Про що мріє майже кожен чоловік у спекотний (і не тільки) день? Звичайно, про золотистий, гіркуватий з білою шапкою напій. Чим би не займався, будь то селянин, робітник, чиновник, бізнесмен. Тільки про пиво кажуть, що створене для прислуги та королів.
Пиво – чисто чоловічий напій, хоч і європейський. Смак пива залежить від багатьох чинників: розчинності води, виду солоду, технології і дріжджів. Спеціалісти стверджують, якщо напій споживати помірно, то зможе принести користь для здоров’я, попередити серцевий напад і шкіряні захворювання. Для багатьох поціновувачів пива важливо в що розлито: в пляшки, діжки.
На жаль, для тих, хто вживає пиво під зав’язку, воно є джерелом серйозних проблем. У мене є звичка пити пиво, говорять деякі чоловіки. Ондо під забором валяються алкоголіки, а я не п’яниця. Так у мене є звичка пити пиво,- це реальна проблема, вона приходить далеко не до всіх.
В останні роки поступило в продаж безалкогольне пиво. Купив, випив, а згодом задумуєшся: «А навіщо?».
Кухоль пива коштував 24 копійки
Якою дивною і цікавою була епоха 70-90 років минулого століття! В тому, що Радомишльське пиво – найкраще в світі, ніхто не сумнівався, а те, що було найдешевше, якось не звертали уваги. В той час, радянський «дерев’яний» карбованець був повноцінним, кухоль пива в місті коштував 24 копійки.
За своїми смаковими властивостями пиво місцевого пивзаводу значно переважало продукцію інших заводів. В різні часи директорами заводів були: Баранівський, Чудаковський, Маньківський, Осадчий, І.М. Романчук, П.Й.Ткачук, П.К.Миколайчук, В. Лихогляд.
Найвідомішими пивницями міста були «Верхня» і «Нижня» їдальні, ресторан, їдальня «Сільхозтехніки», павільйон тьоті Груні в місцевому парку. Вживали в місті пиво із скляних високих кухлів, а деякі гурмани із пляшок, обов’язково охолоджене.
Продавчині в білих халатах торгували пивом з великих, дубових бочок із залізними обручами. Пивні бочки місцеві умільці-бондарі виготовляли в столярному цеху пивзаводу. Пам’ятаю багатогранний смак бочкового пива, який вирізнявся духмяним, трохи пряним ароматом і нагадував смак житнього пива.
Радомишляни любили життя і вміли жити та веселитись. Як організувати і провести свято, щоб не було тяжко і прикро, містяни знали добре і відривалися по повній програмі. Варто зауважити, що в спекотні дні для місцевих чоловіків ці торгівельні заклади були справжнім пивним святом.
Городяни отримували задоволення від процесу вживання пива. За кілька століть виготовлення у Радомислі пива, воно не втратило своєї популярності, стало немовби частиною культури міста.
На фото праворуч Олексій Волотовський з друзями.
Фото Віктора Кушніренка
«Голубий Дунай» і тьотя Груня
В місті довгий час існувала традиція приходити відпочивати в міському парку сім’ями, з дітьми, товаришами, сусідами. Важливе місце в ті часи займало живе і тепле спілкування городян, обмін місцевими новинами і звичайно плітками. Не обходилось без сварок, проте доброзичливості було більше ніж в сучасних реаліях.
Відмічали свята, які переходили в масові гуляння. Колись тут кипіло життя. В затишному куточку відпочинку працювали каруселі, тир, на стадіоні проводилися різноманітні спортивні змагання. Вечорами на танцювальному майданчику грав вокально-інструментальний ансамбль.
Праворуч від центральної алеї знаходився яскраво розмальований синьою фарбою павільйон, який в народі називали «голубий Дунай». Дерев’яний торгівельний заклад був побудований у 1957 році. В павільйоні господарювала тьотя Груня. Варто відмітити, Груня Степанівна – колоритна фігура, жінку знали майже всі мешканці міста.
Неподалік торгівельного закладу завжди знаходилось юрба людей і стояла велика черга. Вистояти в черзі, потрібно було мати купу нервів. Столики біля павільйону були зайняті любителями пива, а кому не вистачало місця, вмощувались на траві, тримаючи кухоль з пінною рідиною.
Дружинам не потрібно було довго розшукувати своїх чоловіків бо знали, що обов’язково знайдуть неподалік закладу Груні. Популярність жінка здобула у відомому павільйоні і жвавій мові, готова будь-якої миті відмочити нову хохму. Груня так уміла сипати дотепами, що продаж перетворювався на справжню виставу.
1982 рік. Фото автора. Колоризація Павла Тужика
Такого жіночого імені (Груня) в українській мові не існує. Існують імена Агрипина, Горпина. За легендою основоположник цього роду народився вперед ногами, звідти дістав своє ім’я (гр.аgreuo – схоплювати, і pous – нога).
Завжди цікавило звідки таке незвичайне ім’я. Довелось якось ремонтувати телевізор у Груні Степанівни, яка проживала по вулиці Леніна (рішенням Радомишльської міської ради №261, 7 грудня 1995 року вулиці повернуто історичну назву вул. Мала Житомирська.-Авт.), наважився і запитав.
Жінка розповіла, що народилася ще в царські часи в містечку Грунь, Зіньковецького повіту на Полтавщині, а чому батьки дали таке ім’я не розуміла все життя. Та те, що ім’я пов’язане з містечком – немає ніяких сумнівів.
«Моргни разів зо три і скажи “нуль, нуль, сім”»
Михайло Ревенко вважався в місті людиною унікальною. Багато років керував районним Будинком культури, постійно виступав з гумористичними програмами, мав природний дар гумором піднімати людям настрій. Вважався великим жартівником, як кажуть пересмішником. А скільки вигадок розквітло на різноманітних урочистостях?
Якось, на шляху додому, зустрів знайомого Данила. Поручкались. Поскаржився Данило, що хильнув вина й оце б пивця не завадило, та грошей не вистачає.
На що Ревенко відповів: «У тебе, що Данило вином пам’ять відбило? Ходи хутчіш до Груні, у неї мій рахунок відкритий. Моргни разів зо три і скажи «нуль, нуль, сім». Хай тобі пару кухлів наллє за мій рахунок».
Говорив настільки переконливо, що наївний Данило повірив і не гаючи часу побіг до парку. Біля павільйону стояла велика черга за пивом. Данило терпляче вистояв у черзі близько години й наблизившись до Груні став підморгувати та бубоніти, «нуль, нуль, сім».
«Що ти хочеш Данило?» – запитала.
«Так Ревенко казав, щоб ви налили за його рахунок пару кухлів пива».
При цих словах очі у Груні стали совиними від подиву.
– От сатанюка! Треба ж таке вигадати – й нумо у сміх.
– А я й повірив – захитав головою Данило й сам розреготався.
Ну, скажіть, хіба не витівник. Черга покотилась зі сміху. Після такого ганебного випадку ще довго бідного Данила знайомі запитували, який пароль у Груні, щоб на халяву випити пива.
З Радомишльського народного гумору
– Все, не можу більше пити,
Коле у печінці…
– То давай іще хильнемо
Хоч по половинці!
– Ні, не хочу,
– Ой біда! Що ж тепер робити?
– Піди візьми кухоль пива,
Буду пиво пити
– Але ж пиво б’є по нирках!
– Ну, та хто ж цього не зна
Але нирок дві в людини
А печінка лиш одна!
«Пиво для Гриші без черги»
18 лютого 1954 року відкрили районний Будинок культури. Щосуботи та неділі проводилися танці, грав вокально-інструментальний ансамбль.
Восени і взимку Груня Степанівна торгувала пивом в буфеті районного Будинку культури. Варто нагадати, що танці відвідували люди різних вікових категорій, а не лише молодь. Звичайно, за пивом завжди шикувалась велика черга.
Витренувані у хронічних чергах городяни намагалися бути першими у всіх випадках: у крамницях, у лікарів, перед касою кінотеатру, за звичкою – скрізь. Спішили і тут, щоб швидше скуштувати бурштинного напою.
Цікаву історію розповів Григорій Шкідченко, який з друзями в молоді роки відвідував танці. При вході в буфет, не звертаючи увагу на чергу, Гриша та хтось із друзів вигукував: «Пиво для Гриші без черги».
На запитання і докори відвідувачів, чому без черги, тьотя Груня лаконічно відповідала: «Ви що, не бачите, що Гриша бажає пива». Задовільнившись такою незвичайною відповіддю люди в черзі замовкали.
Справа в тому, що рідний дядько Петро одружений з Грунею Степанівною. Про цей факт мало хто знав, бо дядько уродженець Борщева.
Одного разу до танцювальної зали прибіг його товариш Холя (Леонід Березовський) і з хвилюванням у голосі, розповів, що пароль не працює. Груня Степанівна не хотіла продавати пиво не лише без черги, а і в черзі. Лише запитала: «А де Гриша?».
З’ясувалось, що Холя назвав Груню Степанівну бабою. В той час жінка вже була і похилого віку, жіноче серце не витримало, образилась і навідріз відмовилась продавати Холі цей благородний напій.
До одинадцятої години Гриша умовляв і просив пробачення за товариша, поки Грунине серденько не розтануло і продала кілька кухлів пива.
Фірмовим висловом продавчині було «вийди з буфета», що означало крайню ступінь невдоволення поведінкою клієнта. Як правило, той кого стосувався вислів, одразу ж притихав.
Як не здавалося дивним, що гостинну продавчиню пива боялися, просто дуже поважали і поважали всі без винятку. Сьогодні люди старшого покоління з певною ностальгією згадують свої молоді роки.
Вже після смерті радомишльської легенди злі язики розпускали чутки, що секрет популярності криється в тому, що жінка таємно приторговувала вином «Біле міцне», «Золота осінь», «Сонцедар» виробництва місцевого хлібокомбінату та горілкою на розлив за ресторанними цінами.
Такрж популярним напоєм був «Портвейн», вино лагідно називали «парфюша». Щоб ніхто не здогадався для своїх постійних клієнтів кодовим висловом було «мені як завжди».
Втім старожили клятвено запевняють, що такого не було, чи затято відмовчуються. Може не хочуть руйнувати образ Груні. А може, це справді вигадки заздрісників – принаймні немає жодних зафіксованих фактів щодо нелегальної торгівлі спиртними напоями у відомому павільйоні.
Автор щиро вдячний керівниці відділу культури та туризму Радомишльської міської ради Ірині Леонідівні Жирук за допомогу в пошуках радомишльської старовини.
«Світ тримається на диваках»: архівна розмова з дослідником Радомишля Олександром Пироговим
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
