«Я спитав пароль у бійця. Ми кілька секунд дивились один на одного. Збагнули, що ми вороги, і почали стріляти»
— Я з родини білоруських націоналістів, мій прадід — засновник перших білоруських шкіл в Борисовському повіті, — розповів нам Денис Урбанович. — Тому я змалечку знаю про червоно-білий білоруський стяг і те, що без рідної мови ми не нація. Коли я вперше взяв участь в мітингу в Куропатах (місце масових розстрілів, передусім білоруської інтелігенції, в 1930-х роках), мені було 13. А молодшому братику — 9 (ми тоді приїхали на мітинг з батьком). В школі я відкрито висловлювався проти режиму лукашенка, тож в 16 років мене поставили на облік.
В Україну я був змушений іммігрувати у 2021 році. Мав плани переїхати в Литву, але росія розв’язала відкриту війну проти України. Зібралися з моїми «молодофронтівцями» (до речі, серед нас був і Ян Зарубейко, який зараз знаходиться в російському полоні), вирішили, що лишаємося, будемо воювати. З іншими білорусам створили батальйон імені Кастуся Калиновського в складі ЗСУ. Нас ставало все більше, і наш підрозділ став полком, який складається з 2 батальйонів — «Волат» і «Литвин». Я входжу в «Волат», в ньому переважно хлопці, які воюють з перших днів нинішньої війни.
— За яких обставин вас було поранено 4 січня в Бахмуті?
— Це сталося на його околиці. Нашим завданням тоді було завадити противнику зайти на територію ферми, на якій знаходилися українські прикордонники. Перший бій з росіянами зав`язався під час проведення нами розвідки. Вийшло так: я спитав пароль у бійця, який опинився на моєму шляху. Ми декілька секунд дивились один на одного. Врешті збагнули, що ми вороги, і почали стріляти. Росіян було декілька. Одного я встиг застрелити, а іншого не вийшло. Потім сталося ще одне бойове зіткнення. Стемніло. За ніч противник надто близько підійшов до ферми, опинився майже впритул до нас. Почався бій. От тоді мене й поранило: куля пробила легені, діафрагму, зламала два ребра, застрягла в печінці. Був змушений відходити.
Через дуже щільний вогонь не було можливості піднятися — просуватися вдавалося хіба що повзком. Поранення тоді отримали й мої побратими. Але ферму ми втримали, групу росіян, яка туди увійшла, ліквідували. Уже, коли я знаходився в шпиталі, українські прикордонники, з якими ми відбивали атаки ворога на ферму, прислали знімки знищених окупантів. Правда, прикордонники протрималися там десь 3−4 дні і були змушені відступити, бо ворог врешті відмовився від штурмів в лоб і вирішив оточити українських бійців.
«Після поранення в машині медиків я трохи злякався, бо пережив клінічну смерть — на цілих 20 секунд у мене зупинилось серце»
— Як зараз себе почуваєте?
— Більш-менш нормально. Хіба що іноді важкувато довго говорити — дається взнаки те, що було пробито легені. Печінку мені зашили, уламки ребер видалили. Увесь живіт порізано. Планую тижні за 2 повернутися на фронт. Власне, все залежить від того, як пройду медичну комісію. На ній можуть виникнути проблеми. В крайньому разі буду займатися навчанням новобранців або допомагати проводити бойове злагодження.
— У вас було передчуття, що отримаєте поранення?
— Начебто, ні. Було інше: після поранення в машині медиків я трохи злякався, бо пережив клінічну смерть — на цілих 20 секунд у мене зупинилось серце. Командир медслужби «Сєвєр» тримала мою руку. Раптом я відключився. Коли прийшов до тями, вона сказала: «З днем народження! В тебе не було пульсу, серце зупинялось».
— Медики врятували вас, провівши реанімаційні заходи?
– Було не так. Вони боялися проводити реанімаційні заходи, бо в мене була прострелена грудина. Медики не знали, де в моєму тілі зупинилась куля. Все, що вони могли в тій ситуації зробити — качали мене з боку в бік. На щастя, серце знову запрацювало.
Довезли мене з ферми до Бахмуту. Що там мені робили, не пам’ятаю. Знаю, що в лікарні в Дружківці прооперували. До тями я прийшов в Дніпрі. Не міг повернутися, було важко дихати. Два перших дні стан був дуже поганий. Мені кололи знеболювальні, можливо навіть й морфій. Нарешті криза почала минати. Через деякий час перевезли в Київ. Дуже важливо, що усіляко підтримують сябри, побратими: відвідують, телефонують, пишуть. Це реально допомагає.
