У старих календарях 19 вересня 1923 року нерідко описують одним реченням: Раднарком нібито ухвалив постанову «Про набатний дзвін», після якої з церков почали масово знімати дзвони «через непотрібність». Насправді історія цікавіша — і похмуріша. Під однією датою з часом змішали два різні радянські документи, а справжня масова кампанія проти церковних дзвонів розгорнулася дещо пізніше.
Що таке Раднарком
Раднарком — скорочена назва Ради народних комісарів, тобто уряду в радянській системі. Народні комісари приблизно відповідали міністрам, а сама Рада народних комісарів виконувала функції кабінету міністрів.
У конкретному випадку 19 вересня 1923 року йдеться про Раду народних комісарів РСФРР. Саме цей орган ухвалив постанову «Про порядок реалізації церковного майна побутового характеру».
А де ж постанова «Про набатний дзвін»?
Документ із назвою «Про набатний дзвін» справді існував, але датований він 30 липня 1918 року.
Він стосувався не звичайного богослужбового дзвону. Радянська влада прирівнювала використання набату для скликання населення з «контрреволюційною метою» до злочину, який мав розглядати революційний трибунал.
Тобто у 1918 році владу передусім непокоїло те, що церковний дзвін міг миттєво зібрати людей. У селах і невеликих містах це був фактично один із найшвидших засобів масового оповіщення.
Що змінилося 19 вересня 1923 року
Інший крок зробили вже 19 вересня 1923-го. Раднарком РСФРР затвердив порядок реалізації майна, яке переходило у розпорядження державних органів після ліквідації церков, монастирів, мечетей, синагог та інших релігійних установ.
У переліку такого майна окремо згадувалися меблі, дзвони та інші предмети побутового характеру. Тобто дзвін дедалі менше розглядався владою як частина живого храму і дедалі більше — як матеріальна цінність, якою можна розпорядитися.
Це ще не була команда за один день зняти дзвони з усіх церков. Але юридичний механізм для вилучення та реалізації майна закритих храмів уже існував.
В Україні все стало значно жорсткіше наприкінці 1920-х
Наприкінці 1920-х — на початку 1930-х років антирелігійна кампанія різко посилилася. Закривали молитовні будинки, створювали осередки войовничих безвірників, храми пристосовували під клуби, склади та інші установи.
Музей «Територія Терору» зберігає промовисті фотографії того часу: дзвін, знятий із Володимирського собору в Києві у 1929 році, та церковні дзвони з Немирова, які у 1930-му призначали «на тракторну колону».
Саме гасло про дзвони «на індустріалізацію» дуже точно передавало нову логіку влади: церковний дзвін мав перестати звучати й перетворитися на кольоровий метал для промисловості.
Що сталося з дзвонами Володимирського собору
Особливо показова історія київського Володимирського собору. За радянських часів із нього вилучали церковні цінності, зняли всі дзвони, а 1929 року храм закрили.
У тогочасному київському путівнику зазначалося, що у грудні 1929 року дзвони собору загальною вагою близько 1100 пудів передали «на потреби індустріалізації країни».
Сам собор планували використовувати як музей антирелігійної пропаганди. У музейному фотоархіві збереглося й зображення його інтер’єру вже як антирелігійного музею у 1930-х роках.
Люди намагалися не віддавати дзвони
Зняття дзвонів не скрізь проходило спокійно. У спогадах очевидців, записаних у межах дослідження Голодомору 1932–1933 років, є розповіді про те, як мешканці ставали навколо храмів, бралися за руки й намагалися не допустити людей, які мали піднятися на дзвіницю.
Одна зі свідків згадувала момент, коли дзвін усе-таки скинули: після удару об землю він загудів, а люди навколо плакали. Такі свідчення показують, що для громади йшлося не просто про шматок металу — дзвін був частиною звичного звукового світу села чи міста.
Навіть слово «Раднарком» залишилося на мапах міст
Назва радянського уряду настільки ввійшла у повсякденну мову, що від неї навіть утворювали назви вулиць.
У Запоріжжі в 1930-х роках з’явилася Раднаркомівська вулиця. За краєзнавчими даними, назву пов’язували з готелем, де зупинялися члени Раднаркому. 20 грудня 1957 року її перейменували на вулицю 40 років Радянської України, а після декомунізації 2016 року вона отримала нинішню назву — Незалежної України.
Історія Сокольваків: відродження пам’яті про радомишльських патріотів
У Радомишлі ще 1922 року громада УАПЦ отримувала храм за договором, у якому окремо забороняли набат для скликання населення проти радянської влади.
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
