Україна

«Я не міг повірити, що всі загинули. Що ні дружини, ні дітей, ні онуків — нікого»: на очах у мешканця Ізюма всю сім’ю вбила російська ракета

Виявлені в Ізюмі масові поховання українців, убитих росіянами за час окупації, стали ще одним очевидним свідченням геноциду української нації. Щодня з’ясовуються нові страшні факти: тіла людей знаходять зі зв’язаними руками та слідами тортур, серед загиблих — цілі сім’ї, старі люди, маленькі діти.

Минулого тижня ЗМІ облетів жахливий кадр могил родини Столпакових. У цій сім’ї загинули одразу 8 людей: Олена Столпакова, її чоловік, дві маленькі доньки, молодша сестра, батьки та бабуся. Усі вони загинули внаслідок авіаудару росіян по багатоповерхівці на вулиці Первомайській. Російська ракета знищила будинок вранці 9 березня, вбивши 52 мирних мешканців. Деякі із загиблих там не проживали, але з початком війни приїхали туди до своїх родичів — сподіваючись, що в цьому місці буде безпечніше, ніж в інших населених пунктах, що атакувались ракетами та бомбами.

«Коли я побачив, що трапилося з підвалом, де була моя сім’я, одразу все зрозумів»

Михайло Яцентюк сам не знає, як йому вдалося вижити. У момент, коли російська ракета прилетіла в багатоповерхівку за адресою Першотравнева, 2, Михайло перебував у підвалі цього будинку разом зі своєю родиною: 64-річною дружиною Наталією, 38-річною донькою Ольгою, 37-річним зятем Віталієм, 14-річним та 9-річним онуками Дімою та Олексієм, 3-річною онукою Аріною та 96-річною бабусею Зінаїдою Василівною. Вижив лише Михайло. Уся сім’я загинула в нього на очах.

У момент, коли російська ракета прилетіла в багатоповерхівку, Михайло перебував у підвалі цього будинку разом зі своєю родиною

— Ми всі разом були у підвалі, — розповідає Михайло. — Вранці 9 березня ми з дружиною готували кашу. Всі разом поснідали, після чого моя трирічна внучка Арина попросила: «Дідусю, дай, будь ласка, чаю». Я взяв термос і вийшов на сходовий майданчик. Дружина сказала: «Міша, я йду з тобою». Але вийти не встигла. Стався вибух.

Мене відкинуло вибуховою хвилею, і не знаю, скільки часу я провів непритомним — можливо, близько пів години. Коли прийшов до тями, побачив, що до пояса застряг у металевих сходах, які сам колись зварював. Мої ноги придавило бетонними блоками. Одну я якимось чином одразу зміг витягнути, а друга була придавлена, здавалося, намертво. Мене врятувала книга, яка застрягла між ногою та бетонною плитою. І те, що з бойлера на одному з верхніх поверхів почала текти вода. Книжка швидко розмокла, я зміг її витягнути, після чого витяг і свою ногу. Потім ще довго намагався пролізти через бетонний блок і таки зміг це зробити.

Коли я побачив, що трапилося з підвалом, де була моя сім’я, одразу все зрозумів. Вже не залишалося жодної надії — там все було завалено бетонними плитами. Я кілька разів покликав дружину: «Наташа!» У відповідь жодного звуку. Я не міг повірити, що це справді сталося. Що вони загинули. Що ні дружини, ні дітей, ні онуків — нікого… Здавалося, що це не може бути правдою, що це якийсь страшний сон. Я кликав на допомогу. На мій крик прийшла одна людина, але, коли зверху знову почали падати плити, він швидко пішов. Я вибрався надвір. У двох спортивних штанах, у двох кофтах та босоніж. На вулиці мінус 10… Наступні три дні провів у сусіда на дачі. Через те, що там було холодно й доводилося спати практично на вулиці, застудив нирки. Але все це вже було не важливо.

Коли наприкінці місяця, 30 березня, на Першотравневій нарешті почали розбирати завали, Михайло був там. День і ніч був біля зруйнованого будинку, сподіваючись знайти свою родину.

— 12 квітня знайшли дружину, доньку, зятя та бабусю, — каже Михайло. — А 13-го вранці дістали онуків. Спочатку Дімку, потім Альошу та Аріну. Їх було важко впізнати, але я впізнав… Хлопці з похоронного бюро переносили їхні тіла на інший берег Сіверського Дінця: я хотів поховати їх на цвинтарі біля старшої доньки, яка померла від раку 2014 року. Дружину та бабусю поховав окремо. А Олю з Віталіком та дітьми у спільній могилі. Ми зробили для них одну велику труну…

Оля з Віталіком та дітьми жили не на Першотравневій, у них була квартира в іншому місці. Але на початку березня діти приїхали до нас. Вирішили, що краще триматись разом. Ми забрали до себе й 96-річну бабусю — рідну тітку моєї дружини. Зінаїда Василівна була абсолютно при здоровому глузді, могла ходити, сама спускалася до підвалу. Вона пам’ятала Другу світову і була шокована тим, що тепер вбивають нас росіяни. За кілька днів до того, як усе це сталося, приїжджав мій син Сашко. Він їхав до Черкас і хотів вивезти бодай Олю з дітьми. Оля спочатку погодилася, але вранці передумала. Сашко поїхав, і зараз він єдиний із нашої родини, хто залишився живим.

Так сталося, що, коли почалася війна, з нашого будинку на Первомайській не виїжджали, а скоріше навпаки — до нього приїжджали люди. До когось приїхали рідні з Харкова, до когось — з інших, як тоді здавалося, небезпечніших місць. Тому й вийшло, що загинули цілі сім’ї, по кілька поколінь… Ми точно знаємо, що під завалами опинилися 52 особи. Але сімох із них ми так і не знайшли. Багатьох із тих, кого знаходили, неможливо було впізнати. Ми впізнавали людей за номерами телефонів — якщо знаходили поряд телефон, переставляли сім-карту, дзвонили сусідам, визначався номер — і ми дізнавалися, що це за людина. Одну жінку я впізнав за знайденими у неї ключами — знайшов двері, до яких вони підходять, і зрозумів, що це наша сусідка Людмила… Миколу Федорченка впізнали за паспортом, який у нього знайшли. Сусіда Колю Рибалка ми знайшли в обіймах із його дружиною Оленою. Вони дуже любили один одного, розписалися незадовго до війни. Так і загинули разом, обійнявшись… Найстрашніше було впізнавати дітей. Дівчаток із родини Стовпакових… Моїх онуків та онуку. Аріні було три. Альоші 30 березня, на день Олексія, мало виповнитись десять. А Дімка не дожив до 15-річчя дев’ять днів… Я досі не знаю, чому й навіщо я залишився живим. І як тепер жити далі…

За словами Михайла, коли почалася війна, з його будинку на Первомайській не виїжджали, а скоріше навпаки – до нього приїжджали люди

«Поруч не було жодних об’єктів, рашисти прицільно стріляли в цей будинок, де було понад пів сотні мирних жителів»

— Загинули всі, хто був у цьому підвалі, — розповіла «ФАКТАМ» Тетяна — мешканка будинку, яка за кілька днів до ракетного удару встигла виїхати з Ізюма. — Для більшості це була миттєва смерть. А одна наша сусідка, як ми вже зараз знаємо, три дні пролежала живою під бетонними плитами. Але їй не було кому допомогти, і вона теж померла. Вижили одиниці: троє людей, які знаходилися в іншому підвалі біля першого під’їзду, та кілька сусідів, які не спускалися в укриття та залишалися у квартирах. Наприклад, Людмила Григорівна зі своїм сином Сергієм у момент прильоту перебували у квартирі на першому поверсі. Вони почали провалюватися вниз, але Сергій якимось чином зміг утриматись і витяг маму. Вони вижили, і його мама зараз єдина, хто живе у вцілілій частині нашого зруйнованого будинку. Ще в одній квартирі вижив чоловік, який у момент вибуху перебував у ванній кімнаті. Його дружина, яка була у кімнаті, загинула.

У мене під завалами загинула мати. Нам із донькою не вдалося вмовити її поїхати з нами. Незадовго до війни в неї стався інсульт, і вона боялася, що не переживе дороги. До того ж, коли ми виїжджали, на цьому березі ще не так сильно стріляли, і багато хто сподівався, що тут безпечніше. Але ситуація швидко змінилася. Коли вранці 6 березня ми зателефонували до мами, вона сказала, що вже стріляють так, що неможливо навіть на хвилину вийти з підвалу. Це була наша остання розмова. Я встигла сказати, що дуже її люблю… З того часу у нас не було зв’язку ні з мамою, ні з сусідами. А 10 березня нам повідомили, що «наш дім склався». Ми не повірили. До останнього сподівалися, що це якась помилка… Але ні. Рашисти знищили його ракетою. Поруч не було жодних об’єктів, вони прицільно стріляли в цей будинок, де було понад пів сотні мирних жителів.

Мама Тетяни загинула під завалами

При думці про кожного із загиблих у мене розривається серце. У нас були дуже дружні чудові сусіди. Ми товаришували, постійно спілкувалися у нашому чаті. Він називався «Хуторок» — як наше ОСББ. Дружина нашого голови ОСББ Миколи Петровича виїхала та хотіла забрати його із собою. Але він відмовився: «Люди сидять у підвалі, я не можу їх покинути». Залишився, як капітан корабля. Загинув разом з усіма. До ще одних наших сусідів, коли почалася війна, приїхав син з Харкова. Усі троє загинули… Подружжя Андрій та Наташа Яковенки, коли почалася війна, приїхали до цього будинку до своєї мами. Мені довелося повідомляти їхній доньці, що вони загинули. Нещодавно вона зробила собі татуювання: літери А та Н — перші літери імен батьків. Мою матусю впізнали за знайденим фрагментом передпліччя… Її поховали під номером 283. Сім’ю Столпакових, де загинули батьки, дві їхні маленькі доньки, а також бабуся, дідусь, прабабуся та тітка дівчаток, упізнали за татуюваннями. Сімох так і не впізнали. Можливо, зараз під час ексгумації щось проясниться.

Мені боляче про це говорити. Боляче бачити сусідський чат, куди більшість наших сусідів більше ніколи не зайдуть і нічого там не напишуть. Боляче думати про улюблений Ізюм, який рашисти практично знищили. До речі, люди, які там залишалися під час окупації, розповідали, як росіяни вже розуміючи, що наближаються ЗСУ, грабували все, що могли. Забирали навіть килими з нашого будинку. Брудні запорошені килими зі зруйнованих квартир…

Слідкуйте за нашими новинами в Телеграм-каналі Субота Онлайн

Джерело: fakty.ua

Схожі матеріали

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Fill out this field
Fill out this field
Будь ласка, введіть правильний email.
You need to agree with the terms to proceed

Залишити коментар Facebook