Знаєте, в бою навколо літають кулі, і ти розумієш, що можеш одну або й кілька «спіймати». Пів біди, якщо влучить в бронежилет. Але ж вона може поцілити, скажімо, в око. Кажу це до того, що в Бахмуті в бою в місцевому парку біля мого обличчя вибухнула граната. Добре, що осколки влупили не в саме око, а поруч з ним. На каналі нашого полку є відео, на якому мене знято після того поранення — все обличчя було в крові…
— Маєте оберіг?
— Ношу на грудях іконку Божої Матері. Я католик, але відвідував баптистську церкву. Без Бога нічого не відбувається. Що буде в майбутньому, ми не знаємо, але Він знає.
— Буває таке, що вже після бою, в більш-менш спокійній обстановці навалюється страх через те, що напередодні ледь не загинули?
— Ні, на фронті я не боюсь. Під час бою в тобі повно адреналіну, тому може десь поруч щось вибухнути, а ти особливої уваги на це не звертаєш і йдеш далі. Що ми робимо після бою, так це аналізуємо, як він проходив, робимо висновки. Єдиний випадок, коли я трохи злякався — це коли пережив клінічну смерть (те, що я вам вже розповідав). Бо коли прийшов до тями, спочатку не розумів, що зі мною сталося.
До речі, в білоруській тюрмі я відчував більше страху, ніж на війні. Уявіть, заводять тебе в камеру: чотири стіни і сидять четверо амбалів. Ти розумієш, що вони там знаходяться не просто так. І ти не можеш нічого протипоставити їм. А на війні я маю можливість боротися, бо в моїх руках зброя. Якщо поранило, мучишся від болю, маєш можливість в крайньому разі підірвати себе гранатою — на фронті ти володієш ситуацію, маєш вибір. А в тюрмі тобі не дадуть ані померти, ані жити — будеш роками гнити за ґратами.
«Вночі місцевий чоловік спробував завести російських солдатів в найближчий до нас будинок. Я наказав відкрити вогонь»
— За вашими спостереженнями, місцеве населення на Донбасі за кого?
— Думаю, і там більшість людей адекватно сприймають події. Місцевих зараз лишилося дуже мало (в Бахмуті десь 700) — переважно старі та ті, кому нікуди їхати, і вони не наважились покинути рідну домівку. Ясна річ, хтось серед них чекає росіян. Ось конкретна історія: мені як командиру групи передали по рації, що бачать місцевого мешканця у в`язаній шапці, який заводить в будинок якихось двох людей в військовій формі без зброї. Я потім піднявся на п’ятий поверх будинку. Можливо, пам’ятаєте широко відоме фото, на якому знято декілька розбитих російськими танками п’ятиповерхівок в Бахмуті. Так ми там знаходились — допомагали десантникам утримувати позиції в тих будинках. Отже, дивлюсь з 5 поверху і бачу, що той дядечко у в`язаній шапці заводить до себе 2 російських військових, а потім йде до нас з каністрою води набрати. Вночі він спробував завести тих росіян в найближчий до нас будинок. Я наказав відкрити вогонь.
Розповім інший випадок. На шляху до Соледару, ми проїздили дачний кооператив. Там тоді лишалася жіночка, яка з чоловіком доглядали сина-інваліда і двох сусідських корів. Ми спитали її, чому не евакуюється. Вона розплакалась, крізь сльози сказала, нема куди їхати. Не думаю, що ці люди чекають на «російський мир», бо розмовляють українською. А українська для москалів те саме, що червоний плащ для дурного бика. Ми повідомили керівництву про цих людей, сподіваюсь, вдалося їм допомогти.
— За вашими спостереженнями, в нинішніх боях за Бахмут скільки часу в середньому боєць воює до поранення — день, тиждень, місяць?
— Я статистики не веду. Але на ділянці Бахмут — Соледар може бути так, що з кожних 10 бійців в першому ж бою поранення отримають осіб 7−8. Зараз русня не так сильно, як раніше, використовує артилерію — гонить в наступ маси солдат. Буває, спочатку по нас б’є арта, а вже потім суне ворожа піхота. На кожного вбитого українця доводиться не менше 2−3 загиблих росіянин. Окупанти на ці втрати не зважають, тим більше, що в атаку гонять зеків-вагнерівців. Я особисто перевіряв документи загиблих росіян — це дійсно були в’язні.
