Сьогодні картини Катерини Василівни Білокур відомі в усьому світі. Геніальна художниця, якою захоплювався Пабло Пікассо, народилася 1900 року в селі Богданівка, що на Київщині. Батько Василь Йосипович Білокур був заможною людиною, мав чимало орної землі, тримав худобу. Крім Каті, у сім’ї було двоє синів – Григорій та Павло.
У віці 6-7 років Катя навчилася читати. На сімейній раді вирішили не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли його. Мовляв, краще б щось корисне зробила.
Згодом, уже будучи дорослою, художниця згадувала: «Украла в матері кусочок білого полотна та взяла вуглину. І я намалюю з одного боку полотнини що-небудь, надивлюсь – намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю. А одного разу намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць. Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла вигадати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна. От мене на цьому вчинку й поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали та кинули в піч».
Катерина продовжувала малювати потайки від рідних, використовуючи для цього полотно та вугілля. Малювала декорації для драмгуртка, створеного сусідом і родичем Білокурів Микитою Тонконогом. Пізніше Катерина також грала на сцені цього театру. Згодом вона дізналася про Миргородський технікум художньої кераміки й вирушила до Миргорода, маючи при собі начерк дідівської хати з натури і копію якоїсь картини, виконані уже не на полотнині, а на спеціально для цього придбаному папері. У технікум Катерину не прийняли через відсутність документа про закінчення семирічки. Вражена відмовою, вона повернулася додому пішки.
Проте малювати не покидала й згодом почала відвідувати драматичний гурток, організований подружжям учителів Калитів. Батьки погодилися на участь доньки у виставах, але за умови, що драмгурток не заважатиме роботі по господарству. Згодом вона вирішила вступати до Київського театрального технікуму, проте через відсутність документа про закінчення семирічки їй і тут відмовили. У відчаї вона хотіла втопитися в річці. Однак її врятували, і після цього батько із прокльонами погодився на заняття доньки малювати.
Навесні 1940 року Катерина почула по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» і звернулася до співачки з листом, до якого додала малюнок калини на шматку полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями, вона звернулася в Центр народної творчості, після чого сюди надійшло розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами.
Згодом у Полтавському будинку народної творчості відкрилася персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміювали поїздкою до Москви, де вона відвідала Третьяковську галерею, Пушкінський музей.
Катерина Білокур стала членом Спілки художників України. Її роботи регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та ін. А картини «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були занесені до експозиції радянського мистецтва на міжнародній виставці в Парижі, де їх побачив Пабло Пікассо. «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б говорити про неї весь світ!» – сказав тоді Пабло, вражений її роботами.
Здебільшого Катерина Білокур малювала квіти, пейзажі та портрети. Улюбленими фарбами були ультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші та численніші роботи написані саме на синьому тлі. Спочатку Катерина Василівна писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалі вона перейшла на ґрунтоване полотно й олійні фарби. Як розріджувач їй слугувала лляна олія. Катерина Василівна сама робила пензлі з коров’ячої вовни, шерсті котів, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок. Саморобний пензлик був настільки тоненьким, що нагадував голку.
Після закінчення війни Білокури стали колгоспниками. 1948-го помер батько Василь Білокур. Катерина якийсь час жила із хворою матір’ю, а згодом до них переїхав брат Григорій із дружиною та 5-ма дітьми. У сім’ї почалися сварки. Навесні 1961 року Катерина дедалі більше стала скаржитися на біль у ногах та шлунку. На жаль, народна медицина не змогла допомогти. Смерть матері дуже підкосила художницю. І коли стало вкрай погано, її відвезли в районну лікарню. Лікарі зробили термінову операцію, яка, як не прикро, не змогла змінити ситуацію. Того ж дня художниця померла. Згодом у її хаті створили музей-садибу Катерини Білокур. І кожного року 9 червня в її рідному селі проводять міжрегіональний фестиваль народної творчості «Катеринина пісня».
