Одного дня мами не стане…
Одного дня мама більше не зателефонує вам. Не спитає, чи ви вже поїли, чи тепло одягнені, чи не занадто втомлені. Її голос не пролунає з екрана чи в трубці, не роздратує і не зігріє, не нагадає про щось важливе й банальне водночас. Одного дня ви помітите, що цей голос — найрідніший на землі — назавжди замовк.
Одного дня ви побажаєте, щоб вона проводила з вами більше часу. Щоб ви могли ще раз відчути її теплу долоню, ще раз поділитися новиною, яку тоді вважали дрібницею, ще раз просто мовчки посидіти поруч. Ви зрозумієте: саме ці «дрібниці» — найцінніші скарби життя.
Одного дня вона перестане казати вам, щоб ви не жартували «так голосно», не сперечалися «так вперто», не жили «так ризиковано». І ви раптом скучите навіть за цим — за її контролем, турботою, тривогою, любов’ю, замаскованою під докори.
Одного дня ви повернетесь у дім, де вона колись чекала з теплою їжею, гарячим чаєм із трав, обіймами без слів. І той дім буде мовчазним. Порожнім. Без запаху випічки, без домашнього тепла, без її очей, що дивилися на вас із тисячею почуттів одночасно.
Одного дня її поради вже не здадуться вам настирливими. Навпаки — вони обпалюватимуть спогадами, як голос совісті й захисту, що більше не з вами. І ви вже ніколи не знатимете, як саме вона відповіла б вам сьогодні. Але захочете це уявити.
Час летить. Він не чекає. Він вириває найцінніше несподівано, як крадій уночі. І в ту мить, коли мами не стане, ви відчуєте в собі порожнечу, яку не зможе заповнити нічого і ніхто. Ні слова друзів, ні успіхи, ні досягнення. Бо це була та єдина людина, яка любила вас не за щось, а просто так.
То скажіть їй “люблю”, поки ще можна.
Обійміть. Послухайте. Подзвоніть першими.
Бо одного дня — буде вже пізно. А сьогодні — ще ні.
Невідомий автор, поширено в соціальних мережах.
