Заснував «Малятко», а його «Волинь» вилучали з бібліотек: Борисові Харчуку могло б бути 95

13 вересня Борисові Харчуку могло б виповнитися 95 років. Сьогодні його ім’я знають передусім за шкільним «Планетником», але біографія письменника значно неспокійніша: він започаткував дитячий журнал «Малятко», у 34 роки завершив чотиритомну «Волинь», підписав протест проти політичних судів у СРСР, а згодом його головний роман вилучали з бібліотек.

Борис Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози неподалік Вишнівця на Тернопільщині. Національна бібліотека України для дітей згадує його як письменника, журналіста й літературного редактора, чиє дитинство припало на важкі воєнні роки.

У родині було четверо дітей, але до дорослого віку дожив лише найстарший Борис. Сестрички-близнята померли немовлятами, недовго прожив і молодший брат Іванко.

Писати він почав ще хлопцем. У родинних спогадах залишилася дуже промовиста деталь: одним із найкращих подарунків для Бориса був звичайний зошит — його можна було заповнити власними текстами. Спочатку Харчук пробував себе у віршах і навіть підготував поетичну збірку, однак зрештою зрозумів, що його стихія — проза.

Донька письменника Роксана Харчук згадувала батька коротко й дуже точно: «Був дорослим, а в душі залишався дитиною. Багато втрачав у житті, та не загубив головного — здатності дивуватися».

З інституту його виключили через пародії

Після школи Харчук навчався у Кременецькому педагогічному інституті. Причиною того, що навчання там не завершив, була не неуспішність. У біографічних джерелах йдеться, що студента виключили після написаних ним пародій на адміністрацію закладу.

Освіту він продовжив у Полтавському педагогічному інституті, який закінчив 1954 року. Пізніше навчався на Вищих літературних курсах при Літературному інституті в Москві.

У Полтаві певний час працював у літературно-меморіальному музеї Івана Котляревського. Саме тоді взявся за першу велику прозову річ. У 1956 році журнал «Дніпро» надрукував повість «Йосип з гроша здачі», після чого молодого автора запросили працювати до Києва.

Саме Харчук стояв біля витоків «Малятка»

У 1960 році з’явився журнал, який пережив і свого першого редактора, і Радянський Союз. «Малятко» стало першим щомісячним журналом для дошкільнят, що виходив українською мовою.

За даними Педагогічного музею України, видання заснував Борис Харчук і саме він став першим редактором. Перший номер вийшов у січні 1960 року.

До журналу згодом писали Оксана Іваненко, Микола Вінграновський, Олесь Гончар, Євген Гуцало, Грицько Бойко, Наталя Забіла та інші відомі українські автори.

Є й кумедна деталь із самого початку історії журналу: героями першого випуску поруч із цілком радянським Леніним були Котигорошко, Заєць і Сірий Вовк, а центральною темою номера стали польоти до зірок.

Харчук писав і для дітей — «Горохове чудо», «Зазимки і весни», «Планетник», «Материнська любов», «Подорож до зубра». На Суботі Онлайн ми вже розповідали про іншого класика української дитячої літератури — уродженця Бердичева Всеволода Нестайка.

У 34 роки завершив чотиритомну «Волинь»

Паралельно з дитячими творами Харчук писав зовсім іншу прозу. Його великим твором стала тетралогія «Волинь», над якою він працював у 1959–1965 роках. За даними Тернопільської обласної бібліотеки для молоді, завершив цей чотиритомний роман письменник у 34 роки.

Це родинна й історична сага про Волинь XX століття — землю, з якої походив сам автор. Сьогодні Харчукова «Волинь» опинилася в тіні значно відомішої однойменної трилогії Уласа Самчука. Філософ і літературознавець Петро Кралюк звертав увагу на дивовижне сусідство двох авторів: місця, де минуло їхнє дитинство, розділяло близько пів сотні кілометрів.

Після «Листа 139-ти» почалися проблеми

У 1968 році Борис Харчук був серед діячів української культури, які підписали так званий «Лист 139-ти» до керівництва СРСР із вимогою припинити незаконні політичні судові процеси.

Після цього його становище дедалі ускладнювалося. Письменникові відмовляли у публікації окремих творів, а вже надруковані тексти отримували ідеологічно розгромні рецензії.

Особливо дісталося третій і четвертій частинам «Волині». У 1973 році «Літературна Україна» опублікувала дві різкі рецензії — «Всупереч життєвій правді» та «Антиісторичні вправи Бориса Харчука».

Петро Кралюк писав, що після цього «Волинь» вилучили з бібліотек. Друге видання роману з’явилося лише 1988 року — вже наприкінці життя автора.

Деякі тексти десятиліттями чекали свого часу

У 1966 році Харчук подав до видавництва рукопис роману «Межі і безмежжя». Рецензенти визнавали художню майстерність, але побачили проблеми в його «ідейному змісті», і шлях книги до читача фактично заблокували.

Серед текстів, які не могли нормально дійти до читача за життя письменника, називають також «Мертвий час», «Українські ночі», начерки роману «Плач ненародженої душі», оповідання та новели.

А одна з Харчукових історій отримала друге життя вже в кіно. У 1992 році в Україні зняли повнометражні «Вишневі ночі» за його однойменною повістю. У каталозі Державного агентства України з питань кіно стрічка описана як історія трагічного кохання лейтенанта НКВС та зв’язкової УПА, які опинилися по різні боки протистояння.

Його друкарська машинка залишилася у Вишнівці

У Вишнівці відкрили меморіальну кімнату Бориса Харчука. Серед речей письменника там зберігали його друкарську машинку, шафу, стілець, книжки та одяг. Частину особистого архіву Харчука — рукописи, машинописні копії, листи й робочі нотатки — зберігають також дослідники його творчості.

Борис Харчук помер 16 січня 1988 року від інфаркту в Ризі. Йому було 56 років. Поховали письменника у Києві на Берковецькому кладовищі.

Своє розуміння письменницької роботи він сформулював дуже стисло: «Слово — поводир народу». А головною функцією літератури вважав не пропаганду — вона, за Харчуком, мала «творити народ».