Відомо, що у 60-80-ті роки спорт у Радомишлі був надзвичайно розвинутий. Це був період певного підйому в сфері економічного, соціального, культурного та спортивного життя міста і району. Великий внесок у розвиток футболу зробив колишній голова радомишльського спорткомплексу «Динамо» Рудольф Михайлович Левін. Який понад три десятиріччя віддав педагогічно-спортивній справі і вписав яскраву сторінку в історію розвитку спорту у місті. В ті часи на міському стадіоні «Авангард» проводилися футбольні матчі на першість міста та району між футбольними командами підприємств Радомишля та командами району. Також проводились футбольні матчі на першість області з командами міст Житомира, Малина, Коростишева, Коростеня, Черняхова, Ємильчино, Попельні та ін. Значний внесок у розвиток місцевого футболу внесли: Генадій Пащук, Володимир Пивоваренко (Пушка), Анатолій Стасюк (Домця), Микола Маліцький, Віктор Андрієвський, Володимир Гуринович (Воротар), Микола Толкачьов (Джагер), Борис Шльомін, Петро Лисогор, Григорій Шкідченко, Леонід Молодико, Володимир Горбачов, Віктор Рипік, Михайло Дяченко, Владіслав Кульчицький, Анатолій Камишев та інші.
1 січня 1980 року в місті Радомишлі розпочало свою діяльність районне об’єднання «Сільгоспхімія». Очолив підприємство Андрій Петрович Іванченко. Навесні хлопці з вулиць Великої Житомирської, Микської, Цегельної разом зібралися та створили футбольну команду “Водокачка”.
Назва виникла від міського комунального підприємства “Водоканал”, неподалік якого мешкали юнаки. Відповідальну місію із згуртування команди виконував інженер «Сільгоспхімії» Володимир Хиля. Через деякий час до новоствореної команди приєдналися любителі футболу з різних куточків міста: молоді студенти й чоловіки різних професій.
На початку створення команди у гравців не було навіть футбольної форми. На поле хлопці виходили в довжелезних, по коліна, трусах чорного кольору, які по пролетарській простоті в народі охрестили “сімейними”. Усі спортсмени – у білих майках з написаними тушшю номерами. Взуття у кожного індивідуальне: хто в кедах, хто в черевиках, дехто босоніж. Згодом очільник робітничої профспілки «Сільгоспхімія» – Дмитро Іванович Якубенко виділив команді 600 карбованців на придбання футбольної форми. В той олімпійський рік футбольна форма стала дефіцитним товаром. У Києві та Житомирі в спортивних відділах магазинів її взагалі не було. Організатор команди Володимир Хиля випадково дізнався, що футбольна форма є у продажу в магазині села Потіївка. Художник районного об’єднання «Сільгосптехніка» Борис Фадєєв олійною фарбою намалював номери на футболках. Труси пошили в радомишльському об’єднанні «Побуткомбінат», куди хлопці ходили на індивідуальну примірку. Бутси та устілки придбали в спортивному відділі магазину «Дитячий світ». У футбольних ентузіастів була можливість тренуватися для особистого задоволення на міському стадіоні. Підтримати футболістів приходило чимало уболівальників. У місті проживало чимало талановитих і самовідданих любителів футболу.
У різні часи до складу команди входили: брати Володимир і Юрій Хилі, воротар Олег Жембровський, Руслан Тарасюк, Валентин Свінтицький, Юрій Балашов, Валерій Золотар, Георгій Севрук, брати Анатолій і Василь Новіченки, Сергій Бучельников, Петро Горбач, Петро Некрашевич, Анатолій Маркевцев, Володимир Гопанчук. Молодий вболівальник Володимир Більзюлькевич мав статус «зброєносця» команди. Коли потрібно – підносив м’ячі, різні напої та охороняв на трибунах одяг і особисті речі футболістів.
Злагоджена команда «Водокачка» грала з азартом, без тренера. За один сезон виграла першість міста. Врешті, нічого дивного немає. Два сезони підряд вигравали престижний кубок «Золота Осінь» районної газети «Зоря Полісся». Над стадіоном гриміли кричалки футбольних уболівальників: «Водокачка виграє, тому місто воду п’є!». Траплялись випадки, коли команда програвала. Уболівальники скандували: «Водокачка програла – і місті води не стало». Самобутня футбольна команда «Водокачка» залишилася яскравим спогадам у пам’яті городян. Дехто з гравців зберігає футбольну форму, як особливу реліквію своєї юності.
Це невеликий відрізок місцевої історії, про який не напишуть краєзнавці у книгах. Невже час має здатність уповільнюватись до неможливості, а потім відлічувати цілі десятиліття у зворотному напрямку? І сьогоднішнє покоління геть несхоже на своїх дідусів і батьків. Напевно, змінюються погляди, смаки людей, але світлі спогади далекого дитинства залишаються незмінними. У нинішній драматичний період російсько-української війни радомишляни як ніколи потребують духовної, інтелігентної підтримки. Робити державну справу можна і мусимо без держави. До цього не потрібно гучних слів.
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
