розвідник скоригував ворожі міни по бліндажу, де присипаний грунтом лежав Ігор. Вісім мін прилетіло зовсім поряд. Побратими не могли за ним повернутися, тому що тривав бій. І він, перечекавши небезпеку, сам дійшов до своїх. Тоді Ігор отримав серйозну контузію, довелося лікуватися. Не дарма вважається, що середній термін життя штурмовика – два місяці, адже кожні сто метрів визволеної землі – мінус десять штурмовиків…
Лікарі думали ампутувати Ігорю ноги, але обійшлося
– 20 серпня став для Ігоря роковим днем, – продовжує пані Наталія. – Вони з товаришем мали зачистити бліндаж і випадково наступили на боєприпас. Вибуховою хвилею їх викинуло з бліндажа, а коли вони прийшли до тями, зрозуміли, що отримали тяжкі поранення ніг. Вони самі собі зуміли накласти турнікети та чекали, поки побратими зможуть їх забрати. Чекати прийшлося до самого ранку. Той хлопець, що був з Ігорем, помер на третій день. В нього не витримали нирки. Справа в тому, що в турнікеті людині можна знаходитися лише дві години, а хлопці пробули шість. Весь цей час кров в ногах не циркулювала, в крові накопичилися речовини розпаду, а коли турнікет зняли, ці речовини почали отруювати нирки та серце. На щастя, Ігорю стабілізували нирки, і він вижив. Уламки ворожого боєприпасу застрягли у м’язах і костях ніг. В одній нозі їх було більше 30-ти, в іншій – трохи менше. Лікарі сказали, що будуть ампутувати ноги. Ця звістка настільки шокувала Ігоря, що він вперше заплакав. Адже ноги хотіли ампутувати вище коліна, тобто він мав залишитися практично без ніг. На щастя, при більш детальному обстеженні стало зрозуміло, що турнікети, які Ігор накладав у польових умовах під час поранення, були не сильно затягнуті, і це врятувало йому ноги. Він лікувався у Дружковці, Костянтинівці, Харкові. Переніс більше десяти операцій. Йому зробили лампасні розрізи на ногах, тобто порізали ноги по всій довжині. Процес лікування був настільки травматичним і болячим, що Ігор чотири місяці прожив під дією постійного знеболення і це поступово вбивало його серце. Кожна перев’язка була справжньою операцією.
Паталогоанатом сказав, що у Ігоря серце 60-річного чоловіка
– Ігор намагався скоріше стати на ноги та повернутися на фронт. Коли він потрапив у реабілітаційний центр Києва “Адоніс”, ми вже якось розслабилися, здавалося, що все страшне вже позаду. Ігор пересувався на інвалідному візочку, а одразу після нового року зробив перші кроки за допомогою милиць. І раптом 16 січня його життя обірвалось. В 10 годин ранку він був ще живий, тому що сусід по палаті чув, як Ігор спокійно дихає уві сні. А через дві години Ігор не з’явився на тренування з реабілітологом. Його знайшли на ліжку мертвим. Ігор помер від гострої ішемії та набряку легенів. Патологоанатом сказав мені, що у сина таке серце, як у 60-річного чоловіка…
Ігор був відкритою і позитивною людиною
Кореспондентка “Суботи” поспілкувалася з друзями Ігоря – Іваном та Дмитром, які зараз перебувають у лавах ЗСУ.
– Ми з Ігорем товаришували ще зі школи, загалом більше 20 років, – говорить Іван. – Ігор був відкритою і позитивною людиною, з ним завжди було цікаво та весело. Коли почалася війна і ми – його друзі – пішли за ним захищати країну, він дуже підтримував нас, адже у нього, на відміну від нас, вже був достатній військовий досвід. Я неймовірно сумую за Ігорем…
Якщо Ігор щось вирішив – він це зробить
– Ігор – дуже світла людина, – розповідає Дмитро. – Для мене смерть Ігоря залишила глибоку вирву у душі. Він дозволяв мені завжди лишатися самим собою, нічого не приховуючи, і сам він завжди був щирим і відкритим. Ми почали дружити одразу після знайомства, у п’ятому класі, тоді ж я познайомився з Іваном. Ми втрьох грали у відеоігри і обговорювали аніме, яке знаходили, і нам завжди було весело. Через два роки я переїхав в інше місто, і з того часу ми з Ігорем спілкувалися онлайн. Наша дружба, хоч і на відстані, підтримувала мене у самі темні полоси мого життя… Ігорю часто приходили несподівані ідеї, які він намагався одразу втілити в життя. Пам’ятаю, як я старався відмовити його від тату ТАРДІС з “Доктора Хто”, але то було абсолютно марно. Якщо Ігор щось вирішив – він це зробить. Коли на навчаннях він невдало стрибнув з парашутом і розтрощив стопу, я привіз із Києва інвалідний візочок і ми по черзі катали Ігоря по “Глобалу”, бо він раптово вирішив купити класичний костюм. Досі не зрозуміло, навіщо він йому тоді був потрібен, але ми звикли, що Ігор завжди робить те, що задумав. У мене в житті є три надійних друга, і Ігор – один із них. Не можу сказати “був”…
Мати боялася, що Ігор не зможе ходити
Журналістка поговорила з вчителькою, яка певний час була класною керівничкою у Ігоря в ліцеї №3 – Іриною Назіною. Ось що вона розповіла.
– Я дуже добре пам’ятаю Ігоря, хоча провчила його лише один рік. – Він сидів з дівчинкою на першій парті у середньому ряду – білявенький, маленького росту, блакитноокий. Вчився, як всі хлопці – колись добре, колись лінувався. Дуже хороший хлопчик, трохи замкнутий. Коли він отримав поранення, я повідомила про це його однокласників, і вони одразу вийшли з ним на зв’язок. Я знала історію Ігоря, тому що постійно спілкувалась з його мамою – моєю колегою. Наталія Володимирівна дуже переживала через те, що Ігор довго не відчував свої ноги нижче коліна, і вона боялася, що він не зможе ходити. Пам’ятаю, що восьмого січня я підійшла до неї і запитала, як почуває син, а вона каже: “Уявіть, він вже зробив перші кроки!” Тоді ми всі щиро раділи за Ігоря. А 16 січня його не стало. Це нас приголомшило і просто вбило. Ми дуже співчуваємо Наталії Володимирівні і розділяємо її горе.
Дружина Ігоря пішла на війну, щоб продовжити справу чоловіка
За словами пані Наталії, по госпіталях Ігоря супроводжувала його дружина Олена, яка дуже його підтримувала. Вона сама із Чернігова, вони познайомилися по Інтернету у 2022 році, і в тому ж році тихо розписалися. Її кохання підтримувало Ігоря протягом важкого і тривалого лікування, допомагало долати фізичний біль і сумніви. Після смерті Ігоря його дружина вирішила служити у ЗСУ і продовжити справу, яку не завершив її чоловік.
За існуючою традицією штурмовиків, тіло Ігоря було кремовано. Ігор заздалегідь про це розпорядився у випадку своєї смерті. Частину праху розвіяли на пагорбі Перуна в Києві, частину поховали на військовому кладовищі в Житомирі, а частину дружина завжди тримає при собі.
– Дякую всім, хто підтримував та допомагав нам з Ігорем у складні часи, – говорить Наталія Володимирівна. – Дякую батьку Ігоря, який після поранення сина зробив для нього все, що міг. – Дякую колегам і друзям, бо без них я, мабуть, просто не змогла би це пережити.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
