Попередня публікація у цій газеті про Чайківку розвіяла майже 400-літній вік того поселення, засвідчивши існування тривалої часової паузи, коли село було «пустинею» без ознак звичайного життя. Та яка саме катастрофа зтерла з лиця землі квітучий населений пункт? Новіднайдені документи з актових книг Житомирського ґродського суду (фонд 11 архіву ЦДІАК) дають змогу відповісти на це запитання, відтворивши хроніку нищівного занепаду з точністю до днів. Як виявилося, гайдамаки 1750 року тут ні до чого — Чайківку знищив куди підступніший ворог.
Затишшя перед бурею та гриміння бомбард
Ще наприкінці грудня 1748 року в ранній Чайківці вирувало повноцінне життя. У матеріалах актової книги (ЦДІАК, ф. 11, оп. 1, спр. 41, арк. 501 зв.–503) зафіксовано, як судовий возний прибув до чайківського маєтку оршанських ловчих Антонія та Ангели Ласоцьких. Метою його візиту було вручення судової повістки. Документ описує Чайківку як поселення, що колись було містечком. Возний переступив поріг дворянської світлиці й офіційно поклав на стіл повістку, яка викликала до суду шляхтичів Козловського, Михайловського, а також підданих із борщівської громади. Здавалося, це звичайні шляхетські чвари, проте цей відносний спокій виявився лише передднем справжнього лиха.
Вже за кілька днів мирне життя розлетілося на шматки. Текст реляції від 4 січня 1749 року з тієї ж справи (арк. 621 зв. – 622 зв.) висвітлює масштабний і надзвичайно гострий земельний конфлікт, який переріс у справжню війну. Сусідні пани Речицькі здійснили нахабний збройний напад на землі Чайківського ключа. Загарбники самовільно захопили дідичну землю сусіднього села Борщів, заснували на ній власну слободу Борщіївку, а також привласнили «бистриївські» сіножаті. Напад супроводжувався жорстоким терором проти місцевих селян. Люди Речицьких обстрілювали борщівців із бомбард (гармат), грабували й нищили свійську худобу та птицю, серед ночі виганяли мешканців із хат, влаштовували розбої й публічно знеславлювали самих дідичів Ласоцьких. Як покажуть подальші документи, цей кривавий наїзд був спланований і організований сусіднім паном Рибінським, який і отримав від нього пряму вигоду.
Привид порожнього двору та фінансова афера
Хоч у документі про напад на Чайківку безпосередньо не йдеться, саме цей наїзд теж завдав нищівного удару по цьому селу. Моторошним доказом того є документ від 28 квітня 1749 року (спр. 41, арк. 849 – 849 зв.), що висвітлює справжній процесуальний нонсенс. Бжесць-куявський скарбник Казимир Закшевський вручив судову повістку у вкрай незвичний спосіб. Замість прописаної законом передачі документа особисто в руки господарю чи покладення на стіл у світлиці перед свідками, повістку на свято Святого Войцеха таємно набили вночі прямо на браму Чайківського двору пана Ласоцького. Ця крихітна деталь розкриває страшну картину: панська садиба вже була вщент розграбована й покинута, у світлицях фізично не лишилося жодної особи, а єдиним вцілілим орієнтиром розгромленого маєтку залишалися лише в’їзні ворота.
Поки ззовні палахкотіли пожежі, всередині родини власників розгорталася ница фінансова афера. Як свідчить маніфестація пана Михайла Третяка від 7 вересня 1749 року (спр. 41, арк. 1061 зв. – 1062 зв.), вітчим його дружини Антоній Ласоцький повністю привласнив оперативні прибутки з Чайківки та навколишніх сіл. Величезну суму у понад чотири тисячі злотих готівкою, вилучену з селянських чиншів, оренд та шляхових зборів, яку мали спрямувати на зняття боргового тягаря з села Русанівки, Ласоцький забрав собі. Щоб покрити приватні борги за придбання маєтку Пилиповичі, купленого ще в першому шлюбі з покійною Буяльською, він змусив нову дружину Ангелію (у дівоцтві – Годлевська) підписати боргові векселі на користь сторонніх осіб, остаточно загнавши Чайківку в кабалу й позбавивши її будь-яких обігових коштів.
