Вже, доволі далекі від нас 1960-80-ті роки спорт у Радомишлі був надзвичайно розвинутий. Це був період певного підйому в сфері економічного, соціального, культурного та спортивного життя міста і району. Великий внесок у розвиток футболу зробив колишній голова радомишльського спорткомітету «Динамо» Рудольф Михайлович Левін. Наставник понад три десятиріччя віддав фізкультурно-спортивній справі і вписав яскраву сторінку в історію розвитку спорту у радомишльському районі.
В ті часи на міському стадіоні «Авангард» проводилися футбольні матчі на першість міста та району між футбольними командами підприємств Радомишля та командами району. Також проводились футбольні матчі на першість області з командами міст Житомира, Малина, Коростишева, Коростеня, Черняхова, Ємильчиного, Попельні та ін. Значний внесок у розвиток місцевого футболу внесли: Генадій Пащук, Володимир Пивоваренко (мав колоритне призвісько «Пушка»), Анатолій Стасюк (Домця), Микола Маліцький, Віктор Андрієвський, Володимир Гуринович (воротар), Микола Толкачьов (Джагер), Борис Шльомін, Петро Лисогор, Григорій Шкідченко, Леонід та Валерій Молодико, Володимир Горбачов, Віктор Рипік, Михайло Дяченко, Владіслав Кульчицький, Анатолій Камишев та інші. У футбольних ентузіастів була можливість тренуватися для особистого задоволення на міському стадіоні.
Підтримати футболістів приходило чимало вболівальників. Футбол здавна і традиційно мав у місті мав величезну армію шанувальників. На футбольні матчі на стадіон у міському парку збирались сотні людей. Дехто з них – не без пляшки. Як згадував радомишлянин Григорій Шкідченко популярним напоєм був «Портвейн», вино лагідно називали «порфюша». Улюблені кричалки тодішніх радомишльських фанів звучали так: «Треба водочкі для обводочкі, «солнцедара» для удара, пивка для ривка, самогону для обгону» та «кто не пьет тот в состав не попадет». В той же час напідпитку місцеві футбольні фанати кричали, що: «Хто горілку не вживає – той поля не знає». Звичайним громадянам байдуже, що кричалки були неетичними, головне – щоб за душу брало. Це при тому, що гучні слова зовсім не асоціювались з міцними, атлетичними хлопцями на футбольному полі. Дух вольностей і українства до міста привнесли радомишльські студенти, які навчались у місті Київ.
В січні 1980 року в місті Радомишлі розпочало свою діяльність районне об’єднання «Сільгоспхімія». Очолив підприємство Андрій Петрович Іванченко. Навесні парубки з вулиць Великої Житомирської, Микської, Цегельної разом зібралися та створили футбольну команду, яку назвали «Водокачка». Ця самобутня народна назва виникла від міської водонасосної станції, комунального підприємства «Водоканал», неподалік якого мешкали юнаки. Відповідальну місію із згуртування та організаційне забезпечення команди взяв на себе інженер районного об’єднання «Сільгоспхімії» Володимир Хиля. Через деякий час до новоствореної команди приєдналися любителі футболу з різних куточків міста: молоді студенти й чоловіки різних професій.
На початку створення команди у гравців не було навіть традиційної футбольної форми. На поле хлопці виходили в довжелезних, по коліна, трусах чорного кольору, які по пролетарській простоті в народі охрестили “сімейними”. Усі спортсмени – у білих майках з написаними тушшю номерами. Взуття у кожного індивідуальне: хто в кедах, хто в черевиках, дехто босоніж.
Згодом очільник робітничої профспілки «Сільгоспхімія» – Дмитро Іванович Якубенко виділив команді 600 карбованців на придбання футбольної форми. Того олімпійського року, що правда, футбольна форма стала дефіцитним товаром. Вочевидь, всі промислові спортивні потужності були спрямовані на забезпечення «олімпійських потреб». У Києві та Житомирі в спортивних відділах магазинів форми взагалі не було. Проте організатор команди Володимир Хиля випадково дізнався, що футбольна форма є у продажу в магазині села Потіївка, де її й придбав. Художник районного об’єднання «Сільгосптехніка» Борис Фадєєв олійною фарбою намалював номери на футболках. Труси пошили робітниці швейного цеху «Побуткомбінату», куди хлопці ходили на індивідуальну примірку. Бутси та устілки придбали в спортивному відділі магазину «Дитячий світ». І команда таки отримала належне екіпірування.
У різні часи до складу команди входили: брати Володимир і Юрій Хилі, воротар Олег Жембровський, Руслан Тарасюк, Леонід Свінтицький, Юрій Балашов, Валерій Золотар, Георгій Севрук, брати Анатолій і Василь Новіченки, Сергій Бучельников, Петро Горбач, Петро Некрашевич, Анатолій Маркевцев, Володимир Гопанчук. Юний вболівальник Володимир Більзюлькевич мав статус «зброєносця» команди. Коли потрібно – підносив м’ячі, різні напої та охороняв на трибунах одяг і особисті речі футболістів.
Злагоджена команда «Водокачка» грала, хоча й без тренера, але з запалом та азартом. Як мовиться, зірок вона з неба не хапала, але виступала гідно. За один сезон спромоглась виграти першість міста. Врешті, нічого дивного немає. Два сезони підряд вигравали престижний кубок «Золота Осінь» районної газети «Зоря Полісся». Над стадіоном гриміли кричалка футбольних фанатів: «Водокачка виграє, тому місто воду п’є!». Після матчу футбольні вболівальники влаштовували справжні овації. Траплялись випадки, коли команда програвала. Тоді уболівальники скандували: «Водокачка програла – і місті води не стало».
Самобутня футбольна команда «Водокачка» залишилася яскравим спогадом у пам’яті городян. Дехто з гравців зберігає футбольну форму, як особливу реліквію своєї юності.
Це, здавалося б, невеликий відрізок місцевої історії, про який не напишуть краєзнавці у книгах. Невже час має здатність уповільнюватись до неможливості, а потім відлічувати цілі десятиліття у зворотному напрямку? І сьогоднішнє покоління геть несхоже на своїх дідусів і батьків. Напевно, змінюються погляди, смаки людей, але світлі спогади далекого дитинства залишаються незмінними. У нинішній драматичний період російсько-української війни радомишляни як ніколи потребують духовної, інтелігентної підтримки. Робити державну справу можна і мусимо без держави. До цього не потрібно гучних слів.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