Про те, наскільки запеклі в тому районі точаться бої, можна судити з таких фактів: коли ми заходили в лісосмуги, бачили, що земля там буквально перемішана з трупами та уламками дерев (це результат масованих обстрілів артилерії, танків). І не розбереш, хто з цих загиблих росіяни, а хто українці. Словами все це важко передати. Українці тіла своїх за можливості евакуює, а русня своїх — ні. Прийде тепло, над тими лісосмугами буде висіти жахливий запах.
— В Бахмуті для відпочинку між боями ви розміщувалися в підвалах будинків?
— Так, в підвалах або на перших поверхах.
— Ставили «буржуйку»?
— Ні, електрообігрівач, який працює від генератора. Дуже добре рятує від холоду спальний мішок. Спиш в ньому і в окопах, і між кущів. Спав в ньому й на фермі, про яку я вам розповідав. Раптом щось трапляється, миттєво вискакуєш зі спальника, вдягаєш «броню», хапаєш автомат — і в бій. Маємо нічну оптику. Зброя у нас калібру 5.56 — натівська. З таким озброєнням можна нормально воювати.
— Які харчі найпопулярніші на війні?
— Сало, ковбаси, але найзручніше брати з собою тушкованку: банку на двох з’їси — і вже трохи наївся. Також беремо з собою протеїнові батончики — тобто смачна калорійна їжа, яка не займає багато місця. Адже все необхідне тобі має вміститися в бойовий наплічник. Він не великий. В нього кладеш боєкомплект, можливо, додаткову аптечку, воду (без їжі й декілька діб витримаєш, а без води — ні), трохи харчів. Хтось один несе маленький газовий балончик. Є металева кружка, щоб закип’ятити води. До речі, в канадських сухих пайках є спеціальний хімічний нагрівач — закинув у їжу, і через пару хвилин вона тепла. А так в основному їмо тушкованочку — в асортименті не тільки українська, але й польська, литовська…
«В білоруській тюрмі у мене знайшли червоно-чорний прапорець. Після того 7 днів били»
— Ви згадали, що потрапляли в білоруську тюрму. Вам довелося відбувати строки ув’язнення за політичні переконання?
— Так, довелося. Причому двічі. Я став активно займатися політикою у 20 років (у 2009-му). Наступного року почалась виборча компанія по обранню президента країни. Наша родина з однодумцями активно до неї готувалася, приїхали з імміграції знайомі мого батька. Ми прийняли рішення підтримати кандидатуру екскандидат в президенти, колишнього військового Ніколая Вікторовича Статкевича.
А у 2011-му мене вперше арештували і судили. Показово, що вже тоді ФСБешники почувалися в білорусі, як в себе вдома: заходили в камери до арештованих лідерів опозиції, питали: «Как вы относитесь к россии?» Мені тоді присудили 1,5 року ув’язнення в колонії. Під час того арешту та відсидки мене майже не били.
Але коли арештували під час наступної виборчої компанії, пресували дуже жорстко (це було 2015-го). Я мав при собі невеличкий червоно-чорний прапорець. Його в мене знайшли. Сім днів мене били, казали: «Правий сектор тобі заплатив, щоб ти в Мінську робив революцію». Того разу ми з братом отримали по 2 роки позбавлення волі. Коли нас звільнили, був серпень 2017-го. А вже у вересні ми стояли з величезним плакатом на площі в Мінську в знак протесту проти спільних білорусько-російських військових навчань. Згодом почалась тривала акція в пам`ять людей, розстріляних в Куропатах (як я вже казав, в основному це були представники білоруської інтелігенції). До речі, в одну з ночей НКВДисти вбили там приблизно 100 письменників!
Коли у 2019-му лукашенко поїхав до путіна і виникла загроза фактичного поглинання росією нашої країни, ми виходили на акції протестів проти цього. Я того року дуже часто потрапляв до в`язниці — щомісяця по 2 тижні проводив за ґратами. Тож, за рік десь пів року знаходився в тюрмі. На той час мене вже було обрано керівником громадської організації «Молодий фронт».
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
Джерело: fakty.ua
