Україна

“Не втримався на драбині й упав на каміння. Хлопці побилися об заклад, скільки швів мені накладуть”

У в’єтнамській мові зміст слова передають інтонацією

Мене Схід завжди більше цікавив, ніж Захід. Він гармонійніший. Там є порядок, дисципліна й водночас – внутрішня свобода. Захід – це лише раціоналізм.

В університеті вибрав курс вивчення в’єтнамської. Цікава мова, граматично не важка, але найтональніша у світі. Зміст слова передається не лише звуком, але й інтонацією. У групі були п’ятеро студентів. Я свого часу відвідував музичну школу, мав натреноване вухо, тому навчання давалося легше. Коли починав учити мову, то від широкого діапазону звуків перевантажив зв’язки і втратив голос на кілька днів.


Сергій ПИЛИПЧУК, 51 рік, мандрівник, сходознавець, перекладач. Народився 19 серпня 1969-го в Калинівці на Вінниччині. Мати працювала музичним керівником у дитячому садку, батько був робітником. Вчився в Рязанському училищі Повітряно-десантних військ. Два роки служив в армії. Закінчив факультет сходознавства Московського державного університету імені Михайла Ломоносова. ”Сходознавці стають дипломатами, вченими або волоцюгами. Я не люблю прив’язаності, тому вибрав останнє”. Працював перекладачем у проєкті з демонтажу шахтних пускових установок ракетної бази в Хмельницькому. 2004 року емігрував у Канаду. Змінив 15 професій, переважно робітничого профілю. Володіє англійською, німецькою, французькою, іспанською, італійською, в’єтнамською та російською мовами. Відвідав понад 20 країн. Захоплюється велоспортом, боксом, тенісом, гірськими лижами. Одружений. Має доньку 13-річну Олену. Живе на два міста – в канадському Едмонтоні та в Калинівці на Вінниччині
Після навчання міг залишитися в Москві. Пропонували роботу в міністерстві зовнішньоекономічних зв’язків Росії. Але тоді Україна стала незалежною – і я захотів повернутися.

Працював перекладачем на Хмельниччині. Там американці демонтували шахтні пускові установки. Платили непогано, однак менше, ніж було потрібно, – на українських працівниках економили. Мені це не подобалося. Сказав топменеджеру, що нас потрібно поважати й доплачувати, але реакції не було. Подав у суд. Перший етап виграв. Майже 70 інших українських працівників зацікавилися справою. Але потім приїхав представник фірми та поставив умову: або відмовляємося від позовів, або залишаємо роботу. Всі, крім мене та ще одного колеги, вибрали перше. Хотіли не справедливості, а грошей. Розчарувався в українцях.

Для еміграції вибрав Канаду. Там відносно легко отримати резидентство, якщо знаєш мову і маєш освіту. Люди потрібні, адже територія величезна.

Я не цурався фізичної праці. Це завжди мені було цікаво з точки зору пізнання себе і світу. Перепробував близько 15 професій задля нового досвіду.

Адаптуватися до Канади було непросто. Перше враження – це ейфорія. Я люблю спорт, а там усюди тенісні корти, басейни. Все або безкоштовно, або за доступною ціною. Можна заробити непогані гроші. Але почуваєшся чужим. Із цим було важче впоратися, ніж з армійськими випробуваннями, коли не висипаєшся, постійно голодний і щодня маєш велике фізичне навантаження.

Працював на будівництві у бригаді з канадцями. Був випадок, коли один тримав драбину, а я поліз нагору. Не втримався й упав на всипану камінням землю. Розсік голову. “Швидка” забрала в лікарню. Потім дізнався, що хлопці побилися об заклад, скільки швів мені накладуть.

Працював на фабриці зі збирання меблів. За пів року покинув роботу й почав мандрувати. Так роблю постійно. Маю невелику квартиру, яку нескладно утримувати. Канадці цього не розуміють, у них певна соціальна запрограмованість – займаєшся роботою, цікавишся кар’єрним зростанням, купуєш нерухоме майно. Я не впрігся в цю схему. Для мене персональна свобода важливіша за матеріальні блага. Життя сприймаю як гру, а не обов’язок. Важливо займатися тим, що приносить радість.

Був період, коли шукав екстриму. Захоплювався велоподорожами, моржуванням, сплавлявся річкою на катамарані. Коли працював у Хмельницькому, міг поїхати до Калинівки на роликах. Це більш як 130 кілометрів.

У Канаді грав у настільний теніс із філіппінцем. Запропонував: хто програє – йде обтиратися снігом. А він же не звик, холоду боїться. Але врешті привчив його. Розповідав, що після того п’ять років продовжував обтиратися.

Деякий час жив у невеликому гірському містечку в Канаді. Був вражений, що місцеві навіть на власних автомобілях пишуть Jumbo wild forever. Джамбо – це гора, завжди покрита снігом. Люди сподіваються, що вона залишиться в самобутньому вигляді. Коли одна корпорація захотіла збудувати там курорт, місцева громада не дозволила попри обіцяні робочі місця та інвестиції.

Сергій Пилипчук годує з пляшечки тигреня в зоопарку в Таїланді. Подорожував країною 2005 року
Щороку маю три-чотири подорожі. Це не так дорого, як здається.

Одна з найперших мандрівок була в Італію. Грошей мав небагато, тому кілька тижнів працював на виноградниках, ночував у скверах на лавках. Потім потягом поїхав у Францію. Це були романтика, свобода. Вдруге приїхав в Італію вже з Канади. Мав канадський паспорт, кредитну картку. Тоді вже були інші відчуття.

Люблю південно-східну Азію, де перетнулися кілька світових культур. Двічі бував у В’єтнамі, жив там кілька місяців. Перша подорож у цю країну спонукала писати щоденник. Це була внутрішня потреба, інакше не міг. На одному подиху написав 100 сторінок. Потім закинув цю справу, краще нехай весь досвід зберігається в мені.

У В’єтнамі застряв у джунглях. Піднявся на підйомнику на гору, де розташовані буддистські пам’ятки. Захопився краєвидом і пропустив час, коли вниз ішов останній підйомник. Монахи згодилися провести мене пів шляху назад. Далі спускався навпомацки, навкруги все шуміло й кишіло зміями. Трохи перехвилювався.

Приятель залишився у В’єтнамі. Викладає місцевим англійську. Пропонував і мені. Обдумую.

На Галапагоських островах люди радіють звичайнісіньким речам. Там побачив, як дорослі цибали по калюжах і тішилися дощем. Такого ні в Україні, ні в Канаді не побачиш.

Мрію побувати в королівстві Бутан. Вони охороняють себе від зовнішнього впливу, намагаються залишатись автентичними.

Вразила Японія. Якось стою на пероні й не можу розібратися, як їхати. Підійшла дівчина в уніформі. Запитала, куди потрібно дістатися. Раптом підхоплює мою важку сумку і біжить до місця зупинки потяга, який мені підходить. Намагався подякувати, але натомість почув слова вдячності за те, що дозволив їй мені допомогти.

Читав про експеримент: дітям з африканського племені сказали побавитись у гру. Вчений поставив перед ними кошик із фруктами – хто добіжить першим, той отримає все. Діти взялися за руки і пішли разом. Коли на­уковець поцікавився у старшого хлопчика, чому він не побіг першим, той відповів: “Обонато! Хіба може один бути щасливий, якщо всі інші сумні?” Слово “обонато” означає: “я існую, бо ми існуємо”. Цієї філософії нам бракує, як і європейським і північноамериканським країнам.

Щороку приїжджаю в Україну до рідних. Бачу більше добротних будинків, тротуарної плитки, автомобілів. Картинка покращується, але не зміст. Порядних людей стає менше. Під час помаранчевої революції я вірив у зміни. Їздив голосувати в Торонто. Українці можуть показати національну гордість під час революцій, але потім не знають, як дати їй раду.

Донька навчається в канадській школі з англомовними дітьми, але уроки їм викладають французькою. Запропонував їй рік повчитися в моїй рідній школі в Калинівці. Торік закінчила там сьомий клас. Для домашнього читання вибрала роман Кена Кізі “Пролітаючи над гніздом зозулі”. Переглянула й фільм Мілоша Формана. Про враження розповіла: “В’язниця, де був головний герой, це українська школа. Там всі дикі й нарвані. Натомість психлікарня, куди пізніше потрапив Мак­мерфі, це канадська школа. Бо всі поводяться, як зомбі. Передбачувані й нецікаві”.

Я змінив державу проживання, але не батьківщину. Нею залишається Україна. Як кажуть, хорошого мало, але кращої не знайдеш.

Схожі матеріали

Лютий 2024
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
26272829