Народився Владислав 6 серпня 1996 року в Бердичеві. Батько його рано пішов з життя, тож всі клопоти з виховання хлопчика та його меншого братика лягли на мамині плечі. Родина жила у Новосілках, тож не дивно, що навчатись молодик пішов до 11-ї школи.
17 жовтня попрощатись зі своїм однокласником багато хлопців і дівчат, які згадували його лише найкращими словами. Він був добрий, дружелюбний, допомагав усім, чим міг. Після школи освоїв професію столяра в Бердичівському будівельному ліцеї.
Але душа його лежала не стільки до дерева, як до заліза, адже змалечку він любив порпатись у моторах та механізмах. Спочатку велосипед, потім моторолер, і потім Жигулі –копійка, яку знали на Загребеллі всі.
Після ліцею Влаладислав працював на різних підприємствах – і на «Золотому ключику»,і на «Інкофуді», але все ж прийшов до того, що йому подобалось найбільше – став таксистом і не вилазив із автівки днями. Його колеги зі служби таксі «7737» сьогодні вишикувались у довгу колону, щоб провести рідними бердичівськими вулицями труну з тілом загиблого воїна.
Вони згадували, що Владислав жив цією роботою, міг виручити кого завгодно і коли завгодно. А пересідаючи з фірмової «електрички» на свою «копійку», здавалось, що потрапляв додому. Він сигналив з неї всім друзям на Загребеллі чи в інших мікрорайонах міста, а ті відповідали йому привітами та посмішками. Був чудовим хлопцем, хоча й трохи сором’язливим у стосунках з дівчатами, тому, напевно, і не зміг знайти ту єдину і кохану.
30 червня Владислав сів у свою «копійку» та поїхав до магазину, але назад додому вже не повернувся. Незабаром він написав другу повідомлення: «Оце я з’їздив за пивком. Не доїхав назад три хати до дому, а нині я вже солдат…». Як розповіли його колеги, «копійку» зупинили поліцейські та запропонували водію поїхати на експертизу щодо вживання алкогольних чи наркотичних речовин, але, як виявилось, він знаходиться в розшуку через порушення правил військового обліку. В таких випадках поліцейські зобов’язані доставляти чоловіків до ТЦК, що і було зроблено.
Проти такого кроку Владислав особливо не протестував, треба, то треба. У лавах ЗСУ він потрапив не куди-небудь, а в прославлену 95-у Житомирську десантно-штурмову бригаду. Та з його хворобливим здоров’ям стало неабияким випробуванням навіть початкова військова підготовка. Коли його відпустили на кілька годин додому, в першу чергу хотів перевезти свою «копійку» додому, адже вона так і залишилась на місці, де їх зупинили. Але стартер та акумулятор вже досить старі, тому вона не завелась, тож стоїть там і донині.
Друзям Владислав скаржився, що йому в армії дуже тяжко, а мамі сказав: “Я там не виживу”,- неначе щось відчував. Після базової підготовки став водієм зенітно-ракетного взводу (здавалось, це саме те, що він знав і любив), але під Покровськом зараз що водії, що піхотинці, що десантники, щомиті ризикують життям, бо там зараз справжнє пекло.
І не в одній оселі по всій Україні отримують нині такі звістки, яку одержала тиждень тому мама захисника: «солдат Владислав Гуславський героїчно загинув внаслідок стрілецького бою у Покровському районі Донецької області»…
На траурному мітингу в гарнізонному Будинку офіцерів виступили керуюча справами міськвиконкому та голова спілки сімей загиблих бердичів’ян. А потім слово взяла сусідка, яка знала воїна змалечку: «Владик був дуже хорошим і спокійним хлопцем. Я ніколи не бачила, щоб він бігав, кричав, матюкався чи був п’яним. Я дякую Богу і дякую мамі, що народила такого хлопця і виростила. Вона навчила його молитись. Він молився, він ходив до церкви. Він завжди допомагав, коли просили. Останній раз я попросила його допомогти зрізати гілля з черешні – він зрізав і сказав: “Я вам можу тут ще зрізати все, що треба…”» Сусідка також зачитала свого вірша, присвяченого загиблому Владиславу.
Поминальне богослужіння розпочалось сьогодні в кляшторі Босих Кармелітів, а продовжилось на військовому секторі міського кладовища, куди після офіційної церемонії в Будинку офіцерів приїхали рідні, друзі, колеги, сусіди, щоб віддати останню шану загиблому.
Тож у проміжках між звуками військового оркестру тут звучали молитви та скорботні пісні від релігійної громади, яка проводжала свого вихованця у кращий світ.
Вічна слава захисникам України та вічна пам’ять загиблим за неї!
Автор: Олександр Доманський
