27-річний головний сержант взводу 30 окремої механізованої бригади Василь “Газон” Поліщук, який родом із Полтавщини, загинув 27 серпня 2022 року у бою в Харківській області. Під час раптової атаки росіян Василь викликав вогонь на себе, аби дати час побратимам підготуватися до бою. Йому вдалося підбити з ручного протитанкового гранатомета один російський танк, але, виявилося, що з іншого боку був ще один танк, який прямим попаданням влучив у Василя. Воїн миттєво загинув, але його вчинок дав можливість побратимам зарядити зброю і дати відсіч російським окупантам. У тому бою і в той день загинув лише Василь.
Через кілька місяців після загибелі воїна його сестра Оксана написала петицію до президента України, аби службу та вчинок її брата гідно оцінила держава. Нині під петицією майже 15 тисяч підписів, а до кінця збору лишається 11 днів. Оксана Поліщук розповіла журналістам Суспільне Житомир про життєвий шлях свого брата та пояснила, чому вирішила писати петицію до президента.
Полтавщина
Василь Поліщук народився 25 серпня 1995 року на Полтавщині у селі Старий Іржавець (нині це Оржицька громада). У сім’ї він був довгоочікуваним первістком – батьки раділи, що народиться син, і навіть ім’я йому обрали заздалегідь.
“У тата був брат Василь, який, на жаль, прожив дуже недовго, тому батьки вирішили, що сина неодмінно назвуть Василем, – розповідає Оксана. – Для нашої бабусі це була болюча історія, мабуть, тому нашого Васю вона любила особливо сильно. Ми по цей день не сказали їй, що Вася загинув – бабусі зараз майже 90 років, і всі хвилюються, що вона не витримає такої жахливої звістки”.
У школі Василь захоплювався фізкультурою – любив біг та фізичні вправи, а ще – обожнював читати. Оксана каже, що навіть на війні в окопах її брат сидів із книжкою в руках і читав, коли випадала вільна хвилина.
Попри жагу до знань, Василеві так і не вдалося закінчити навчання, яке він починав двічі. У 2013 році хлопець разом із сестрою пішов до коледжу в Лубнах здобувати лісогосподарський фах, але з початком Революції гідності він покинув навчання і поїхав до Києва на Майдан.
“Коли почалася революція, в Лубнах на трасі “Київ – Харків” будували барикади та блокпости, і Вася з хлопцями теж долучився до цього процесу, – розповідає Оксана. – Мій брат і його друзі були з тих, кого називають патріотично налаштованою молоддю. Вони спілкувалися українською, носили жовто-блакитні стрічки, одягали вишиванки і футболки із зображенням Степана Бандери. Це зараз усім звично, а тоді люди дивилися на них, як на диваків. Та вони трималися свої переконань. Я теж хотіла з ними на Майдан, але послухалася викладачів і не поїхала, а Вася з хлопцями поїхав. Вони були там від початку і до кінця. Звісно, навчання він закинув і в коледж вже не повернувся”.
У 2020 році Василь заочно пішов вчитися на історика до Рівного у Національний університет водного господарства та природокористування.
Оксана каже, що її брат дуже добре знав історію ще зі школи. Мріяв, що після перемоги України піде вчити дітей, яким зможе розповісти про перемогу у війні з погляду її безпосереднього учасника. А проте і це навчання Василь не завершив – не встиг, поклавши за перемогу України своє життя.
Донеччина
Після завершення подій Революції гідності Василь Поліщук влаштувався на роботу. Принаймні, так він сказав рідним.
“Ми були певні, що Вася працює в Полтаві, і навіть не здогадувалися, що він нас обманув і пішов добровольцем, хоча до цього навіть строкову службу не проходив, – каже Оксана Поліщук. – Вася став першим військовим у нашій родині. Спочатку він пройшов 40-денні курси для вступу до батальйону “Дніпро-1”, але, як ми дізналися згодом, хотів він у “Азов”. Фактично, ці курси він використав для того, щоб підготуватися до служби в “Азові” – бо тоді, аби туди вступити, треба було пройти дуже серйозний конкурс. Там ставили високі вимоги, тому потрапляли туди двоє-троє з 30 претендентів. А наш Вася зміг. Він прослужив кілька місяців в “Дніпрі” і пішов пробуватися. І його взяли. Так мій брат став бойовим медиком “Азову”.
