Від редакції: це архівне інтерв’ю Миколи Глущенка з Олександром Пироговим було опубліковане 4 грудня 2000 року. Авторський текст подаємо без змін.
Таких людей називають диваками. Але, погодьтеся, без них нецікаво було б жити. Адже недарма подейкують, що світ тримається на диваках. Отож наш співрозмовник — історик-аматор, дослідник минувшини рідного краю Олександр Пирогов, чия неординарність і рідкісні захоплення, які він характеризує звичайнісіньким хобі, приваблює до себе багатьох небайдужих до історії міста людей. Передусім історичними дослідженнями, знанням минулого Радомишля і нашого краю. Саме про це й піде розмова.
Дослідник радомишльської старовини Олександр Пирогов
– Олександре, чи давно ти досліджуєш історію Радомишльщини?
– Серйозна зацікавленість до минувшини рідного краю у мене виникла десь у 1990 році. Подумалося, що все спливає, а ще — що минуле міста, району набагато цікавіше і повчальніше, ніж загальна історія країни, що безкінечно переписується і переробляється у підручниках.
– Але ж ти не історик. Раніше (знаю, у тебе фахова спеціальність – телемайстер) працював у телеательє, на телевізійному ретрансляторі, радіовузлі, а ще відомий городянам як фотограф…
– Захоплення історією прийшло саме по собі. Адже історія — це те, що було до нас. На жаль, зараз багато хто прагне очорнити минуле, дехто навпаки – занадто його вихваляє. Та найцікавіше те, що одні й інші не знають, що робити нині. А коли вивчаєш історію, що невід’ємна від географії і літератури, якось поіншому дивишся на світ і людей. Свого часу я навчався у радомишльській школі №6, де викладали чудові вчителі. Мені випала доля вчитися у розумних людей, мудрих наставників і вихователів. Пощастило, мабуть, жити в той час, коли люди були інші, коли було набагато більше порядних, на яких можна було б покластися. В наш час це велика рідкість, можливо, як і совість. Про яку совість може бути мова? На жаль, для багатьох це пережиток минулого. Як стверджує Ліна Костенко: «Людям не те що позакладало вуха – людям позакладало душі». Поняття «совість» – це метафізичне поняття, його потрібно вирощувати, починаючи з самого дитинства.
– Одначе маємо в районі десятки дипломованих істориків, подвижницької діяльності яких щось непомітно…
– А як же принцип: якщо не я, то хто ж? Всі тільки й ганять: і тут погано, і там. Де ж тоді добре? Древні мудреці колись стверджували: «Ніж базікати про суцільну темряву, чи не краще запалити малесеньку свічку…». Тільки наполегливою, самовідданою працею можна збагатити історію і культуру рідного краю, адже її не принесе ніхто, ні з заморських чужин, ні з мурованих особняків місцевих скоробагатьків. Коли б кожен громадянин нашої держави кожного дня робив один добрий вчинок, упевнений, що Україна б розквітла, і життя у людей налагодилося б. У наш час людей потрібно вчити навіть тому, як любити рідний край.
– Наскільки мені відомо, ти багато що колекціонуєш. Звідки береш кошти?
– Тим, хто у своєму житті нічого не колекціонував, складно зрозуміти. В першу чергу цікавить усе, що пов’язане з історією Радомишля і району. Це, насамперед, старовинні листівки, фотографії з видами міста, сіл, етикетки, афіші, документи, словом, усе, де є відбиток «Радомишль». Різні артефакти продаю або ж здебільшого міняю.
– І що ти особисто з цього маєш?
– Дуже не люблю цього питання, яке мені ставили сотні разів. Уяви собі, що нічого. Все це я роблю за свій кошт. І вважаю, що взагалі у справі духовного відродження ні про який зиск не може бути мови. В цьому сенсі хотілося б сказати кілька слів, що Україну врятує культура. В перекладі з латині культура – це обробіток, але сьогодні вирощують не людину, а її інстинкти. У людей впроваджують прагматичну систему цінностей: «Нехай мені буде добре, а там хоч трава не рости».
– А що тобі найдорожче?
– Цікавить все невідоме, загадкове і таємниче в радомишльській історії. А тому приємно іноді відчувати себе немов першовідкривачем. Це так чудово – відкривати щось нове. Дорогі всі старожитності, що зосталися в Радомишлі, на його околицях. Особливо цікавлять долі людей, що проживали і живуть у місті.
– Перші твої дослідження були надруковані у райгазеті «Зоря Полісся»…
– І не випадково. Бо це газета, де з розумінням ставляться до відродження нашого історичного минулого. Недарма найвищу оцінку районці з цього приводу і зокрема її тематичній щомісячній сторінці «Край рідний» дав президент науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині Микола Юхимович Костриця, ставлячи «Зорю Полісся» у приклад іншим райгазетам області. Саме цій газеті довірятиму й подальші свої дослідження.
– І які маєш плани щодо цього?
– Зараз не модно вести мову про планування. Але у мене в полі зору біля шести десятків різноманітних краєзнавчих тем. Приміром, готую публікації про гроші Радомишля з їх фотознімками (так, були такі!), про таємничі підземелля у місті, про колишніх наших співгромадян німецької національності, про табір німецьких військовополонених, про родину італійця Бузетті та її долю, про жінок-радомишлянок, репресованих і розстріляних органами НКВС, про нагороди, які мало місто в минулому і т. ін. У задумах — дослідницькі есе про Рудню, Чудин, Верлок. Готую до публікації багато рідкісних фото. Хіба не цікаво, скажімо, мешканцям села Ставки побачити знімок своєї знаменитої каплички, зроблений на початку століття у свято Маковея? Готуються нариси про наших видатних земляків. Зокрема, про одного з провідних архітекторів Канади чайківчанина Василя Томашевського, про відомого шевченкознавця Миколу Мацапуру, уродженця Радомисля.
А ще — знайомства зі співачкою Марією Савицькою, одним із авторів відродженого в Києві пам’ятника княгині Ользі скульптором Миколою Срібнюком і багато-багато іншого…
Микола Глущенко
Студія радіомовлення «Говорить Радомишль»
Історії людей, які зберігають пам’ять Житомирщини, — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
