“Незручні” думки про Бориса Тена…
При бажанні можна знайти деякі «радянські огріхи» письменника. Згадати йому й участь у різноманітних дійствах, що мали радянське ідеологічне спрямування – концертах, де поряд із українськими піснями виконувалися «правильні» радянські пісні, ювілейних заходах до визначних радянських дат тощо.
Можна закинути Борису Тену й те, що він іноді вів мову про «дружбу народів» Радянського Союзу, зокрема виявляв інтерес до російських культури, перекладав твори Олександра Пушкіна та інших російських поетів українською мовою.
Так, з позиції дня сьогоднішнього це виглядає «негарно», «совково», заслуговує осуду. І знайдуться такі, щоб засудити «радянського» й «проросійського» Бориса Тена, звинуватити його в «служінні радянській владі». Робитиметься це, звісно, без врахування «особливостей часу», політичного й культурного контексту.
Почнемо з того, що «радянські твори» Бориса Тена становлять мізерний відсоток від його творчої спадщини. Те саме стосується й участі його в «радянських діяннях». Це, радше, було для нього «ідеологічною індульгенцією», яка давала Борису Тену виживати в радянських умовах і передусім займатися своєю головною справою – перекладами літературної класики, доносячи її до українського читача й піднімати його культуру. У цьому він вбачав своє призначення й ладний був, коли це потрібно, йти на «ідеологічні компроміси».
Знайдуться, звісно, такі, які розмірковуватимуть, де межа цих компромісів, чи не переходив її Борис Тен. Чи не краще було в деяких випадках змовчати, а не вдаватися до «радянського славослів’я»?
Певно, легко бути мудрим з позиції дня сьогоднішнього. Але спробували би ці «мудреці» опинитися в Радянському Союзі в сталінські часи, «відлиги» чи «застою», опинитися в умовах радянської України, тим паче в обласному провінційному центрі. І, зрештою, де була та межа, яку не варто було переступати? Можливо, з точки зору деяких, Борис Тен цю «межу переступав». Але чи «переступав» – враховуючи умови в яких він опинився?
Варто також враховувати, що Борису Тену, через свою неблагонадійність (засудження за політичною статтею, перебування в ГУЛАЗі, а потім у німецькому полоні й таборі), було нелегко «пробиватися» до центральних київських видавництв. Його перша збірка віршів «Зоряні сади» вийшла у видавництві «Радянський письменник» лише в 1970 р., коли автору було за сімдесят. Та й наклад її на той час не був значним – шість тисяч примірників. Це зараз такий тираж видається «фантастичним». Але в доінтернетові часи в радянській Україні книги виходили десятитисячними, а то й стотисячними накладами.
Тому Борису Тену, щоб не губити свій талант і не писати виключно «в шухляду», доводилося публікувати твори в місцевих виданнях, зокрема обласних газетах «Радянська Житомирщина» та «Комсомольська зірка». Так, Тетяна Андрійчук, яка в дитинстві вхожа була в дім Бориса Тена, розповідала, що він їй на день народження серед інших дарунків також дарував підписку на газету «Комсомольська зірка», оскільки там публікував свої вірші. Тобто для нього це видання, як і «Радянська Житомирщина», було своєрідною трибуною, де він міг себе виразити. В умовах радянської «заблокованості» знайти Борисові Тену інші трибуни було складно.
Звісно, публікація в цих виданнях вимагала від автора, аби він писав «ідейні» твори, чи принаймні щоб у них було зерно «ідейності». Зрештою, це стосувалося не лише провінційних видань, а й видань центральних – київських. Також варто враховувати, що в радянській Україні була особливо задушлива «ідейна» атмосфера в період застою. «Ідеологічне закручування гайок» було тут сильніше, ніж у Москві, Ленінграді, прибалтійських і навіть інших радянських республіках. Так, наприклад, якщо в Москві, Ленінграді чи Мінську в бібліотеках можна було вільно отримати твори Михайла Грушевського, то в Україні на це потрібен був дозвіл. А секретаря компартії України Петра Шелеста (власне, компартійного керівника України) звинуватили в «ідейних хибах» за публікацію книги «Україно наша радянська», де він акцентував увагу на досягненнях радянської України. У цьому побачили ледь не «націоналізм». За Україною з Москви був особливий контроль – адже це була головна «союзоутворююча» республіка. Та й місцеві козачки старалися. А таких не бракувало!
Тому Борис Тен, публікуючи в радянських виданнях (а інших же не було!) свої вірші, мусив робити у них «ідейні вкраплення». Інша річ, що, роблячи це, він намагався сказати про речі, які не були радянськими, а то й у тогочасному контексті, фактично, мали «антирадянську спрямованість». Візьмемо, наприклад, його статтю «Священний обов’язок кожного» , де йдеться про необхідність збереження пам’яток історії та культури. З позиції дня сьогоднішнього, багатьом стаття може видатися «повним совком». Чимало тут йдеться про радянські пам’ятники в Житомирській області, зокрема пам’ятники Леніна та воїнам «великої вітчизняної».
Однак автор спеціально акцентує увагу на дорадянських пам’ятках історії й культури. В одному з перших абзаців статті читаємо наступне: «Чи будемо говорити про пам’ятки історії, чи археології, чи архітектури, чи мистецтва, чи про документальні пам’ятки, – їх виявлено і ще має бути виявлено багато. На території нашої області знайдено чимало доісторичних пам’яток у давніх городищах, зберігся такий шедевр зодчества часів Київської Русі, як Василівський храм в Овручі, та багато інших будов пізніших століть» . Говориться в статті також про інші пам’ятники й пам’ятні місця давнини.
Зараз можуть сказати: а що тут такого, хіба в цьому є щось нерадянське, а тим паче антирадянське? Хіба за радянських часів не існувало Українського товариства охорони пам’яток історії та культури? Так, існувало. Але з’явилося воно лише в 1966 р. під впливом «відлиги». Та й прискіпливо контролювалося партійними органами. Не даремно керівниками цього Товариства на місцях часто ставали колишні комсомольські та компартійні працівники. Ініціював створення цієї організації мистецтвознавець та архітектор Григорій Логвин, який у 1965 р. в газеті «Літературна Україна» опублікував статтю, закликавши створити таке Товариство. Ідея знайшла підтримку з боку багатьох вчених, митців та культурних діячів, які утворили ініціативну групу й організували установчий з’їзд Товариства, що відбувся в 1966 році.
Загалом же пам’ятникоохоронча діяльність не була притаманна радянській владі. Якщо візьмемо початки існування цієї влади, то бачимо цілеспрямоване нищення з боку владних структур давніх пам’яток історії й культури, зокрема сакральних. Зокрема, низка відомих культових споруд була зруйнована в Москві, Києві, інших містах Радянського Союзу. Йшлося про те, щоб «стерти» пам’ять про минуле, зокрема про діяльність церкви, і замість старої «архітектурної реальності» створити нову, радянську «архітектурну реальність», кардинально змінивши «міські пейзажі». Радянська людина мала жити в цій новоствореному життєвому просторі, а не «заглядатися» на старі церкви, монастирі та інші давні пам’ятки історії та культури. І взагалі для радянських пропагандистів «справжня історія» починалася з «великого жовтня».
Однак події Другої світової війни, а потім деякі інші події післявоєнного періоду, зрештою «відлига» дали змогу «повернутися до історії». У цьому «поверненні», здавалося, не було нічого антирадянського. Більше того, радянська влада почала звертатися до історії, переслідуючи деякі свої цілі. Зокрема, «реабілітація» давньої історії спостерігалася під час «великої вітчизняної». Тоді радянська пропаганда почала використовувати окремі події й деяких історичних персонажів для підняття градусу патріотизму серед населення СРСР. Стосувалося це таких персон, як канонізований православною церквою (!) Олександр Невський, Богдан Хмельницький тощо. Також у 1954 р. не лише в радянській Україні, а й у Москві помпезно відзначили 300-ліття «возз’єднання України з Росією». При цьому всіляко прославлявся «головний возз’єднувач» Богдан Хмельницький. Правда, це святкування мало й не дуже бажаний для радянської влади ефект – ріст українського патріотизму, захоплення українцями своєю історією, передусім тієї, яка пов’язувалася з козацтвом. До речі, Борис Тен у згаданій статті писав: «Ніколи не погаснуть у пам’яті народній спогади героїчної боротьби з поневолювачами та загарбниками з часів татарської навали, періоду визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького та особливо Коліївщини з її трагічним Кодненським завершенням (закріпленим у народному прислів’ї «Бодай тебе Кодня не минула»)…»
Звернення уваги на давню, «дореволюційну» історію, її пам’ятки так чи інакше творило «нерадянську віртуальну реальність». Це могло привести (й приводило!) до дисиденства. Автору покійний Іван Драч, якого можна вважати одним з лідерів українських шістдесятників, розповідав, що на нього та його однодумців великий вплив справили екскурсії по давніх містах України, які їм проводив згадуваний Григорій Логвин, знайомлячи їх з «дореволюційними» пам’ятниками історії та культури. Ці екскурсії дали їм змогу побачити «нерадянський український світ» і, фактично, підштовхнули їх до інакодумства.
Щось подібне робив і Борис Тен у своєму провінційному Житомирі. Він не лише пропагував пам’ятники «дореволюційної» давнини, а й у міру своїх сил, знайомив житомирян (і не лише їх) із надбаннями світової культури, яка, звісно, радянською не була. Валерій Шевчук писав, що познайомився з Борисом Теном саме завдячуючи такій роботі Майстра. Ось невеликий фрагмент з його спогадів: «…коли почув, що в Зеленому театрі , котрий містився в Центральному парку Житомира, почали давати безплатні музичні концерти…, звісно, став разом із братом активним відвідувачем цих концертів. Була це не просто музика, а швидше музичні лекції, які супроводжувалися тими чи іншими номерами, а вів програму сивоголовий чоловік, який оповідав прегарною українською мовою про чудовий світ шляхетних звуків. Людей на ці лекції-концерти збиралося небагато, адже популяризувалася класична музика, але ті, котрі приходили, ставали гарячими шанувальниками цього чарівного виду мистецтва» . Цим сивоголовим чоловіком був Борис Тен. Останній, безперечно, справив вплив на Валерія Шевчука, зокрема на «аристократизм» його прози, на інтерес письменника до давньоі української історії й літератури.
Звісно, зацікавлення давниною, високою класичною культурою начебто не трактувалося радянською владою як щось крамольне. Воно допускалося – правда, дозовано. Водночас радянські ідеологи намагалися абсорбувати досягнення світової культури, вписати її в «радянський канон». Зокрема, це простежується в постсталінський період, коли відбулася певна лібералізація в СРСР, а сама країна стала більш відкритою перед світом.
Однак, у кінцевому рахунку, такі зацікавлення працювали проти радянської влади, творячи їй альтернативу – принаймні в плані культурному. Завдяки цьому можна було творити (на рівні індивідуальному, зокрема) нерадянську віртуальну реальність в умовах реальності радянської. Власне, на це працював Борис Тен.
Петро Кралюк