Василь переїхав до Маріуполя і ніс службу уже там. Там він познайомився зі своєю першою дружиною, яка, тікаючи від війни, переїхала в Маріуполь з Донецька. У Маріуполі в нього у 2016 році народився син. І саме в районі цього міста Василь отримав своє перше поранення.
“Сьомого вересня 2017 року Василь з побратимами пішов на завдання, де його та ще трьох хлопців було важко поранено. Фактично їх усіх у клініці Мечникова лікарі витягували з того світу. У Васі були множинні осколкові поранення – великий осколок пройшов біля серця і пробив легеню, половину якої йому видалили, – каже Оксана. – Йому пропонували групу інвалідності, але він відмовився. Навіть реабілітацію, яка мала б тривати до двох років, Вася сам собі скоротив – пролікувавшись місяць у клініці, побув вдома десь пів року, а потім вирішив знову повертатися на службу. Коли ми просили його ще полікуватися чи пропонували зробити групу, Вася завжди ображався і казав, щоб його перестали вважати інвалідом, бо він – не інвалід”.
Житомирщина
З таким пораненням Василя мали б комісувати, але йому вдалося переконати лікарів, що він може продовжувати служити.
“Я не знаю, якими правдами чи неправдами він у 2018 році пройшов медогляд, але він його пройшов, – говорить Оксана. – В “Азов” Вася більше не повернувся – думаю, ще й тому, що поки він лікувався після поранення, росіяни вбили його кращого друга Марка, який також був азовцем. Та й перша його дружина не витримала викликів військової служби, тому вони розлучилися. Василя направили у 30 окрему механізовану бригаду на Житомирщину. Житомирщина стала для нього доленосною – тут він знайшов багато друзів і, як виявилося, другу дружину, яка теж є бойовою офіцеркою і досі служить у 30 бригаді. З Олею Вася познайомився на “нулі” – воно й не дивно, адже всі роки, починаючи зі служби в “Азові” і аж до смерті мій брат провів на передовій. У 30 бригаді Вася спочатку був старшим солдатом, згодом отримав звання молодшого сержанта і став головним сержантом взводу. На Звягельщині у нього у 2020 році з’явилася на світ донечка Анюта – вона, як і мріяв Вася, народилася рудоволосою, як дідусь. На жаль, моя племінниця ростиме, не знаючи свого батька”.
24 лютого
Початок повномасштабного нападу Росії на Україну Василь з побратимами зустрів на позиціях у Донецькій області. Оксана пригадує, що прокинулася зранку від вибуху і кинулася до телефону, де її вже чекало повідомлення від брата з одним-єдиним словом: “Почалося”.
“Ми дуже переживали – думали, що вони там першими поляжуть, але вони вистояли, – говорить Оксана. – Коли Вася зміг нам врешті подзвонити, то запевнив, що все добре. Він завжди так казав. Де б він не був, в яких умовах йому не доводилося б жити – без води, без їжі, в окопах – у нього для нас завжди була лише одна відповідь: “У мене все добре”. Бачимо по відеозв’язку, що він брудний, засмучений, на фоні лунають звуки вибухів, а він у відповідь: “Не переживайте, у мене все добре”.
Друге поранення
Сьомого квітня 2022 року Василь отримав друге множинне осколкове поранення.
“Якраз тоді ми й дізналися, що він уже, виявляється, головний сержант взводу – він ніколи не хвалився цим. Усі медалі та нагороди, які в нього були – ми про них дізнавалися випадково, він ніколи не говорив про це. Коли ми розпитували, він відповідав: “Так, нагородили. Але яка різниця? Я ж не за медалі там воюю. Я воюю заради своїх дітей”. Після поранення він побув вдома буквально місяць і знову поїхав на фронт до своїх”, – розповідає сестра загиблого воїна.
Харківщина
“27 серпня десь за пів години чи годину до полудня Вася прислав мамі та дружині повідомлення – написав, що в нього все добре, а вже опівдні його не стало, – говорить Оксана. – Його побратими розповіли, що росіяни неочікувано почали атаку – неподалік їхніх позицій вискочив ворожий танк. Василь зреагував миттєво: схопив ручний протитанковий гранатомет і відкрив вогонь, перевівши увагу ворога на себе, поки побратими заправляли снаряди у зброю. Йому вдалося підбити той танк, але, як виявилося, у кущах ховався ще один танк. Цей танк влучив у мого брата прямим попаданням. Він загинув миттєво, але зробив те, що збирався – виграв час для своїх побратимів, які змогли зарядити зброю і дати відсіч росіянам. У тому бою та й у той день загинув лише Вася. Хлопці потім три дні їздили відкопували його з землі і шукали та збирали речі, які просила знайти дружина”.
