Таємниці будинку Горенштейна у Радомишлі: золоті монети під підлогою та привиди в димоході

Провінційний Радомисль ХІХ – початку ХХ століття з одного боку був схожим на багато інших провінційних міст Російської імперії, а з іншого – мав багато свого, неповторного, адже місто будувалося в різні історичні періоди.

Повітове місто намагалося бути схожим на губернський центр – Київ. Тягнулися за ним передовсім заможні городяни, власники приватних будівель. В центрі Радомисля практично не побачиш старовинних будинків, які б не мали власної історії. Один із таких будинків сьогодні знають практично всі мешканці Радомишльщини – зараз міститься адміністрація міської лікарні, яка знаходиться неподалік центру Радомишля, тому на пошуки не доводиться витрачати багато часу. Гарна будівля протягом кількох століть привертала загальну увагу.

У 1887 році будинок, як і деякі інші, спорудив купець I гільдії Нафтула Герарійович Горенштейн. Варто відмітити, що саме з цього будинку почалася розбудова вулиці Присутственної. Будинок споруджено в оригінальному архітектурному стилі, зі сходами, скляною верандою та широкими й високими вікнами. Він цілком зійшов би за романський стиль, якби не чийсь своєрідний смак та уважна й оригінальна рука. Варто сказати, що будинок у минулому не був побіленим, як нині, а пофарбованим у світло-рожевий колір. Для кращого водовідштовхування у фарбу домішували кров та жири тварин.

На сучасному фото будинок не вражає величчю та архітектурними формами, проте справляє почуття простоти  і художньої завершеності. Таким чином будинок є типовим зразком житлової архітектури періоду пізнього класицизму в Україні. Нажаль невпинний час впливає на цю архітектурну споруду.

Будинок оповитий загадковими спогадами старожилів та різними плітками, які часом важко відрізнити від правди. Почалось усе тоді, коли до будинку вселилися господарі. Довгими зимовими вечорами збиралися гості послухати музику. Запалювали камін, облицьований чудовими кахлями з художніми мініатюрами. Камін був  справжньою перлиною дому. Розповідали, що колись ночами під дахом будинку можна було почути стогін і тужливе завивання, які не давали господарям спати, наганяючи на них страх. Мимоволі на думку спадала якась чортівня. Та згодом з’ясувалося, що Нафтула Горенштейн не розрахувався до кінця з будівельниками, і ті поклали в димохід шкаралупи яєць, які створювали потаємні звуки. Тож довелося камін переробляти. Після жовтневого перевороту 1917 року камін переробили під грубу, а в середині 70-х років минулого століття розібрали. Лишилися тільки спогади про цей невеликий шедевр та біль на душі від втрати.

Неподалік будинку – сарай для фаетонів та бричок. На місці, де сьогодні стоїть двоповерховий будинок з червоної цегли, у минулому знаходилась єврейська школа – хедер. У цьому навчальному закладі крім обов’язкових Талмуда та Біблії вивчалися також ідиш, іврит, російська мова, арифметика, геометрія, історія, географія, співи, малювання і гімнастика.

Поруч із казковим будинком було споруджено господарське приміщення для різних служб (в радянські часи школа №7.-Авт.)

Наш земляк, журналіст всеукраїнської газети “ФАКТИ”, Володимир Шуневич розповідав: «У 60-х роках минулого століття батько працював директором  згаданої школи №7. Гарне приміщення своєю архітектурою й оздобленням було дуже схоже на основний будинок Горенштейна. Як і кована огорожа, рештки якої збереглися й досі біля поліклініки. Наприкінці 50-х років тут знімався художній фільм “Гроза над полями” за романом Анатолія Шияна.

Якось у сусідньому міському парку, приблизно між старим танцювальним  майданчиком і парканом, за яким починалася територія 7-ї школи, під старими в’язами провалилася земля. Діра була невеликою, не більше метра в діаметрі. Але крізь неї на невеликій глибині (до метра) виднілося цегляне склепіння підземного ходу. Розташування кладки вказувало на те, що хід вів до школи. Однак залізти в нього було неможливо – працівники парку хутко закидали його сміттям».

