Петро Михайлович Кралюк, голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор і доктор філософських наук, приїздить до Житомира у п’ятницю, 7 жовтня. У Житомирі добре знають Петра Кралюка, як відомого історика, філософа, автора багатьох , тепер вже популярних книжок. Чергове своє дітище П.М.Кралюк презентуватиме у Житомирі. а книжка «Українці і поляки: 1000 років (не)порозуміння» вже встигла отримати схвальні відгуки у багатьох читачів. Ба більше, зважаючи на те, що вона вийшла друком лише наприкінці 2021 року, сьогодні вона користується популярністю у середовищі не лише науковців, а й, так би мовити, у рядах масового читача.
– Історія, історичні наративи, історична пам’ять та історична спадщина – це те, що має бути у центрі суспільної уваги у теперішній Україні, а тим паче – в Україні майбутнього, – каже П.М.Кралюк. – Не випадково, агресор, який захоплює українські території, запроваджує у містах та селах України свої освітянські порядки. Як тільки на загарбаній землі з’являється російський триколор, одразу туди завозяться російські підручники і навіть російські вчителі. Ворог чітко знає, що головне ідеологічне завдання у нашій боротьбі – позбавити українців історії. Вони зрештою цим і займалися більше трьох сотень років. Так, що перед нами надзвичайно потужний ідеологічний ворог, який атакує Україну із потужним багажем всіляких стереотипів, висновків та Ідеологем, які досі зберігаються у товщі українського суспільства.
- Ваше дослідження україно – польських стосунків у цьому плані також актуальне?
- Зрештою, будь-яке дослідження, яке зачіпає важливу, дуже драматичну сторінку в історії народів-сусідів, має дуже важливе значення. Українцям та полякам історія відвела надто відповідальну місію бути сусідами. Сьогодні ми бачимо, що стосунки Польщі та України випробовує величезна біда, яка впала на Україну. Загалом, нинішня ситуація і зокрема військова агресія з боку росії, має послужити великим імпульсом для істориків-дослідників. Ми зобов’ язані досліджувати усі сторінки і сторони нашого минулого. Не варто зациклюватися на трагедіях, катастрофах, поразках, які в історії української нації справді були. Проте були у нас і успіхи, були здобутки, були перемоги. І на цьому також варто зосередити суспільну увагу і створити трохи інший пласт історичної памяті. Адже хто насправді зробив найбільший внесок у розбудову та зміцнення росії, як імперії. На жаль, українці. Іван Мазепа, Кирило Розумовський, Феофан Прокопович – це тільки чільні прізвища українців, що допомагали і Петру І і Катерині ІІ зміцнювати росію. А скільки української крові (у прямому і переносному смислі) влилося у формування та розбудову Османської імперії. Це – також наші люди і наші генії.
- Наскільки багато сторінок, а можливо – й цілих епох, відрізків нашої історії ми маємо відкрити,дослідити і переосмислити?
- Насправді межі досконалості історичні дослідження не мають. Історія, як, власне і все гуманітарне знання – річ настільки багатогранна, що тут завжди роботи вистачатиме на всіх. Але, якщо до конкретних і першочергових завдань для українських істориків, то тут є періоди, які вимагають першочергової уваги, оскільки вони дуже вичерпно і яскраво показують суть імперства нашої агресивної сусідки. За різних влад, при різних вождях, у різних умовах росія завжди надто ревниво і дуже жорстоко ставилася до українців. Жодної дружби, а тим паче – рівноправного сусідства, між росіянами та українцями на рівні зносин держав ніколи не було. Особливо показовий у цьому сенсі період 1917-1921 років. Дуже важливо показати справжній зміст подій в Україні у період Другої світової війни. Нам раніше навязували вкрай примітивний міф про Велику Вітчизняну війну. І робили це тривалий час і мабуть тому – досягли цілком очевидних результатів. Ті радянські міфи про народ, який під егідою Комуністичної партії піднявся на боротьбу і переміг, досі не викорінені. Вони лише піддані сумніву. Але ж ми маємо розповісти про те, що тут, у нас, в Україні було. І тут у нас роботи – непочатий край. Рух антинацистського , антигітлерівського Опору, як такий, був на теренах України надзвичайно строкатим явищем. І боротьба із загарбниками проходила не лише під червоним знаменом. Але про це досі немає суспільного стереотипу на рівні підвалин історичної памяті. Це робота держави, це відповідальність і звитяга дослідників історії і така ж точно відповідальна місія шкільного вчителя. Особливе значення має вивчення нашої Історії, нашої літератури, яка напрочуд талановита і багата іменами. Знову ж таки, коли ось зараз клекочуть дискусії навколо імені російського письменника Булгакова, варто подивитися, скільки насправді у спадщині російської літератури української складової. Візьміть, наприклад. одного із лавреатів Нобелівської премії Олександра Соженіцина. Напівукраїнець, який добре знав нашу мов у, послуговувався нею і його твори достатньо багаті і щедрі на персонажів українського походження. Причому, це не карикатурна присутність українців, як «вічних зрадників» чи колаборантів, якими хрестоматійно оснащений будь-який твір сучасних російських письменників.
Тому, якщо певним чином узагальнити цю частину нашої розмови, у нас вже сьогодні, а,тим паче – завтра, дуже багато відповідальної роботи. До речі, ми маємо зробити усі належні уроки хоча б із того тридцятиріччя, яке ми прожили у дуже складних умовах, припустившись маси помилок. Надалі такого права у нас просто не буде.