Про свою можливу смерть Василь заговорив задовго до неї. Після другого поранення під час короткої відпустки він попросив дружину, щоб у разі його загибелі, його кремували, мотивуючи тим, що не хоче гнити у землі.
“Дружина на нього нагримала за те, що він про таке говорить, але він наполягав, – каже Оксана. – А вже десь у середині липня, коли частину бригади ненадовго відвели на Київщину для тренувань, ми їздили відвідувати Васю. Він тоді сказав, що їх готують на великий наступ. Хотів з’їздити до сина – його перша дружина 23 лютого виїхала з сином на Черкащину. Вася тоді сказав мені: так і помру, не побачившись із сином. Я звісно, накинулась на нього, що він таке говорить, а він відповів: “Нас готують до такого, що я останню зарплату на пам’ятник собі зароблятиму”. Пізніше хлопці розповідали, що за тиждень до своєї смерті Вася, який завжди вчив їх надавати медичну допомогу, почав активніше наполягати на тому, щоб хлопці вчилися це робити. Вони йому казали, що в них для цього є він, але Вася їм відповідав: “Ідіть дивіться, бо скоро мене з вами не буде, то нікому буде це показати”.
30 серпня рідні забрали тіло Василя і повезли до Києва на кремацію, як він і заповідав. Першого вересня урну з прахом загиблого воїна поховали у рідному селі на Полтавщині. Рідні кажуть, що Василь ще за життя детально описав, який пам’ятник собі хоче: просив, щоб на ньому був ворон і кельтський хрест.
Петиція
“Смерть Васі для нас, його рідних, стала справжнім шоком, – каже сестра бійця. – Наш 16-річний молодший брат Богдан, коли дізнався, що Вася загинув, кілька годин просто мовчав, не в силах вимовити ані слова. Вася був для нього не лише братом – другом. Прикладом. Він був прикладом для усіх нас. Я не знаю людини добрішої, розумнішої, красивішої, веселішої, патріотичнішої, ніж мій брат. Не знаю, як у ньому все це помістилося, але це справді було так. У нас із Василем різниця у віці всього рік і три місяці, тому ми всюди були разом: разом ходили у садочок, вчилися в одному класі, разом вступили на ту ж спеціальність у коледжі. Звісно, у дитинстві ми, як і всі, сперечалися, але подорослішавши, я зрозуміла, як сильно люблю брата і як сильно ним пишаюся. Ми всі ним пишаємося. І я хочу, щоб якомога більше людей дізналися про те, яким був наш Василь, на що він був готовий заради своєї Батьківщини і що він для неї зробив. Тому я написала цю петицію – писала її тремтячими руками, можливо, багато що пропустила, що ще хотіла б сказати, але вже як є”.
Наразі петиція про посмертне присвоєння молодшому сержанту 30 ОМБр Василю Поліщуку звання Героя України набрала майже 15 тисяч голосів із потрібних 25 тисяч. До завершення голосування лишилося 11 днів, потрібні ще 10 тисяч голосів.
“Для мене ця петиція важлива з багатьох причин. Життєвий шлях Василя знають дуже мало людей. Він про себе нікому нічого не розповідав. І навіть якщо ця петиція не набере достатньо голосів, я знаю, що люди перейшли за посиланням, прочитали про Васю і тепер знають, що він був на цій землі, знають, що він зробив для нашої країни, для кожного з нас, – говорить Оксана Поліщук. – Після смерті людини пам’ять – це єдине, що лишається. Всі ми кажемо: царство небесне, вічна пам’ять. Але чи вдумується хтось у ці слова? Скільки житиме ця “вічна пам’ять”? Чи справді ми всі будемо вічно пам’ятати тих хлопців і дівчат, які поклали за нас своє життя? Чи це на рік-два, три, п’ять, а далі ми просто будемо лиш образно про них згадувати? Звісно, медалі та ордени вже не змінять нічого, але, дивлячись на них, Василеві діти зростатимуть з розумінням того, ким був їхніх тато, і яким був його внесок у нашу перемогу”.
Підтримати петицію про посмертне присвоєння звання Героя України Василю Поліщуку можна за цим посиланням.
Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн
