8 жовтня 1871 року народився легендарний борець Іван Піддубний. Майже сорок років його ім’я не зникало з афіш, а газети друкували його досягнення на перших шпальтах, називаючи “російським богатирем”. Та насправді він був українцем, відданим усім серцем рідній землі. Свої перемоги присвячував Україні й завжди молився за Батьківщину, виходячи на сцену.
Народився Іван на Полтавщині, в селі Красенівка. Предки Піддубних – козаки. У родині окрім Івана було ще двоє синів і три доньки. З юних років хлопець володів чималою силою – міг самотужки піднімати лантухи з зерном і кидати їх у віз. Вага одного такого мішка перевищувала 80 кілограмів. У 16 років із легкістю пригинав за роги корову до землі.
Сила хлопцеві передалася від батька Максима. Той одного разу на ярмарку купив чавунну ходову до воза, та її ще треба було на стару хуру закинути. Помічників не було, тож він самотужки тягнув ту покупку додому, ногу зламав, але не здався, так і доволік у двір.
Коли Іванові виповнилося 20, він подався на заробітки. Влаштувався вантажником у Севастопольському порту. Гнув спину по 16 годин на добу, але, здавалося, втоми ніколи не знав. Все жартував та підморгував. Слава про такого козака розлетілася по всьому кримському узбережжі.
Згодом, переїхавши до Феодосії, завів дружбу із двома парубками, які були завзятими атлетами та просто марили спортом. Вони й стали наполягати на тому, щоб Піддубний професійно зайнявся силовими вправами. І хоча Іван спочатку скептично ставився до цих розмов, та все ж таки погодився. Спонукою для цього стала прочитана автобіографія всесвітньо відомого атлета Карла Абса. Особливо ж уривок, в якому говорилося, що завдяки тренуванням тому вдалося збільшити силу втричі.
Відтоді Іван розпочинав свій день гімнастикою й вправами з гирями. 1897-го до Феодосії завітав відомий бродячий цирк Безкоровайного, основу якого складали атлети й борці. Родзинкою була боротьба – змагання на поясах.
Піддубний вирішив спробувати свої сили в цих боях і за два тижні не програв жодного поєдинку. Його залізна хватка й непохитність на ринзі дозволяли отримувати блискучі перемоги. Він зумів побороти навіть відомого Георга Луріха, який згодом стане чемпіоном світу з французької боротьби. Єдиний раз поєдинок закінчився внічию –суперником був Петро Янковський. А вага його була понад 10 пудів (163 кілограми).
Того ж року Піддубного взяли до трупи бродячого цирку. Він виступав на сцені як атлет із гирями та борець у двох видах – класичній французькій та російській боротьбі на поясах.
Трохи згодом Іван вже виступав в київському цирку Нікітіна, з яким гастролював містами України, Кавказу, Сибіру тощо.
У цирку він закохався в дівчину-гімнастку з трупи. Пара вже планувала весілля, але незадовго до призначеної дати мініатюрна Марійка зірвалася з-під самісінького куполу й розбилася. Іван ніяк не міг змиритися з утратою коханої. Зачинився й кілька місяців майже не виходив із дому. Хотів залишити все й податися світ за очі. Але друзі змогли достукатися до скам’янілого серця. Іван повернувся до виступів.
У Новоросійську трапився цікавий випадок – проти Івана на арену вийшов відомий шведський борець Андерсен. Не встигли глядачі змигнути оком, як українець підняв суперника над головою й поклав на лопатки. Публіка навіть вирішила, що швед просто піддався. Тому Іван, щоб не плямувати репутації, запропонував боротися заново. Андерсен погоджувався лише за однієї умови – Піддубний програє. Тут вже обурився Іван. Та дружина директора шапіто зі сльозами на очах умовляла поступитися тому триклятому іноземцеві, бо ж глядачі вимагатимуть повернення коштів за квитки, а це – банкрутство.
Робити було нічого – погодився. Швед пожвавішав, і вже смакуючи перемогу вийшов на ринг, але трапилося неочікуване – Іван схопив противника за пояс і неначе кошеня підняв високо над головою. А потім не згинаючи рук ліг на спину, а противника обережно поклав собі на груди. Публіка ошаліла від захвату, а засоромлений Андерсен тікав як заєць під геготіння глядачів.
Слава про Піддубного котилася всією імперією. Але в 1902 році Іван зневірився у професійному спорті й вирішив повернутися до Феодосії, щоб знову стати до роботи ватажником. Однак надійшов лист від Петербурзького спортивного товариства, в якому йому запропонували представити в Парижі Російську імперію. Це були змагання на звання чемпіона світу з французької боротьби 1903 року.