Остаточного контрольного удару по маєтку було завдано того ж місяця. Маніфестація чернігівського підчашого Михайла Третяка від 27 вересня 1749 року (спр. 41, арк. 1083 зв. – 1084) задекларувала, що Антоній Ласоцький цинічно знехтував шлюбним контрактом своєї падчериці Францішки та її чоловіка (самого маніфестанта) і відмовився передати управління маєтком законним спадкоємцям. Натомість, виманивши в дружини довіреність, він вивіз із Чайківки та Борщева геть усі матеріальні ресурси — посівне збіжжя (жито, пшеницю, квасолю) та дьоготь. Продавши все це майно в Тернополі за колосальні чотири тисячі злотих, Ласоцький розтринькав гроші під приводом судових поїздок до Люблінського трибуналу. Позбавлене посівного фонду село втратило будь-яку можливість для господарського життя.
Велике мовчання: як село перетворилося на пустку
Після пережитих потрясінь люди, звісно, не змогли залишатися в Чайківці — тут настає мертва тиша. Хоча через бюрократичну інерцію назва села ще певний час з’являлася в адміністративних чи податкових реєстрах (адже сам Чайківський ключ, до якого підпорядковувалось багато сіл, територіально продовжував існувати), реальність була невблаганною: на цій землі населений пункт Чайківка припинив своє існування. У детальних тогочасних документах, зокрема за 1749 рік, згадуються виключно «Чайківські ліси» (спр. 41, арк. 1233 зв. – 1234). А документ наступного, 1750 року, відображає лише «чайківські ґрунти» та річку Чайківку, і єдиним живим осередком у тут зафіксовано нове поселення — слободу Борщіївську, засновану паном Лукашем Рибінським (спр. 42, арк. 537).
І далі за хронологією йде вже знайомий нам документ від 30 квітня 1757 року (спр. 45, арк. 255 зв. – 256). У ньому пан Михайловський офіційно просив владу знизити податковий статус Чайківки з містечка до села, засвідчуючи, що воно перетворилося на суцільну «пустиню» («zostaią owszem pustynią w cale»), де немає ані орендарів, ані шинків, ані горілчаних котлів. Тим часом сусідні можновладці — київські чашники Лукаш і Роза Рибінські — продовжували виснажувати ці знедолені землі. Згідно з маніфестацією від 24 травня 1757 року (спр. 45, арк. 294 – 294 зв.), вони масово вирубували чайківські ліси «з пня» та здирали берестову кору на продаж.
Битва за реколонізацію та перші іскри життя
Перший слабкий спалах повернення людського життя зафіксовано 28 червня 1757 року (спр. 45, арк. 349 зв. – 350), коли тут було зафіксовано хату – судовий позов вручили Михайлу Третяку «на стіл у його хаті в дворі в Чайківці». А вже навесні 1758 року спалахнула рішуча боротьба за відродження цієї території. Реманіфестація Третяка від 25 квітня 1758 року (спр. 45, арк. 1088 зв. – 1089 зв., 1090 зв. – 1091 зв.) розкриває перебіг виїзного комісарського суду (кондесценсії). Перед приїздом суддів пан Рибінський спробував силоміць загарбати дідичні землі за річкою Чайківкою, заснувавши там одразу п’ять нових слобід. Проте Третяк категорично заперечив самовільні приписання, з відома урядовців силоміць ліквідував незаконні поселення Рибінського та зажадав проведення офіційного межування за давніми кордонами між Чайківкою, Боршевом і Бистріївкою з одного боку та Торчином і Пилиповичами з іншого.
Остаточне юридичне й фізичне підтвердження початку реколонізації дає документ від 16 вересня 1762 року (спр. 47, арк. 1016 зв. – 1017 зв.). У ньому міститься трибунальський акт між подружжями Третяків та Михайловських, де вказано, що нормальне володіння двома панськими родинами землями чайківського маєтку після його розмежування триває вже «понад чотири роки» («plusquam per quatuor Annos tentis»). Проста арифметика віднімання виводить нас на 1758 рік як точний час цілеспрямованого відродження села з попелу.
Вулиці «під лінійку» та таємниця перепису 1791 року
Як бачимо, саме межування 1758 року стало відправною точкою для появи абсолютно нової Чайківки. І якщо поглянути на найдавніші вулиці села — Садову, Лузанівську та початок вулиці Миру — з висоти пташиного польоту чи супутникових карт, виразно видно їхню унікальну променеву забудову. Це чіткі, абсолютно прямі вулиці «під лінійку» з рівними садибами та городами, що розходяться з єдиного центру. Такої геометричної регулярності не має жодне з сусідніх поліських сіл, що існують із XVII століття, адже давні поселення розросталися хаотично. Ця геометрія є матеріальним доказом того, що перед нами нове село, закладене за єдиним планувальним задумом на порожньому місці після пустки.
Детальний аналіз перепису населення Чайківки за 1791 рік (ЦДІАК, ф. 8, оп. 1, спр. 15) остаточно розставляє крапки над «і». Антропонімічний аналіз доводить, що на той момент це було молоде поселення прибульців. У давніх селах із безперервною історією за століття формувалися розгалужені родинні клани. Наприклад, у сусідній Потіївці за переписом 1795 року Харченки мешкали в 6 дворах, Тивоненки — у 5, Кисиленки — у 4, а Костюченки та Лук’яненки — у 3 дворах кожен. Натомість у Чайківці 1791 року з 45 дворів понад 85% господарів мали абсолютно унікальні прізвища. Лише шість прізвищ (Андрієнко, Дем’янчук, Йосипенко, Мельниченко, Микитенко та Тимошенко) повторювалися максимум у двох хатах, що вказує на рідних братів чи батьків із синами. Така «антропонімічна мозаїка» є класичною ознакою новозаснованої слободи, куди осадники з’їхалися з різних куточків Полісся.
Демографічний портрет 1791 року повністю підтверджує цю картину. Частка людей віком понад 60 років у Чайківці становила заледве 1% (лише 4 особи на все село), а вікової категорії 80+ не було взагалі. Для порівняння, у Потіївці літніх людей тоді було у рази більше. Для Чайківки було характерне виразне переважання чоловіків (понад 53%) та панування малих нуклеарних родин. У Потіївці ж під одним дахом мешкали складні трипоколінні патріархальні сім’ї до 14 осіб. Усе це переконливо свідчить: ми маємо справу з новою Чайківкою, а не з поселенням, яке безперервно існувало з дохмельницьких часів.
Уроки Чайківки: новий погляд на історію Полісся
У цьому дослідженні вдалося встановити, що фатальна передумова «смерті» первинного села Чайківка лежала на перетині кількох руйнівних чинників: нещадного збройного терору сусідніх шляхтичів, вимивання останніх готівкових ресурсів маєтку, хижацького пограбування посівного фонду й позбавлення спільноти засобів для існування. Дізнавшись такі подробиці, відраховувати вік села Чайківка безперервно з XVII століття є науково некоректним. Згідно з світовою практикою, навіть місто Буенос-Айрес веде відлік своєї історії не від першого заснування, а від моменту повторного відродження після спустошення. Тому для Чайківки слід офіційно встановити 1757 чи 1758 рік заснування.
Також історикам варто переглянути підходи до визначення віку багатьох інших поселень Полісся. Наприклад, за даними опису Казимира Пуласького («Kronika Polskich rodow szlacheckich Podola, Wolynia i Ukrainy»), такі села як Видибор та Горинь у XVIII столітті фіксувалися лише як незаселені «сєдлиська» та урочища, хоч і згадувалися як повноцінні села у давніші часи. Аналогічно село Морогівка, що існувало в XVII столітті, у документі 1750 року (спр. 42, арк. 384) згадується як «сєдлисько Морогівка», де тоді виникло нове поселення. Приклад Чайківки доводить: наукова чесність вимагає чітко розрізняти ранньомодерні топоніми та реальні живі спільноти, від яких безперервно тече кров і родовід сучасних жителів українського Полісся.
Василь Кисиленко, історик, місто Харків
Також читайте дослідження Василя Кисиленка про забуті назви Потіївського краю, які повернув документ 1650 року.
Хочете читати більше пояснювальних матеріалів про світ, людей, віру, науку та суспільство?
Підписуйтеся на Telegram-канал Субота Онлайн або стежте за нами у Facebook. Обираємо теми, які справді змушують замислитися.
