Народився Василь у Бердичеві 3 червня 1974 року в сім’ї військового прапорщика та виховательки дитячого садка.
Родина жила спочатку по вул. Вінницькій поблизу центрального поштампу, тож однокласники Василя з другої школи часто забігали до нього в гості.
Потім отримали квартиру по вулиці Старікова, і зростав він в подальшому серед військових, що і визначило його майбутній шлях. Сьогодні, до Гарнізонного будинку офіцерів, який розташований поруч з їх будинком, прийшли багато сусідів, знайомих і родичів загиблого. Однокласників, на жаль, було мало, адже з часу закінчення школи вже пройшло більше тридцяти років, і доля їх розкидала по світу. Зате прийшла вчителька, яка його вчила і згадувала Василя лише найкращими словами.
Були тут й інші вчителі та працівники освіти, адже мама загиблого довгий час очолювала профспілкову організацію в дитсадку, тож колишні колеги прийшли розділити з нею страшне горе.
Після школи Василь Опришко навчався в міському ПТУ, служив в армії, а потім знову пішов до школи, але це вже була відома раніше на весь радянський союз школа прапорщиків. Після її закінчення молодий військовий влився до лав нашої військової частини, що носила тоді іншу ніж зараз назву.
Після служби чим тільки він не займався, і де тільки не працював, але через все життя проніс він пристрасть до риболовлі, де був справжнім професіоналом. Він знав всі рибні місця на нашій річці та навколишніх ставках, а продаж риби в скрутні часи ставав немалою підтримкою їхньої невеликої сім’ї.
Батько помер, сестра виїхала в росію, власне сімейне життя не дуже складалось, тож він із мамою і хазяйнував у родинній оселі. Мама на пенсії підробляла тим, що продавала вирощену городину, чи те, що зловив син – так і жили.
Коли в Україну прийшла війна, Василь Опришко не став ховатись від повісток. Сусідам він так і говорив: «Я йду. Не буду ж я тут з матір’ю сидіти, коли там гинуть хлопці…»
В тридцятій механізованій бригаді штаб-сержант Опришко отримав посаду rомандира відділення управління штабу батальйону взводу зв’язку батальйону матеріального забезпечення, та пройшов з цим славним підрозділом всі гарячі точки нинішньої війни.
Напередодні своє загибелі він неначе відчув щось невідворотнє. Зателефонував матері в понеділок 20 березня і сказав: «Кидай ти цей город, не ходи більше на базар, не мерзни, бережи себе…».
Це був останній його дзвінок, а вже наступного дня, 21 березня, біля села Іванівське на північ від Бахмута Василь Вікторович Опришко загинув від мінометного обстрілу.
Знову сьогодні в Будинку офіцерів звучали скорботні промови міського голови та представника нашої артилерійської бригади, які обіцяли пам’ятати про подвиг загиблого воїна та помститись окупантам.
На військовому секторі кладовища знову звучали салют і Гімн України, а згорьована мама востаннє попрощалась з сином.
Через газету вона просила передати подяку кожному, хто допоміг організувати поховання. І працівникам міськвиконкому, які опікувались усім, і представникам військкомату, котрі оперативно надали всі документи та сприяли їх оформленню, друзям, а, особливо, сусідам, які прийшли підтримати її в тяжку годину.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
Джерело: Ріо-Бердичів
Автор: Олександр Доманський