Тренером Піддубного став старий-борець професіонал Ейжен, який володів всіма тонкощами французької боротьби.
На чемпіонат прибуло чимало силачів. Система турніру була такою: хто хоч раз програв – вибуває. Іван здобув 11 перемог поспіль. Зійшовшись із французом Раулем Буше, українець почав свій наступ. Але всі атаки зривалися. Іван здогадався – суперник змазався жиром, а за правилами це категорично заборонялося. Тож Буше витерли насухо, але як тільки він починав пітніти, то олія проступала й тіло ставало слизьким. Судді зарахували Піддубному програш і той вибув із гри. Зал зустрів абсолютним мовчанням “перемогу” француза.
Сам Іван був розчавлений. Вирішив усе покинути й втекти у село…
Попереду ще будуть перемоги і поразки, зрада і кохання, слава і забуття.
Іван Піддубний: Найбільша гордість і любов – це Україна, що ж іще!
Після поразки у Парижі, Іван Піддубний всерйоз вирішив покинути спорт. І лише друзі вмовили відмовитися від цього наміру. Повернувшись додому, взяв участь у Московському чемпіонаті. Там він без зусиль переміг своїх суперників. За рік після паризької поразки Іван знову зустрівся з Буше. Цього разу француз не вистояв і опинився на лопатках.
І знову Париж і чемпіонат світу. 140 найсильніших борців. І знову всі супротивники на підлозі. Залишився лише один – Йєс Педерсен, боєць із Данії. Міжнародна комісія вважала його фаворитом змагань. Тож коли борці зійшлися на ринзі, всі були впевнені – данець переможе. Але українець перехитрив Йєса. Відхилившись назад і ніби падаючи, потягнув суперника за собою. У момент падіння підім’яв Педерсена під себе й поклав на лопатки. Падіння данця було настільки сильним, що він так і залишився лежати на ринзі, навіть коли Іван його відпустив.
Піддубного нагородили дипломом і вшанували званням чемпіона світу 1905 року, а ще нагородили грошовою премією у 10 тисяч франків.
Перемога українця стала справжньою сенсацією в історії спорту. Перші шпальти газет рясніли світлинами й патетичними статтями. Його запрошували різні країни: Італія, Франція, Німеччина – всюди, де Піддубний виступав, він був найкращий – переможець переможців. Він мав не лише величезну силу, а й швидку реакцію, бачив слабкі сторони суперника.
Дотримувався здорового способу життя, ніколи не вживав спиртного, не курив. Щоденно займався гімнастикою, обливався холодною водою й обов’язково – тривалі прогулянки на свіжому повітрі, за будь-якої погоди.
Завершивши кар’єру, Піддубний повернувся до рідної Полтавщини. На свої гонорари, а вони були найвищими в Європі, купив величезний маєток.
У 1910-му Іван одружився. Його обраницею стала Ніна Квітка-Фоменко. Щасливий у сімейному житті, кілька років не виходив на ринг. Але спорт постійно манив Піддубного. Тож коли атлета запросили до Петроградського цирку, він залюбки погодився. Було це вже після більшовицького перевороту. Але роки, проведені без змагань, далися взнаки. Він втратив форму і хоча був ще дуже сильним, та легкість і спритність десь ділась.
А тут ще й дружина утнула. Після 10 років заміжжя кинула спортсмена та й потеліпалась у світи за іншим мужчиною. Іван переживав цей розрив дуже тяжко. Та нічим уже зарадити не зміг. Поринув у тренування й виступи.
За два роки, у Ростові-на-Дону, Іван познайомився із Марією Машоніною. Жінка, вдовиця, працювала в пекарні. Їй дуже сподобався Піддубний. І зрештою пара вирішила одружитися. Але для нового життя потрібні гроші. Тому атлет вирушив на гастролі до Німеччини. Цілий рік трудився спортсмен на ринзі, але гонорари вже були не ті, й коштів на безбідне існування не вистачало.
У 1925-му Іван вирушив шукати заробітку за океаном. Але в Сполучених Штатах Америки був інший вид двоборства. У них це називалося вільна боротьба. Українцю довелося переучуватися заново.
