Під час бою на Покровському напрямку загинув єдиний син багатодітної сім’ї священика – 22 річний Веніамін Дітківський. Для батьків він був майбутньою опорою, надією на продовження роду і, звичайно, улюбленцем, адже він єдиний хлопчик серед п’яти дітей сім’ї, народження якого так чекав батько. Але війна невблаганна і не щадить нікого. Веніамін був старшим солдатом 25 бригади Національної гвардії України імені Князя Аскольда. 5 листопада 2024 року він зник безвісти під час бойових дій біля міста Селидове на Покровському напрямку Донецької області, будучи прикомандированим до 15 бригади НГУ “Кара-Даг”. Більше року родина чекала, молилася, шукала його і не втрачала надію на те, що, можливо, він живий, можливо, у полоні. Але 13 лютого 2026 року прийшла страшна звістка про загибель.
Протоієрей: “Ворожа куля пробила мою машину і потрапила у ногу”
Після поховання Веніаміна журналістка “Суботи” зустрілась з батьком загиблого воїна – протоієреєм Української Православної Церкви Валерієм Дітківським, доктором богослов’я Чернівецького Православного Богословського інституту, який з сім’єю живе у Коростишеві. Він розповів про свого сина.
– Коли почалося повномасштабне вторгнення, Веніаміна тільки призвали на строкову службу. Він охороняв Київ та область. У ті страшні дні війни, коли ворог наступав на Київ, молодих солдатів, які ще навіть не прийняли присягу, кинули на захист аеропорту “Жуляни”. Хоча це були майже діти! Коли я про це дізнався, зібрав свої речі і вирішив, що маю бути поруч. Я дуже переживав, і поки їхав до Києва у моїй голові формувалися різні плани, як допомогти нашим хлопчикам, як їх захистити, чим я можу бути корисним. Я навіть вирішив так: якщо ворог піде атакою на хлопців, я вийду назустріч у рясі з хрестом на грудях і скажу: “Не вбивайте дітей!” Коли я приїхав до аеропорту “Жуляни”, потрапив у справжнє пекло: всюди стрілянина, дим, вогонь, кругом машини горять. Я теж опинився під обстрілом, куля пробила мою машину і праву ногу. Ще і колесо було пробите. Якось добрався до госпіталю, де мені зробили операцію без наркозу, бо у мене алергія на ліки. А потім подзвонив син і повідомив, що у соцмережах з’явилась об’ява про те, що підозрілий “Ланос” зі священником за кермом стоїть біля військового об’єкту, і всі, хто його побачать, повинні зателефонувати у поліцію. Тоді я сам подзвонив у поліцію і розповів, хто я такий і чому приїхав. Мене забрали у райвідділ, довго допитували, не вірили, що я приїхав до сина. Тоді довелося задіяти своїх знайомих, щоб нарешті розібралися у ситуації та відпустили. На жаль, я був вимушений ні з чим повернутися додому.
Веніамін сам визвався бути снайпером
– На початку війни, у ті страшні часи для Києва, Веніамін захищав аеропорт, а потім патрулював столицю та область, – продовжує отець Валерій Дітківський. – Хлопці виконували складні завдання, навіть певний час перебували у зоні Чорнобиля, але він майже нічого не розповідав і не жалівся. Я дуже хотів, щоб після закінчення строкової служби син повернувся додому, але Веніамін підписав контракт і залишився служити у НГУ. Я знав, що він вже кілька років зустрічається з дівчиною Ангеліною, з якою до армії вчився у Київському духовному профтехучилищі імені святого Іоанна Дамаскіна. Коли син приїхав у відпустку, вони побрались. Тоді Веніамін не сказав мені, що пройшов навчання і тепер буде снайпером. Тільки на похованні сина його командир розповів мені, що у той час у бригаді від кулі ворога загинув снайпер, і потрібно було шукати заміну. Веніамін сам визвався. Коли командир запитав: “Ти добре подумав, адже снайпер – це небезпечно”, мій син відповів: “Якщо не я, то хто?”
“Вєня побіг рятувати побратимів і загинув під час бою”
– Ніколи не забуду, як третього лютого 2024 року син подзвонив мені і сказав: “Мене відправляють на передову. Батьку, якщо щось станеться, ти мене пробач, благослови та молись за мене.” Це була наша остання розмова. Я його благословив і сказав, що ми всі будемо молитися. А коли прийшла звістка про те, що Веніамін пропав безвісті, ми більше року жили у великому психологічному напруженні, у очікуванні та молитвах. За сина молилися всі, хто мене знає, всі прихожани, мої рідні та близькі, а також Правлячий архієрей, митрополит Житомирський і Новоград-Волинський Никодим. Всі жили надією на те, що він живий та шукали його. Дружина мого сина Ангеліна провела велику пошукову роботу і по номеру жетону знайшла тіло загиблого чоловіка. Ми за це їй дуже вдячні. А 13 лютого 2026 року надійшла офіційна звістка про загибель сина. Вже потім я дізнався про всі обставини. Тоді трьох хлопців під керівництвом Веніаміна – старшого групи, відправили на певну локацію для спостереження за противником. І тут їх викликали по рації побратими з їхньої бригади, які знаходились неподалік, та повідомили про напад противника і просили допомогти. Тоді Веніамін зі своїм товаришем Вадимом Бутом із Радомишля побігли на виручку. Зав’язався бій, який став останнім для мого сина.
– Я поховав свого єдиного сина, і молюсь за мир та за закінчення війни, – говорить отець Валерій. – Вже п’ятий рік українські військові, серед яких був і мій син, захищають країну від агресора, а ми – священики молимося за них під час кожної служби. До нас звертаються люди, називають імена своїх рідних, які зараз на фронті чи пропали без вісті, і ми для кожного читаємо молитву Акафіст до Пресвятої Богородиці. У цьому списку більше тисячі імен. Я знаю чимало православних УПЦ, у тому числі синів та родичів священників, які загинули, захищаючи країну. Серед них – син протоієрея із Ружинського району Михайла Маркевича, а його донька та племінниця – воєнні кореспондентки, вже багато разів були на нулі. У той самий час, коли загинув мій син, прийшли звістки про загибель двох синів священників із Чернігівської та Вінницької областей. Таких чимало. Війна – це наша спільна біда і спільна боротьба.
Дружина загиблого воює у бойовій бригаді ЗСУ
За три тижні до загибелі Веніаміна його молода дружина Ангеліна, маючи медичну освіту, теж підписала контракт з ЗСУ. Її батько зник безвісті на Бахмутському напрямку за місяць до загибелі Веніаміна. Журналістка зв’язалася з Ангеліною по телефону. Ось що вона розповіла про свого чоловіка.
– Ми з Веніаміном разом вчилися у Київському духовному профтехучилищі, Вєня – на різбляра по дереву, а я – на художника-іконописця. Нас познайомили спільні друзі, які вважали, що ми дуже схожі між собою, наче рідні брат і сестра. Як виявилось, ми дійсно мали багато спільного: обидва грали на гітарі, співали, малювали, Вєня ще писав вірші, але не афішував цього. В училищі були уроки танців, і перед Різдвом там організували бал. Ми з Вєнею повинні були танцювати у парі, разом ходили на репетиції, але незадовго до балу він відмовився, і мені довелося танцювати з іншим хлопцем. Я була збентежена і думала, що він просто не хоче зі мною бути у парі. Він потім зізнався, що просто вважав, що погано танцює, соромився цього і дуже боявся мене підвести. А я його переконувала, що все це неправда, і танцює він дуже добре. Зараз я згадую ці моменти з великим трепетом і любов’ю. Ми практично разом пішли з цього училища, адже вважали, що нам потрібні для життя інші професії. Я поступила у медичний коледж в Прилуках Чернігівської області, Вєня пішов служити в армію. У 2022 році він зробив мені пропозицію, а у 2023 році ми одружились. Знімали квартиру у Києві. Після підписання контракту з ЗСУ я спочатку працювала у столичному госпіталі, а у 2025 перевелась у бойову бригаду в Запорізькій області.
“Знайшла тіло Вєні за номером жетону”
– Коли ми отримали звістку про те, що Вєня зник безвісті, я написала цілу стопку заяв на пошук, – згадує Ангеліна, – посилала їх скрізь, ми звертались до уповноважених осіб, моя молодша сестра і дружина мого батька їздили на обміни з Вєніною фотографією, спілкувались з хлопцями, звільненими з полону, ми друкували Вєніни фото, роздавали хлопцям, я передзвонювалась з дружинами хлопців з того ж напрямку, тримала зв’язок з частиною, перешерстила всі пошукові групи, які тільки можна, навіть кацапські, в надії, що знайду хоч якусь інформацію про Вєню. І я таки знайшла в одній із пошукових груп список номерів жетонів загиблих та інформацію про те, в яких областях ці тіла знаходяться. Серед них був жетон Веніаміна. Я його номер знаю на пам’ять. Коли тіло привезли, особисто їздила до моргу оглядати тіло, від якого лишились тільки обриси…
– Ми з Вєнею дуже любили один одного, мріяли про дітей, навіть почали вибирати для них імена, – говорить Ангеліна. – Мріяли про мир, про свій дім, про собаку, яка обов’язково у нас буде. Я пишаюся своїм чоловіком, який проявив себе на війні як справжній воїн, справжній Герой. Він завжди зі мною, у моєму серці та моїх думках.
“Я знаю, що ми зустрінемось”
Надєжда – рідна сестра Веніаміна написала для брата дуже зворушливе звернення, яке просто рве душу. Сестра впевнена, що брат має його почути. Ось воно:
“Вєнь… Я не вірю. Не можу поки усвідомити, що в жодному куточку цієї землі тебе не існує? У нас були плани. Ми повинні були бути опорою батькам, будувати сімʼї і народжувати племінників один одному. Я б взяла тебе за хресного, а ти б любив цю дитину як свою власну. Ми б час від часу зустрічались сімʼями і вчили б один одного правильному сімейному життю, або тільки ти мене, бо одружився за рік до мене і мав «свою команду». Братику, я знаю, що ти не хотів так, я знаю що ці півтора року тебе боліло так само, як і нам, і так само знаю, що ми зустрінемось. Я дуже сумую. Я сумую за твоєю посмішкою, за твоєю грою на гітарі. Коли б ти повернувся, я би обійняла тебе сильно-сильно… Тепер я молюсь і прошу тебе прийти у снах.”
Вічна пам’ять та слава Герою, низький уклін і велика вдячність від кожного українця.
На щиті до Романівської громади повертається Герой Василь Бондарчук
На Харківщині загинув Герой з Баранівської громади Олександр Собченко
Цінуйте людей, які змінюють світ. Дізнавайтеся про справжні історії того, як люди долають перешкоди, допомагають один одному та залишають спадщину. Отримуйте надихаючі портрети у нашому Telegram або Facebook.
Джерело: Народний тижневик “Субота”
Автор: Сніжана Смирнова
