“Два дні збирали фрагменти тіл жінок і дітей – пальці, руки, вуха, фрагменти черепів, внутрішні органи”

Перемога – це можливість дати жити наступним поколінням

Мертві мають право на захист. Вони повинні бути поховані по-людськи. Ми всі ховаємо близьких і ходимо до них на цвинтар, то чому загиблі в бою мають гнити на полях? Вони ж померли за нас.

Перемога дістається не тому, хто виграв, а тому, хто вижив. Росія перекрутила, зіпсувала й підмінила саме поняття “перемога”. Тягають це слово по трибунах. Вони свою історію вибудовують як перемогу над нацизмом лише російського солдата. А проти фашистів воювали 43 нації. Вісім мільйонів українців полягло. Було чотири Українські фронти. Забули? Перемога – це можливість дати жити наступним поколінням.

Різниця між тілами, яким 70 років, і нинішніми лише в тому, що бачиш обличчя людини. Дивишся на мертвого із розслабленими м’язами й думаєш: ця людина про щось мріяла, мала плани, а потім потрапила на війну. Хтось, захищаючи державу, хтось – нападаючи. В убитих могло бути щось спільне. Але хтось вирішив, що життя цієї людини не має сенсу, бо є бажання утримати владу, зробити себе величнішим.

Війна – це безглуздя й жах. Дивлюся, ось лежить убитий солдат і за нього нема кому заступитися. Якщо ми не заберемо, він не матиме шансу повернутися додому й бути упокоєним. Ми переживаємо шлях кожного хлопця, кожної дівчини від моменту, коли в них забрали життя, й до поховання. Тому називаємо себе збирачами душ. Упевнений, на тому світі кожного з нас запитають, що зробив для мертвих.

Якось 8-річним мене з другом занесло на будівництво лікарні. Навколо там валялися кістки, черепи, залишки одягу, трун. На тому місці колись було кладовище. Шокувало, що людські останки були розкидані як сміття. Ми зібрали їх, вирили ямку й поховали.

Коли мені було 12, із братом каталися на велосипедах у лісі й наштовхнулися на вкриту кістками галявину. Мабуть, там було якесь поховання чи поле бою, що його розрили чорні копачі. Валялися черевики, мотузки, пояси, шматки рваного заліза, патрони. Це був справжній жах. Зрозумів, що світ мертвих – такий незахищений. Тих людей десятки років ніхто не шукав, їх досі вважали зниклими безвісти. Це були наші, а не німецькі солдати. Це видно було за екіпіруванням та спорядженням.

Здавалося, що такого не може бути. На уроках історії нам розповідали, що всі невідомі солдати поховані у братських могилах. Побачене змінило моє життя. Я перестав вірити книжкам, газетам, телебаченню. Викопав траншею і старався все поховати. Після того знайшов пошуковців і долучився до них.

До 2014-го шукали останки загиблих у Першій та Другій світових війнах. Проводили історичні реконструкції. А з початком російсько-української війни я очолив пошуковий загін “Плацдарм”. Тоді ще не було жодних “Евакуацій-200”. Ми першими шукали загиблих хлопців. Це було під Слов’янськом.

Нам не платять. Навіть якби й платили – на війні гроші не потрібні. Там потрібна людяність. Волонтери іноді привозять їжу, якісь компанії допомагають із пальним – його завжди не вистачає. Маємо одну автівку-рефрижератор, чекаємо на другу.

Ми проходили навчання й сертифікацію від Червоного Хреста. Те, що маємо великий досвід, нині допомагає. Є випадки, коли дзвонять родичі, бо тіла загиблих ні собаки, ні служба з надзвичайних ситуацій не могли знайти два тижні, а наша група за чотири дні впоралася. Було важко: з раннього ранку до темної ночі ми руками розбивали плити, але знайшли цих хлопців. Із документами, розпізнавальними знаками. Собаки кісткових останків не чують, більше на живу плоть реагують. А в цьому випадку ще й розірвані консерви валялися, тушонки. А гаяти час ми не можемо, бо дикі тварини нічого після себе не залишають. Навіть кісток.

Тепер забираємо й російських солдатів, щоб обмінювати на тіла українських. І вже всіх, до речі, обміняли. Ворог є ворог, але людьми маємо залишатися в будь-якій ситуації. Це робить нас суспільством.

Раніше росіяни говорили: “Нахєра ви німців копаєте? Це мразі”. А я кажу: “Від смерті не страхують. Хто він був за життя, питання до нього, а хто ми – до нас”. Хочу, щоб моя дитина знала, що її батько не був тварюка, не воював із мертвими.

Росіяни не забирають тіл у трьох випадках: коли відступають, коли йдуть у контрнаступ і коли їм наплювати на своїх військових. Сам чув: “Нафиг мне это надо, это не мое подразделение”.

Якось мені винесли смертний вирок. Це було 2014 року. Заарештували за те, що передав тіла ЗСУ. Забрали на вулиці біля мого будинку. Тримали в підвалі СБУ кілька годин, а тоді як зраднику ДНР зачитали вирок про страту за законами 1941 року. Це здивувало, зробив їм зауваження. За що отримав кілька ударів у живіт. Я бачив, як застрелили чоловіка за таким же вироком. Його несли на простирадлі, заюшеного кров’ю. Наступним мав бути я, але почався обстріл. Я стояв біля стіни. І коли полетіли уламки, стрибнув в окоп, де вже сиділи ополченці. “200-й”, – кричали вони. – Заберіть”. – “Та живий я!”

Вирішили вбити мене десь у посадці. Зв’язали руки й ноги, кинули в авто разом із трупом чоловіка, якого при мені застрелили. Кудись везли хвилин 5–7. Сморід сечі, фекалій і крові був нестерпний. Хтось вирішив перевірити мої кишені наостанок і знайшов там телефон. У ньому був номер бойовика, який нас пропускав через пости, щоб забирали “вантаж 200”. І вони його набрали. Я чув відповідь: “Дебилы, кого вы валите, суки конченые. Вы, мрази, подохнете, думаете, я вас заберу или моя группа? Будете в поле валяться. А эти пацанята за вами полезут. Кто отдавал приказ о расстреле?” За хвилин 20 подзвонив Гіркін (воєнний злочинець. 2014 року був “міністром оборони” терористичного угруповання ДНР. – Країна) і наказав відпустити.

Відвезли мене назад у СБУ, розв’язали. Підходить чеченець: “Извини, что чуть не убили”, – і тикає пістолет Стєчкіна, подарунок такий. “Ні, хлопці, я зброї до рук не братиму. Можна мені додому?” Думаю, треба йти, бо все може змінитися будь-якої хвилини.

Згодом до мене додому прийшли бойовики – агітували їх тренувати. Я займався історичними реконструкціями по Другій світовій, знаю, як окопуватися, вести бої, як вибирати висоти для бойових дій. Тепер так бої ведуть лише росіяни. Пропонували 200 доларів на день. Відмовився. “Ну ладно, у тебя, дружочек, неделя. Или приходишь к нам, или люди пропадают. Сам понимаешь”. Після цього я вивіз родину й батьків.

Після 24 лютого якось домовилися забрати зі Сватового тіла шістьох наших військових. Поговорили з місцевою поліцією, що ми волонтери. Вони дали “слово офіцера”, що віддадуть. Доїхали ми до останнього українського блокпоста, й наші хлопці кажуть: “Пацани, вас там розхерячать”. – “Та нам же пообіцяли”. Поїхали. Перед нами, метрів за 200, – “швидка”. Тільки вона повернула після Кремінної, по ній почали стріляти з гранатометів. Ми розвертаємось і валимо назад. А вони по нас луплять. Бачу в дзеркалі, як ці малі снарядики вибухають у повітрі, застряють у нашій будці. Насилу втекли.

Наступного дня дзвонимо: “Як же так?” – “Хлопці погарячкували. Під’їжджайте з того боку, де немає бойових дій, від Лимана. Тіла віддамо”. Доки доїхали, ситуація змінювалася тричі, зрештою вони почали вимагати гроші – по 3 тисячі гривень за кожного покійника. Я завжди маю якісь кошти, бо 2014-й навчив, що для декого гроші вирішують усе. Вигріб усе до останньої гривні в кишені.

Доки чекали кілька годин, щоб привезли тіла, повз нас проїхала техніка з буквами Z і V. І за нашими спинами почали встановлювати блокпост. Розумів, що опиняємося в тилу ворога і треба вириватися. Тіла віддали. І на цьому свіжому блокпосту нас зупиняють, направляють кулемет, оточують: “Хто, куди? Хто старший?” І тут я починаю нахрапом говорити з російським акцентом, “чьокати”: веземо трупи зі Сватового і треба за посадкою їх викинути й вертатися за наступними. А вони документи вимагають. Розумію: якщо покажу українські, залишимося тут назавжди. Кажу: “Спішу, справ повно, давайте я трупи тут викину” – й починаю мішки витягувати, розстібати, опариші на землю посипалися. Росіяни: “Нафиг оно нам тут нада? Сейчас начальство будет ехать, а тут мешки с трупаками валяются. Везите за посадку, а потом бегом назад”. Я сідаю в машину: “Льоша, тисни на газ!” – “Там ями!” – “Лети, на дисках прорвемося”. Отак ми вискочили.

Не плачу вже, бо після цього стаю слабший. Плакатимемо після війни, коли всіх своїх заберемо, тоді й погорюємо.

Війна робить із людей тварюк. Навіть із цивільних. Скільки було такого, що їхали по машину, поверталися, а в небіжчиків уже не було пальців. Відрубували, щоб зняти обручку. Зуби витягали, взуття знімали.

Під Ямполем на мішках із цукром лежало тіло молодого хлопця. Ті лантухи були залиті його кров’ю, вже трупна отрута просочилася всередину. А прийшли місцеві з кравчучкою, відсунули тіло палицею й завантажили той цукор. Мабуть, самогон гнати, бо я не уявляю, як вони його їстимуть.

Ніколи не забуду одного випадку. У Бахмутському районі жила жінка з малими дітьми. Один із її родичів був лежачий. Чоловік із Горлівки, де тривали бої, не міг потрапити додому й попросився до цієї жінки пожити. Допомагав по господарству, доглядав за хворим, приносив пайки для дітей. Під час одного з обстрілів цей чоловік загинув просто на подвір’ї й кілька діб пролежав на землі. Сусіди обурювалися: “Та поховай його. Як тобі не соромно? Він же тобі допомагав. Без нього ти з голоду померла б”. Але господиня сказала, що це їй не потрібно. Так минув місяць. Одяг зотлів на ганчір’я, від загиблого залишилися самі кістки. Сусіди продовжували сварити господиню. Тоді вона взяла целофан, граблями посунула на нього останки, замотала синім дротом і викинула на смітник. Потім тіло перенесли в район блокпоста, де викопали велику яму для загиблих. Тиждень ми копали, щупами шукали цю братську могилу. Я чомусь відчув, що треба стрибнути у траншею. І саме там, запустивши щуп у землю, одразу натрапив на тіло.

У Краматорську після обстрілів на вокзалі ми два дні збирали фрагменти тіл жінок і дітей, яких там убили росіяни. Пальці, руки, вуха, фрагменти черепів, внутрішні органи. Дивишся на дитячі босоніжки, побиті уламками, – це ж наші діти, наша країна. А двірники метуть це віниками на звалище. “Що ж ви робите, суки?” І давай ми це із сміття витягувати: “Ось дитяча ніжка, бачите? Ось волосся, ось фрагмент голівки”. Тоді вони давай допомагати. Бо надавили на совість.

Якось у трупі зробила нору лисиця. Навела там лисенят, і вони їли плоть цілу зиму. Це тварина, вона так виживає.

Джерело: gazeta.ua