1 вересня 1962 року мама відвела мене до першого класу російськомовної школи №6 у Радомишлі. Минуло стільки років, що дитинство, наша вулиця, школа часом здаються чимось дуже далеким. А потім пригадуєш запах крейди, свіжого чорнила, дерев’яні парти — і все повертається.
Школа №6 тоді містилася на вулиці XIX Партз’їзду, 9 — нині це вулиця Присутственна. Будинок звів у 1887 році купець першої гільдії Нафталі Горенштейн. Тепер тут районна поліклініка.
Наш початковий клас був у колишній Талмуд-Торі
Неподалік стояла одноповерхова будівля, де до жовтневого перевороту працювала громадська єврейська школа для хлопчиків — Талмуд-Тора. Її відкрили 1892 року з дозволу попечителя Київського навчального округу. Тут навчалися 146 учнів, працювали троє вчителів, плати за навчання не брали.
Саме в цьому будинку наш клас провчився з першого до четвертого. Тепер його вже немає — на тому місці стоїть двоповерховий житловий будинок. За багато років пошуків матеріалів про минуле Радомишля мені так і не вдалося знайти фотографію тієї школи. Можливо, вона збереглася у чиємусь сімейному альбомі.
Форма за 15–20 карбованців і портфель за 6–7
На початку 1960-х зібрати дитину до першого класу було не так складно. Основне — форма і портфель.
Для порівняння: прибиральниця у школі могла отримувати близько 70 карбованців на місяць, учитель — 120–140. Шкільна форма коштувала приблизно 15–20 карбованців, портфель — 6–7.
У мене була темно-синя суконна форма: кітель і штани. Кітель — із металевими ґудзиками в один ряд. Мама пришивала до нього білий комірець. Шкіряний пасок із пряжкою, картуз із білою металевою кокардою — все виглядало дуже по-дорослому, майже по-військовому.
Дівчатка ходили у коричневих платтях із фартухами. Білий — на свято, чорний або коричневий — на щодень. Особлива історія була з білими нашивними комірцями. Вони швидко бруднилися, тому їх міняли майже щотижня. Чергові при вході до класу могли перевірити, чи свіжий комірець.
Нас, першокласників, було двадцять шестеро. Кількість дітей постійно змінювалася. У Радомишлі стояв 532-й інженерно-понтонний полк: переводили нового офіцера — у класі з’являлася нова дитина. Родина військового виїжджала — їхав і наш однокласник.
Ганна Дмитрівна приходила майже щодня
Першу вчительку люди зазвичай пам’ятають усе життя. Моєю була Ганна Дмитрівна Циндровська.
Під час Другої світової війни вона була учасницею Коростишівського партизанського загону, мала бойові нагороди. Пережила й страшну особисту трагедію — загинула її маленька донька.
До дітей Ганна Дмитрівна ставилася з великою увагою. А для мене вона зробила те, чого я не забув через десятиліття.
У 1963 році мені зробили складну операцію на нозі. Пів року я лежав удома в гіпсі. Ганна Дмитрівна майже щодня приходила до мене: вчила читати, писати, рахувати, щоб я не відстав від класу.
Добра і світла людина залишилася в моєму серці назавжди.
Перо №4 і руки в чорнилі
До школи ми ходили самі й додому поверталися великою компанією. Портфелі носили за ручку. Ранці були рідкістю, особливо імпортні з НДР — такі речі діставали «по блату».
Звичайний портфель робили з твердого дерматину. На морозі він майже не гнувся.
Писали ми пір’яними ручками. Дерев’яна паличка, металеве перо №4, чорнильниця — і треба було не просто правильно вивести літеру, а ще й зробити потрібний притиск, щоб лінія мала правильну товщину.
Звичайно, чорнило було всюди: на пальцях, у зошиті, на парті.
Для пера робили спеціальні перочистки. Дівчатка шили їх удома з кількох клаптиків тканини. Вставив перо між шматочками — витер чорнило. Саме перо коштувало близько двох копійок, дерев’яна ручка — чотири-шість.
Наприкінці 1960-х почали з’являтися кулькові ручки, спершу імпортні. А справжній фурор викликали різнокольорові фломастери. Проблема була одна — швидко висихали. Тоді ми заливали всередину одеколон або парфуми й намагалися дати фломастеру друге життя.
Обкладинки для підручників теж робили самі. У продажу їх не було, тому зошити й книжки обгортали газетами або залишками шпалер. На уроках праці вирізали паперові закладки, пізніше плели їх із ниток.
Пончики по 5 копійок
У першому класі я навіть не знав, ким працюють батьки моїх однокласників. Особливої майнової різниці між дітьми ми не відчували: речі були приблизно однаковими.
До школи ніхто не носив якихось дорогих бутербродів. Кукурудзяний «хрущовський» хліб із маслом у всіх був однаковий.
Зате працював шкільний буфет. І досі пам’ятаю свіжі пончики з повидлом — по п’ять копійок.
Смак далекого дитинства.
Учителі, яких пам’ятаєш через усе життя
Школу №6 тоді очолювала Олена Дмитрівна Зініна — фронтовичка, нагороджена за участь у війні. У старших класах вона викладала в нас історію.
Вимоглива, але ніколи не принижувала учня перед усім класом за незнання. Намагалася почути, зрозуміти, дати можливість виправити оцінку.
Саме вона багато в чому прищепила мені інтерес до історії. Навчила не лише читати, а й запитувати: чому було саме так, що залишилося за рядками підручника, де шукати відповідь.
Час розвів наш клас різними дорогами. Ольга Варламова стала кандидатом історичних наук і працювала у Музеї міста Києва. Алла Руденко багато років очолювала школу у Малій Рачі. Ірина Шерстова викладала історію у радомишльській школі №3. Лариса Костюченко-Дерев’янко працювала в районній газеті «Зоря Полісся». Її вже немає серед нас.
Від тієї шкільної пори минуло понад шість десятиліть. Минуле завжди трохи прикрашає пам’ять. Та дерев’яні парти, чорнильниці, перша вчителька, дорога додому цілою компанією — це вже нікуди не зникає.
Наші батьки й учителі безліч разів повторювали просту фразу: «Все, що завгодно, аби не було війни». Тоді ми, діти, навряд чи до кінця розуміли, чому вони говорять це так часто.
Тепер розуміємо.
Раніше «Субота Онлайн» публікувала архівну розмову з Олександром Пироговим про його захоплення історією Радомишля.
Важливі новини та пояснення — поруч із вами.
Читайте більше на Telegram-каналі Субота Онлайн та на сторінці у Facebook.
Джерело: Субота Онлайн
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