Коли Володя, тоді ще школяр, який цікавився історією краю, поскаржився на це батькові, Шуневич-старший запросив його до школи й повів у підвал. У кам’яній стіні Володимир побачив чималу нішу зі склепінням у формі арки шириною  півтора метра і висотою близько двох. Вона дуже нагадувала замурований вхід до підземної галереї. Ця стіна дивилася в бік парку. Навіть сьогодні на будівлі теперішньої поліклініки можна помітити елементи гіпсового ліплення та карнизи, зіпсовані до невпізнання сучасними будівельниками.

В ті часи фасад будинку мав велике значення. Чудовий декор у вигляді квітів і винограду надавав святкової ошатності. Невідомому архітектору вдалося напрочуд вдало поєднати затишок і мальовничість міського будинку. Особливу увагу привертають вікна, які на ніч закривалися дерев’яними віконницями. Над дверима – дашок із кованими залізними візерунками, що сам по собі був шедевром ковальського мистецтва. Дехто говорить на нього “дашок” чи “козирок”, хоча правильна назва – “маркіза”. Словник іноземних слів дає таке визначення: “Маркіза – металевий зовнішній навіс над входом будівлі”.

Неподалік будинку збереглися рештки кованого залізного паркану, яким колись були огороджені всі будинки Горенштейна. І кований паркан, і той десяток маркіз (дашків), що дивом збереглися до наших днів, були виготовлені на місцевому чавунно-ливарному заводі братів Коганів. Загалом ковальське мистецтво досягло в Радомислі високого рівня.

Усередині будинку створено простору композицію кімнат, об’єднаних на поздовжній осі, завдяки чому кімнати відрізняються динамікою й акустикою.

Підлога встелена високохудожнім паркетом з візерунками, на стелі – художні розписи, які під час чергового ремонту зафарбували. І камін, і картини зроблені й розписані майстрами та художниками з Італії. Ці картини, що знаходяться під товстим шаром фарби, є однією з таємниць не лише будинку, а й міста загалом.

Нафтула Горенштейн з мільйонними статками  не міг запросити розписувати свій будинок звичайних художників. Майбуть обрав найкращих – італійців. Звичайно, сьогодні встановити виконавців розпису  неймовірно складно. Але певен, що в майбутньому ця тема зацікавить дослідників і краєзнавців. І хто знає, можливо, цінність цих картин виявиться такою, що наше місто стане відомим далеко за межами України, а відтак знайдуться бажаючі і реставрувати будинок, і створити в ньому музей, а для поліклініки побудувати нове приміщення. Адже сучасний вигляд будинку поліклініки не вражає, і до того ж багато фрагментів декору втрачено. Не потрібно бути великим фахівцем, щоб зрозуміти, що радомишляни фактично втратили витвір мистецтва.

…Я торкаюсь пальцями столітніх різьблених дверей і намагаюсь уявити, яку історію хотів би розказати цей особняк, якби раптом міг заговорити. Намагався уявити майстра, який без поспіху вирізьблював ці красиві узори по горіховому дереву. Які таємниці ховаються за цими дверима?

Раніше заможні люди, власне, як і нині, оточували себе гарними і дорогими речами, які ніби підвищували їхній статус. Ще при житті про Нафталі Горенштейна ходило безліч пліток і чуток. У нього була приваблива, невимовної краси дружина. Після закінчення будівництва господар вирішив вразити кохану оригінальною витівкою, вимостивши в туалетній кімнаті дружини підлогу золотими п’ятірками і червінцями. Місцевий рабин відмовляв міліонера від цієї затії, пояснюючи, що на монетах є зображення царя – помазаника Божого, і тому можуть виникнути неприємності. Тож рабин порадив звернутися з проханням до царя. Самодержець, який недолюблював євреїв, відповів доволі швидко, лаконічно і дотепно: “Дозволяю тільки рубом”. Звісно, стільки золотих п’ятірок і червінців у Нафтула Горенштейна не було.