Але Піддубного не лякали нові правила. Йому не подобалася вся та метушня й галас, які зчинялися навколо суперників. Чим жорстокіша була боротьба, тим гучніше ревла публіка. Від Піддубного, чия слава вже давно докотилася до обох Америк, чекали кривавого видовища. Його суперником був Джо Стечер-ножиці. Таке прізвисько він отримав за своє вміння захоплювати противника ногами й так здобував більшість своїх перемог.
Впевнений у собі вирішив випробувати “ножиці” на Іванові. Але сутичка, на превелике розчарування й свист публіки, закінчилася внічию. Ще два роки українець підкорював Штати. Його намагалися підкупити, залякували і навіть хотіли споїти, але український кремінь вистояв під натиском американців. Йому було 57, а його визнали найкрасивішим чоловіком на міжнародному конкурсі краси в США. Окрім титулу Іван мав отримати грошовий приз 50 тисяч доларів, але за однієї умови – Піддубний має прийняти американське громадянство. І тут чоловікові згадалися батькові слова, що почув їх ще у юному віці: “Пам’ятай синку, що ти козак, запорожець. А козакові честь за матір, дорожча за батька рідного. Тож якщо продасися комусь – не син ти мені, і я не батько тобі”. Тому і не продався, лишився без винагороди.
Але перемоги й титули не радували серця. Іван всією душею рвався до України. У 1927-му твердо вирішив повертатися назад. Але його від’їзд – це втрата величезних грошей для організаторів, які на імені спортсмена заробляли чималі статки. Знову вдавалися до шантажу, погроз, вмовлянь, підкупів. Але ніщо не могло втримати Івана на чужині. Додому – до України.
Повернувшись, Піддубний вирішив оселитися на березі Азовського моря. Придбав будинок із великим садом і насолоджувався плином часу. Коли ж Івана питали, хто його найбільше кохання в житті він ні на секунду не замислювався й завжди відповідав: “Україна, звичайно, а то хто ж іще? Виходячи на арену, я молився за неї. Тому і перемагав!”.
У 1937 році сталася подія, яка тавром лягла не тільки на всю спину, а й на серце Піддубного. Він був схоплений енкаведистами й запроторений за ґрати. Цілий рік його протримали в ув’язнені, а коли відпустили, то вся спина була у страшних рубцях. Спочатку в нього намагалися вивідати номери банківських рахунків, у яких він нібито тримав заощадження. Чи були вони в нього, чи розповів – невідомо. Але найголовніше, за що його катували – це за паспорт. Коли видавали документ, то його прізвище записали на російський лад і вийшов – Поддубный. Іван вирішив змінити помилку й написав заяву до міліції на заміну “о” на “і”. Але отримав відмову. Тоді недовго думаючи, взяв і власноруч у документі виправив на Піддубний, а в графі національність закреслив “росіянин” й зверху написав “українець”. За це пекли спину паяльником.
Марія діждалася чоловіка. Разом займалися господарством. Але радянська влада не дозволяла займатися підприємництвом. А в Івана була така комерційна вдача.
Коли в 1941-му німці зайняли містечко, то Піддубний узяв і відкрив більярдну. Ну, а чом би й ні? Пасинок вже віддав життя на фронті за комуністів. Іванові не ті роки, щоб в окопах сидіти й за нацистами бігати. В політику не ліз, нікого не чіпав. Ну, чому ж не зайнятися комерцією? Так собі думав колишній спортсмен.
Та вже у 1943-му на нього донесли й Піддубний знову опинився за ґратами. Його звинуватили у співпраці з окупантами. Смертної кари вдалося уникнути, але Івана відсторонили від спорту й позбавили єдиного заробітку – коштів, які він отримував від спортивної діяльності. Щоб хоч якось прогодуватися, Іван міняв усі свої нагороди на кусень хліба.
Повертаючись якось із базару, Іван упав і зламав шийку стегна – з того часу майже не ходив. Помер Іван Піддубний від інфаркту 8 серпня 1949 року. Грошей на похорон не було, тож щоб провести видатного спортсмена в останню путь довелося всім містом збирати гроші. На пам’ятник вже коштів не стало, тому на могилі була лише малесенька табличка із його іменем. Та незабаром і її не стало, а могильний насип був затоптаний. Його поховали в міському парку, а там постійно паслися кози, які майже й знищили всі сліди поховання.
Американці, довідавшись у якому стані могила, вирішили власним коштом відновити її та організувати достойне місце поховання чемпіона з чемпіонів. Тож встановили гранітний пам’ятник. Але у 1988 році вандали розбили стелу, а на пам’ятнику фарбою написали: “хохол-петлюрівець”. Так уже комусь дошкулив.
