Радомишльський край оповитий легендами про минувшину. Як дивно вони іноді переплітаються зі знайомими місцями рідного краю. Родинну історію розповіла Тетяна Агафанчук-Михальська, миловидна й добра жінка, яка все життя пропрацювала і працює донині в міській лікарні.
Із вуст в уста не одне покоління родини передавало незвичайну легенду про далекого пращура, якого звали незвичним на сьогодні ім’ям Омелян. Рідня і сусіди звали його просто Омельком. Високий, майже двометрового зросту, кремезний, надзвичайної фізичної сили і природної вроди.
Коли настав час рекрутського набору, двох братів хотіли рекрутувати в солдати. А служити тоді треба було ні багато ні мало — 25 років!
Омелько на той час був одружений із дочкою священника і мав дітей. Варто нагадати, що за тогочасним законом поміщики, купці, чиновники, а також члени сімей священнослужителів не підлягали рекрутському набору.
Омелько був добрим, пожалів братів, пішов до комісії військової управи і заявив, щоб подивилися на нього. І що він такий здоровий, що зможе один за двох своїх слабких братів відслужити. Склали домовленість, і пішов служити у гренадерські війська.
Довелося хороброму солдату воювати на кількох війнах, за що його нагородили двома медалями. А згодом, мабуть, за сміливість та великий зріст, потрапив охороняти Зимовий палац.

Фото з доступних джерел
У столицю імперії часто навідувалися іноземні посли. На прийом до царя запрошували солдата, і той вправно виконував якийсь прийом із рушницею, від чого навіть вікна дрижали у палаці.
Задоволені такою виставою гості клали солдату на бороду золоті монети, коли Омелян стояв струнко в усій виправці. І щоразу дивувалися, що його борода утримувала таку кількість монет.
Просто солдат проявляв радомисльську дотепність: перед виставою намазував знизу бороду медом, який швидко висихав і робив її твердою, а за потреби — легко змивався теплою водою.
Після 25 років солдатчини, накопичивши таким чином чималий капітал, повернувся в Радомисль, побудував великий будинок і разом із дружиною та дорослими дітьми почав справно господарювати.
Брати, сповнені чорної заздрості, однієї ночі підпалили будівлю. Як тут не пригадати слова давнього мудреця: «Пам’ятай: якщо ти зробив людям щось добре, можеш не сумніватися, що ці люди зроблять усе від них залежне, щоб ти не повторив це добро для інших!»
Якось у місті було оголошено військовий збір. Омелько одягнув форму і разом з іншими відставними солдатами прибув до колишнього митрополичого замку (донедавна — школа №5. — Авт.), де розташовувався Алексопольський піхотний полк.
На плац вийшов полковник і прочитав наказ, що відставні солдати разом із солдатами полку мають перебувати на Рудні, неподалік урочища Княжине, у почесній варті — з Києва до Житомира має проїжджати государ імператор разом зі свитою.
Прибули до місця збору, солдати з обох боків дороги на певній відстані вишикувалися в почесній варті. Але пішов сніг, шалений вітер раптово підняв завірюху, і солдати швидко померзли.
Полковник вирішив, що навряд чи государ у таку погоду поїде, і дав наказ солдатам повернутися в казарми. Але Омелько умовив відставних вояків залишитися, переконавши їх, що знає впертий характер царя і що той неодмінно буде їхати. Нарубали вони дерев та гілок, розвели великі багаття і так грілися кілька годин.
Завірюха вщухла, приїхав верхи на коні вістовий і повідомив, що карета государя разом з обозом застрягла у сніговому полоні неподалік села Березці. Солдати визволили царську карету і несли разом із царем кілька верст.
Імператор вийшов із карети, побачив солдатів у формі різних родів військ і дуже здивувався, запитав, хто у них командир. Омелько підійшов, чітко відрапортував і дуже емоційно пояснив ситуацію.
Цар упізнав свого незвичайного підданого, подякував йому і всім солдатам, покликав писаря і наказав видати всім по два карбованці сріблом: один — за надану царю послугу, а другий — щоб так само допомогли й іншим каретам обозу.
Потім зачитав писарю і, скріпивши круглою печаткою, видав два накази. За першим — полковник Радомисльського Алексопольського полку відправляється у відставку без надання пенсії, що на той час було великим соромом.
Іншим наказом, за вірну службу царю і вітчизні, присвоїв Омельку військовий чин і призначив його командиром полку.
З історичних джерел відомо, що государ імператор Микола І зі своєю свитою у січні 1831 року дійсно направлявся з Києва до Варшави через Радомисль, Житомир.
Від редакції. Пошукам старовини Олександр Пирогов присвятив багато років. Про свою роботу та старі фотографії міста він розповідав в архівній розмові 2000 року.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль













