28 грудня 1943 року – вагома дата в історії нашого краю. Цього історичного дня Радомишль і ряд населених пунктів району, розграбованих і поруйнованих, остаточно звільнили від німецько-фашистських загарбників. Наслідки окупації були жахливими: окупанти вбили 3815 громадян,серед них сотні дітей, 1185 юнаків і дівчат вивезені на примусову працю до Німеччини. Загальні збитки, завдані району, становили 686 мільйонів карбованців за тодішнім курсом. Жителі Радомишльщини, що пережили лихоліття окупації, знущання фашистських катів, з радістю зустрічали визволителів і сподівалися на неодмінне повернення з фронту своїх рідних. Та дочекалися далеко не всі. У повоєнні літа зазвичай біля кожного обійстя ладнали на вулицях лави (у селах подекуди така традиція збереглась донині.-Авт.). Повертаючись до дитинства пам’ятаю,якщо не було негоди, на лавах у вільну годину повсякчас сиділи жінки у чорних хустинах, мов скорботні птахи, що сіли перепочити.
Фото Миколи Сичевського
Жінки – солдатські вдови, чиї чоловіки не повернулися з фронту, або ж матері чи сестри, що не діждалися полеглих синів і братів, а бувало, що й доньок та сестер. Кількість скорботних жінок з роками лише зростала. У нашій родині загинув рідний брат моєї бабусі Євдокії – Омелян Лукашевич Волинець. Підпільника по звірячему замордували у тюрмі міста Рівне.
Згорьовані матері, сестри, вдови і діти полеглих героїв й досі зберігають отримані повідомлення про загибель своїх рідних – похоронки, які в народі називали «чорнові». Загорнутими у хустинки трепетно тримали поруч із світлинами, документами, листами, як найдорожчий скарб. В житті є така біль у серці, яку не виплакати ніколи. Матері і вдови часто притискали до грудей листи, фотокартки, вкотре перечитували, вдивлялися у рідні обличчя, зроняючи не одну сльозу. Для жінок сини, чоловіки, батьки залишилися навічно молодими, а перед смертю просили піднести дорогий серцю знімок разом з іконою, щоб поцілувати на прощання. Одному Богу відомо, скільки горя і болю зазнали вдови на своєму віку. Єдиним місцем, де жінки могли заспокоїти свою згорьовану душу була православна церква. Мабуть, значною мірою завдяки вдовам, матерям, сестрам полеглих фронтовиків, що зберегласьхристиянська віра до наших днів. До війни, і пізніше церкви зазнавали постійних утисків і гонінь від комуністичної влади. Збільшені портрети загиблих фронтовиків, обрамлені білими, вишитими рушниками, ще до нашого часу непорушно дивляться зі стін світлиць. Такі реліквії залишаються найвагомішим чинником родинного і патріотичного виховання, передаючи з покоління в покоління повагу і шану до безсмертного подвигу батьків, дідусів прадідів. Знати й зберегти ці традиції – це не прикмета вузького «місцевого» патріатизму, а свідчення любові до рідної землі й пошани до тих, хто жив і працював на цій землі для загального добра, хто боровся за Батьківщину. На жаль, в сучасних міських оселях на стінах не побачиш портретів навіть матері і батька. Не модно, кажуть… Сучасна молодь, добре вже й не пам’ятає, як звали свого діда-прадіда.
Солдатські вдови не бідкалися на долю, хоча їхні очі завжди сповнені суму і якогось постійного очікування. Роки війни відкочувалися все далі, а жінки так само з надією вдивлялися у незнайомих подорожніх, що неквапливо крокували тим курним шляхом, яким пішли у вічність їхні сини, батьки, чоловіки. Майже з кожного двору когось проводжали на війну, а поверталися одиниці. Не перелічити великих і малих доріг в Україні та за її межами, якими крокували мужні захисники Вітчизни. Перемога у війні кувалася не лише на полі бою, ще й виплакана горем від величезної кількості безневинно загублених людських душ. Про це потрібно пам’ятати живим нащадкам. Щоб пізнавати минуле не лише з книжок, кінофільмів, а нині – з інтернету та спогадів рідних. Після війни на Радомишльщині залишились деякі суціль вдовині села. Та життя тривало:ростити, годували, вчити дітей, піднімали господарство. Жіночий подвиг звершувався щоденно. Жінки порядкували на садибах і обійстях, ставали до плуга і впрягалися в плуг, щоб привести до ладу тяжкі повоєнні поля. В цьому не було нічого дивного. То були важкі роки, холод, голод, розруха. У кожного своя доля і свій шлях широкий… Та єднає всіх те, що кожен з’явився на світ з лона матері.
Але як так сталося, що виросли невдячними нащадками славних дідусів і бабусь, не зберегли те, що так ретельно плекали і оберігали. Сучасними місцевими панами і «прихватизаторами» поруйновано і розкрадено фабрики, заводи, клуби, колишні колгоспні споруди і майно; прибрано до рук угіддя і водойми. А ошукані колишні трудівники-господарі перетворилися на наймитів. Вже ось нахабно і до землі добиралися… Спогади про воєнні роки живуть у кожній радомишльській родині. Пам’ять людська невмируща й надалі оберігатиме правду про загиблих і про людський подвиг. Радомишляни так само торуватимуть стежки до тихих надгробків з квітами й огорожами, до братських могил з пам’ятниками і обелісками на сільських цвинтарях і поза ними, до меморіалу Слави. У кожного покоління своя відповідальність перед часом, неможливо жити без минулого, без пам’яті про минуле, хибно вважати, що життя почалося саме з тебе.
Автор: Олександр Пирогов, м. Радомишль