Відгомін тих подій досяг 60-х років XX століття. З 1946 до  1974 року в цьому будинку містилася загальноосвітня школа № 6. В 1967 році в кабінет директора школи В’ячеслава Петровича Варламова зайшов чоловік, одягнений у блакитний костюм із модною краваткою. Показав якесь посвідчення, представився кореспондентом “Комсомольской правды” і сказав, що приїхав познайомитися зі школою та учнями. Вчителі й учні показували гостю школу, ділилися своїми шкільними здобутками. Згодом незнайомець непомітно зник. Через кілька днів до учительської завітали двоє службовців і, показали директору посвідчення КДБ і  почали розпитувати про незнайомця. За їхніми словами, слідкували чекісти за «кореспондентом» від самої Москви. Ще запитували, чи нічого не зникло зі школи. Уважно оглянувши всю будівлю, В’ячеслав Петрович помітив, що з пожежного щита зник лом. Варто відмітити, що під будинком знаходиться  велике підземелля. Масивні стелі, сирість і темрява дихали середньовіччям. Вниз до підземелля веде багато сходинок, що повертають різко вліво, в саме підземелля. Спустившись у підвал, виявили з правого боку вибиту квадратну нішу. На сходах лежали розбитий дерев’яний ящик, лом, побита цегла і яєчна шкаралупа. Чи були там скарби, чи якісь важливі документи – невідомо. Але цілком ймовірно, що навідувався по них один із нащадків Горенштейна. Можливо, він і не все прихопив із собою, адже будинки зазвичай краще, ніж люди, приховують у своїх стінах таємниці.

Будинок став осередком чималої садиби. Неподалік знаходився  розкішний фруктовий сад. У цьому рукотворному оазисі милували зір яблуні, груші, вишні, горіхи, черемха, бузок і велика кількість прекрасних квітів, що створювали казковий аромат. Ніхто з місцевих жителів навіть у думці не мав їх нівечити чи рвати на продаж. Розкішний сад спочатку належав Горенштейну, а згодом власник передав його у власність міста.

На ті часи Нафтула Герарійович Горенштейн вважався найзаможнішою людиною в місті. Статки сягали мільйонів карбованців, сьогодні сміливо можна було б назвати олігархом. У товщі років загубилося від нас те, якою був людиною, доброю чи злою, м’якою чи черствою, зрозуміло лише, що людина шляхетна та освідчена для свого часу. Горенштейну належав найпотужніший у повіті шкіряний завод, розташований на хуторі Сухарка. На заводі працював 41 робітник, в тому числі 30  працівників були місцевими. Керував заводом Фром Юзефович Кац. Чинбарський промисел у місті вважався традиційним. У залежності від технологічної вичинки виготовляли різні види шкіри: хром, юхта, шевро, підкова та інші. Також Горенштейн володів дубомельним млином, що переробляв кору для потреб шкіряного заводу. Млин був паровий, працювало на ньому 5 робітників. 28 листопада 1892 року Нафтула Горенштейн відійшов у інші світи. Будинок дістався у спадок старшому сину Герарію.

В 1903 році Герарій Горенштейна  збудував суконну фабрику (де в радянські часи розташовувався крохмальний завод). На фабриці виготовляли грубошерсте сукно для масового продажу, а також попони і шинелі для військового відомства. На той час це було значне підприємство, де працювало більше 120 робітників. Частина робітників жила в гуртожитках-казармах безпосередньо на території заводу. Використовуючи дешеву сировину та робочу силу, Гурарій Горенштейн отримував великі прибутки. Робітники працювали по 12-14 годин на добу, одержуючи за це платню в 40-50 копійок. У лютому 1905 року робітники шкірзаводу Горенштейна застрайкували, змусивши власника підвищити платню. Управляючий суконною фабрикою проживав у одноповерховому будинку, що знаходився на початку Старокиївської вулиці й називався в народі “будинком Бубіса”.

За документальними  відомостями, в липні 1903 року засновано перший банк у Радомислі. Обіговий капітал становив 10000 рублів, частину яких вклав Горенштейн. У травні 1907 року в місті відкрився банк “Радомисльське товариство взаємного кредиту”. Засновниками банку були Маркус Горенштейн і Авербух (власник найбільшого в місті парового млина). Цей банк став найбільшим і найвідомішим у повіті. У місті від колишнього повітового Радомисля майже нічого не залишилось, але є казковий будинок. Сьогодні це – тихий свідок минулої епохи, архітектурна перлина й частина нашої історії. Радомишляни їздять по Європі дивлячись на їхню спадщину, а на свою спадщину байдуже!

Наш край найкращий, от тільки все дуже занедбане! Шкода! Усі ж захоплюються красою європейських містечок, де зберігають таку архітектуру. А нам хіба не можна так? Як на мене – цінність старовинної архітектури у Радомишлі мала б зростати зважаючи на те,  скільки її зразків зруйновано.

Олександр Пирогов – наш земляк, що відкриває минуле Радомишля

Джерело: Субота Онлайн

Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль