Мало хто знає, що після Жовтневого перевороту 1917 року третім ленінським декретом — після декретів про мир та про землю — був прийнятий 26 жовтня 1917 року декрет про сухий закон. Водночас «сухий закон» проіснував недовго і був скасований більшовицькою владою. 26 серпня 1923 року ЦВК СРСР та РНК СРСР прийняли постанову про поновлення винокуріння та торгівлі спиртними напоями. За прізвищем голови РНК СРСР Олексія Рикова народ назвав нову горілку «риковка».
Водночас перший Кримінальний кодекс встановлював покарання за самогоноваріння — 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Радомисль був основним пунктом самогоноваріння, яким займалися в основному євреї. Всього в районі було відомо до 50 таємних горілчаних виробництв. Влада намагалася вжити всіх заходів для їх закриття.
Газета «Вісник київського губвиконкому», 1923 рік: «Кабак на дзвіниці. Радомисльським кримінальним розшуком виявлено на дзвіниці Троцької церкви самогон. Зазвичай, тут же група вірян і розпивала цей самогон».
З того часу з’явився відомий вислів: «Ти не бійся, п’янице, носа свого — він з нашим прапором кольору одного».
У 1967 році у місті побудували нове приміщення харчового комбінату із сучасним, на ті часи, устаткуванням. На підприємстві ввели в експлуатацію цех з переробки фруктів та ягід, де працювало 6 автоматичних пресів потужністю 4 тонни фруктів за зміну. Комбінат налагодив випуск продуктів харчування, безалкогольних напоїв — виготовляли лимонади різних марок — та плодово-ягідних вин із приємним смаком солодкості й свіжості.
Лише протягом 1970 року було виготовлено 43 тисячі декалітрів вина. У часи царської Росії винна продукція вимірювалася у відрах — 1 відро дорівнювало 12 літрам, у радянську пору — декалітрами, що дорівнювало 860 тисячам півлітрових пляшок вина. За чотири місяці 1971 року виготовлено три тисячі декалітрів безалкогольних напоїв і 10 тисяч декалітрів виноградного та плодово-ягідного вина, що дорівнює 200 тисячам пляшок вина.
Харчовий комбінат почав випускати плодово-ягідне вино «Червоне місце» з присмаком солодкості й свіжості. Радомишляни відразу охрестили цей напій «чорнилом». На той час ходив такий жарт: «Якщо розбавити одну пляшку “чорнила” у відрі води, то можна отруїти сто негрів».
Есенцію спирту, що додавалася у вино, народ охрестив «чорна хмара», робітники безбожно крали її з комбінату та продавали шинкаркам. Притомні чоловіки з вишуканими манерами «чорну хмару» не вживали. Правду кажуть: «На колір і смак товариш не всяк».
У різні періоди харчокомбінат налагодив випуск плодово-ягідних вин: «Біле міцне» — по-народному «Біомецин», «Золота осінь» — «Зося», «Оксамитова ніч», «Полуничне», «Солнцедар». Півлітрова скляна пляшка коштувала усього 98 копійок.
Зважаючи на дешевизну, плодово-ягідні вина користувалися неабиякою популярністю серед усіх верств населення, особливо серед молоді. У передсвяткові та святкові дні городяни скуповували вина ящиками. Прощавай, печінка, але дешево.
Вечорами над Радомишлем лунала пісня «Від бутилки вина — не болить голова, а болить у того, хто не п’є нічого». Вино п’ється, місцеві веселяться — що ще потрібно?
Від залізничної станції Ірша відправлялися товарні вагони з винами «Червоне міцне» та «Біле міцне» у Заполяр’я. Експедитор, який супроводжував вагони, розповідав про свій досвід: «Коли потяг прибував у місце призначення — товарну станцію Мурманськ, до вагона підходили незнайомі, пристойно вбрані чоловіки і, посміхаючись, запитували: “Що, хитрі хохли, “чорнило” привезли з України?”».
Без зайвих слів розписувалися на накладній, ставили печатку, що товар отримали. Платили готівкою за всі вагони, у три-п’ять разів більше за собівартість вина. Фантастичні кошти на ті часи. Коли поверталися до Радомишля, ділилися грошовими знаками з керівництвом харчокомбінату, щоб керівництво направило з наступною партією.
Правда, один «порядний» експедитор, який любив хильнути чарку — а як же без цього, — на зворотному шляху умудрився пропити «ліві гроші» у ресторанах. Такий собі цікавий бізнес: вино — продав, гроші — пропив. Винятковий випадок.
У директора харчокомбінату відвисла щелепа, коли дізнався про випадок. Такого вчинку від надійної людини директор не міг передбачити. Далі справа техніки. Адміністрація харчокомбінату перевела «порядного» експедитора на роботу вантажником — у покарання за ганебний вчинок.
Варто зауважити: чому заробити всіх грошей не можна, а пропити всі можна??? Ото питаннячко.
Старожили згадують, що директор харчокомбінату Олександр Чорномор був на короткій нозі з вищими партійними бонзами міста. Брав на роботу п’яниць, від яких відцуралися всі, і жінок з кримінальним минулим. Казав, звісно, не проти того, що хтось випиває, але ж пити треба в належний час. І люди відроджувалися. Директор любив повторювати: «Без роботи немає життя, без роботи життя не цікаве і не корисне».
Взагалі у 60–80-ті роки легендарні радомишльські п’яниці пили все, що можна було дістати, і «все, що горить». У радянські часи і в роки Незалежної України одеколон, насамперед «Тройний», вживали люди, які опинилися на соціальному узбіччі життя — в народі їх називають «бомжами».
Сучасна молодь навіть не уявляє, що одеколон вживали в основному під час тяжкого похмілля. У наші часи бомжі та бідний люд перейшли на чудодійну настоянку «Бояришник». Раніше називалася «Глоду настоянка» і виробляється в селі Станішівка Житомирської області. Лікарську настоянку можна вільно придбати за 17,5 грн за флакон у місцевих аптеках.
У народі настоянки називають «фанфуриками». Дехто з п’яниць розбавляє фанфурики водою, і з цього виходить «легкий коньяк» — первісний спосіб вживання напою. Якщо коротенько — то винос мозку. Придумали навіть тост: «Не подумай, Боже, за похмілля, а прими за ліки».
Поважні та порядні люди з розумними обличчями не вживають «фанфурики», але коли настає скрута, провінційні «аристократи» не цураються похмелитися і спиртовими настоянками. Але без закуски — дуже важко.
Пересічні громадяни вживали державну горілку, яка дивувала своєю дешевизною: пляшка горілки коштувала 3 крб. 62 коп. Чому така різниця? Якщо вип’є багатий, впливовий чоловік, то люди кажуть — він просто розслабився. Якщо пересічний громадянин вип’є, відразу всі кажуть — це той алкоголік пустий. А в обох голова болить однаково.
Радомишльські старожили пам’ятають, що у середині 60-х років минулого століття півлітрова пляшка горілки коштувала 2 крб. 40 коп. Український парадокс: горілка гірка, вино солодке, помідори зелені, капуста кисла. А після цього обличчя задоволене.
Фото надала Євгенія Василівна Оржехівська
Слід зазначити, що спиртні напої вживали не лише прості громадяни, але й люди з вищою освітою і навіть керівники міста та району. Дехто з партійного керівництва добряче закидав за комір.
Комуністичні партійні бюрократи разом із гостями з обласного Житомира чи республіканського Києва засідали у ресторані на другому поверсі, в окремому залі під назвою «Банкетний». Постійні відвідувачі залу «Банкетний» вживали не лише горілку та радомишльське пиво, а й імпортні вина та коньяки, яких не було у вільному продажі у магазинах.
Райкомівські водії на службових автомобілях розвозили «п’яних як чип» керівників по домівках. Свідомі «професійні революціонери» будували комунізм чи робили вигляд, що будують між застіллями. Багато хто з них казав, що працювати потрібно не лише головою, але й печінкою.
У такий спосіб райкомівські комуністи духовно «збагачувалися». Було б дивно, якщо партійні справи йшли інакше. Так траплялося, що «слуги народу» вживали горілки більше, ніж простий люд. Все людське партійному керівництву також притаманне. Партійні районні функціонери отримували в нагороду за свої заслуги колишні шляхетські маєтки, ті, хто рангом нижче, — квартири у «хрущовках» з усіма зручностями.
Деякі з радомишльських лікарів, фельдшерів та зубників також полюбляли випити. Зокрема — «вмазати» коньячку, як і усі творчі й інтелігентні люди. Огірочки порізати — та чарочці врізати. На похмілля, щоб тримати себе у тонусі, вживали медичний спирт.
Дехто з лікарів спивався до тремтіння в руках. Але з лікарні не звільняли, тримали як першокласних фахівців. Це щира правда. Особливо відмітилися хірург з лікарні села Леніно — зараз Ставки. — Авт. — Володимир Сапотинський та дитячий лікар міської лікарні Олександр Прокопович Безсудний.
Час від часу лікарі вирушали лікуватися до своїх колег Звоннікова та Борецького до обласного наркологічного диспансеру в Житомирі. Лікарів по блату «підігрівали». Нижче того місця, де спина закінчує свою назву, обласні лікарі вшивали чоловікам так звану «торпеду».
Це була крайня міра для тих, що п’ють «як коні». Якщо після цього людина вживала хоча б 100 грамів алкоголю, її очікувала тривала і болісна смерть. Друзі після повернення додому довго не трималися. Через деякий час безболісно скальпелем вирізали один у одного «торпеди». Пиятика продовжувалася з новою силою.
Питання до вірменського радіо: «Чому лікарський хрест червоний, а ветеринарний синій?» Відповідь: «Тому, що людські лікарі п’ють до покрасніння, а кінські лікарі — до посиніння».
Відомий далеко за межами Радомишля керівник з великої літери, головний механік заводу капронових виробів «Алмаз» Валерій Бернацький, запроваджував на виробництві десятки раціоналізаторських пропозицій, спрямованих на механізацію праці робітників заводу, зниження собівартості продукції.
Валерій мав надзвичайну працездатність. Інколи здавалося, що чоловік взагалі не відпочиває: постійно у русі, завжди у клопотах. Полагодити верстат чи робочу лінію, крім Валерія, ніхто не міг. Заслужений раціоналізатор України потрапив під вплив «зеленого змія».
Коли Валерій починав запивати, керівництво відправляло у місячну оплачувану відпустку. Золоті руки. Валерій Бернацький працював добре, але і вживав горілки за трьох. Вийшовши з алкогольного туману, у тверезому стані приступав до роботи.
Одного разу його направили до Києва у відрядження. У столиці десь ковтнув оковитої, запізнився на останній рейсовий автобус до Радомишля. Неподалік автостанції «Дачна», на трасі Київ — Житомир, намагався зупинити «попутку», але на п’яну руку потрапив під колеса автівки.
Спивалися деякі освітяни. Олексій Гуляєв — учитель фізики, який спромігся пропити автомобіль «Тойота» та батьківський будинок і п’яний замерз під чужим плотом. Олександр Йолкін — учитель фізкультури, людина добрішої душі, та інші.
Від більшості педагогів Анатолій Петрович Аксьонкін відрізнявся своїм колоритом, викладав англійську мову у багатьох школах міста. Школярі надзвичайно любили його, оскільки до всіх учнів виявляв виняткову лояльність і, незалежно від знань предмета, щоразу ставив позитивні оцінки.
Одного разу в школі №1 старшокласникам запропонували тему для твору: «Хто твій улюблений учитель?». Більшість учнів, на подив викладачів, написали, що улюблений педагог — Анатолій Петрович. Аксьонкін — єдиний у районі вчитель, кандидат педагогічних наук, до речі, й до сьогодні.
У молоді роки парубок пережив нерозділене кохання до однієї особи Алли Л., про яку завжди ніжно відгукувався. Анатолій Петрович вважав, що жінка не відповіла на почуття через фізичну ваду — був кульгавим. Учитель довго страждав від своєї ніяковості, свого уявного потворства, своєї сором’язливості та безнадійного кохання.
У людей зі зламаною долею життя тяжке. Життєві негаразди надломили педагога, відтак почав прикладатися до чарки.
Учитель завжди ходив з великим шкіряним імпортним портфелем, що напідпитку інколи губив. Але щиросердні радомишляни знаходили і завжди повертали. Учитель наливав у стакан трішки коньяку і на дві третини розбавляв водою. Пив не поспішаючи, потім готував другу порцію — і цього було достатньо.
Але якщо продовжував пити, то швидко п’янів і змінювався на очах. Однак ніколи не ставав агресивним, а просто вкладався спати. Ні від п’яного, ні від тверезого я ніколи не чув від нього грубого чи брутального слова.
Учитель часто хворів і лікувався, бо палив так багато, що лікарі взагалі не розуміли, як він тримається. Алкоголізм учителя був самогубством, бо й інколи говорив: «Це найбільш легкий спосіб звести рахунки з життям». Але доля вирішила по-іншому. Анатолій Петрович помер взимку на порозі власного будинку.
«Співпляшники» постійно споювали багатьох інтелігентів — пиячили за їхній же рахунок. Алкогольна залежність розвивалася стрімко, адже всюди їх чекали «друзяки», а точніше — товариші по чарці.
Багато хто у стані сп’яніння роздарював своїм друзям коштовні речі, на ранок жалкували про це. Але повернути назад ніхто не наважувався. Алкоголізм призводить, певним чином, до роздвоєння особистості. У людині живуть одночасно дві особи. Одна щедра та розгульна, як і всі п’яниці, а інша — скнара, що рахує кожну копійку.
Вони не розуміли, що всі так звані «друзі» — звичайні паразити та дармоїди, яким, за великим рахунком, немає до них справи. Людина довіряє свої внутрішні переживання товаришу по чарці, який відразу біжить ділитися почутим з іншими людьми, насміхаючись та зловтішаючись.
Як це не було банально, але багатьох до смерті довели оті «товариші». У кожного з нас є такі знайомі! Понтів багато! … А дупа гола!
Президія ВР СРСР 16 травня 1985 року видала указ «Про посилення боротьби з пияцтвом та алкоголізмом». Слідом за ним повсюдно активізувався рух за тверезість. У місті теж утворилися «спілки тверезості».
Лектори, переважно з обласного Житомира, їздили по підприємствах міста та району з лекціями про шкоду алкоголізму. Супутником агітатора називали штопор. Бо після кожної лекції керівництво підприємства влаштовувало банкет, і штопором, який був у агітатора, відкорковували пляшки з вином.
З вуст деяких лекторів лунало гасло: «Палиш, п’єш вино і пиво — ти посібник Тель-Авіву». Приїжджим агітаторам здавалося, що вони вміло їздять по вухах городян. Усі намагання жалюгідних брехунів-агітаторів змінити радомишлян накрилися «мідним тазом».
Як стверджує народна мудрість: «П’яниці нам не друзі, але й не вороги». Втім і сьогодні трапляються гучні зібрання ура-патріотів, після яких багато хто напивається до ганебного стану і починає лаяти жидів та владу. Але ж не жиди горілку силою у горлянку патріотам заливають. Самі п’єте. Ганебно.
З початком Горбачовської антиалкогольної кампанії рух за тверезість у місті активізувався. Горілку тоді заборонили, під час весілля на столах замість вина стояли соки і торти, а музиканти грали весілля, як похорони, бо на тверезу голову гості танцювати не хотіли.
На тлі перебудовчої боротьби з пияцтвом недолугі райкомівські комсомольці влаштовували у місті показові «безалкогольні весілля». Перше безалкогольне весілля святкував у місцевому ресторані наречений Ігор Шахман.
Перебудова не вплинула на список меню у ресторані. Навіть горбачовська антиалкогольна кампанія була не в указ. Хоча була спроба ввести «сухий закон». На першому безалкогольному весіллі подавали лише шампанське.
Після першої чарки замість звичного пожвавлення настала оглушлива тиша — лише дзвін столових приборів. Атмосфера в залі нагрівалася. Дехто з гостей неголосно промовляв: «Не послать би нам гінця за пляшкою міцного винця?»
Мабуть, наречений перелякався, що свято не вдасться, і розпорядився, щоб подали в чайниках міцніші напої. Гості аж зітхнули з полегшенням, застільники весело загомоніли. На тому тлі, вірогідно, й з’явився вислів: «Хто не курить і не п’є, той здоровеньким помре».
У сучасних реаліях, за будь-якої нагоди залишайтеся у доброму гуморі.
Фото автора
У ту пору у місті ввели карткову систему на горілку — дві пляшки у руки на місяць. Навряд чи у когось із жителів Радомишля зберігся хоча б один талон на горілку. Звичайній людині у життєвих справах без півлітра не обійтися.
У ті часи казали: «Шампанське думає, що воно — свято, а горілка знає, що таке життя». Свободи було хоч залийся, інформації безліч, а за горілкою стояли величезні черги у вино-горілчаний відділ радомишльського гастроному і спеціалізованого магазину «Горілка», який містився по вулиці Леніна — зараз вул. Мала Житомирська, №4. — Авт.
У результаті «горбачовської» антиалкогольної кампанії держава недорахувалася 70 млрд карбованців, що призвело до розбалансування бюджету і стало одним із факторів розпаду СРСР. По факту це була наша спільна держава, спадщину якої ми проживаємо до сьогоднішнього дня.
Історія — давно вже процес взаємодії істориків та фактів, тим більше, що у зламні моменти долі держав істориками стають майже всі. Але хіба є у кого-небудь монополія на історичну правду?
З усім хорошим чи поганим минуле стало частиною нашого життя. Відмова від правдивої історії й пам’яті не скасовує того, що було. Не можна нічого забувати, як і неможливо щось повернути. Якою б не була пам’ять про минуле, вона не повинна затьмарювати розум і погляд, спрямовані у майбутнє.
Фото із архіву автора
Від чайної проти пияцтва до магазину одягу: дивовижна історія будинку №3 у Радомишлі
На початку ХХ століття у Радомишлі діяла народна чайна, де пропагували тверезість, проводили лекції, читання та вистави.
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов
